pan_baklazhan
in
ua
Як я був «Кузьмою Скрябіним»
Originally posted by pan_baklazhan at Як я був «Кузьмою Скрябіним»
До загиблого Андрія Кузьменка (Кузьми) я ставився позитивно-нейтрально, хоч і не без деякого часом роздратування. Під його пісні, які мене особливо не чіпляли, пройшла молодість епохи розвиненого кучмізму. Однак навіть на концерт «Скрябіна» у Берегові, та ще й безкоштовний, в рамках БерегФесту-2010, я не пішов - якось не потягнуло. Тим не менш маю два життєвих моменти, так чи інакше пов’язаних із загиблим вчора співаком.
Перший - досить ординарний. На початку 2013 року в різних ЗМІ було розповсюджене оголошення Кузьми - зфоткати місцевий срач, гаплик і інший Армагеддон для його нового кліпу «Руїна». Мені далеко ходити не треба було - сходив в сусідній, колись рідний двір, і нафоткав (там з тих пір мало що зрушилось). Надіслав ці фотки на мейл Кузьми і невдовзі отримав відповідь, мовляв, дякую, але концепція змінилась - ну, хто бачив кліп, то зрозуміє.
Другий епізод більш цікавий і курйозний. Я про нього неодноразово розповідав в компаніях, думав колись і написати, та все приводу не було. От і з’явився. Якщо коротко, то одного разу мене видали досить великій групі народу за Кузьму Скрябіна, і цілком успішно…
Було то в 1999-му році. Я вже закінчив своє навчання, але часу вільного мав досить, і заїхав до свого кращого друга Андрія в Тернопіль, де той вчився на пана дохтура. А вже звідтам разом із великою компанією інших майбутніх докторів ми поїхали електричками в село Залісся Чортківського району Тернопільської області, де знаходиться «Мли́нки -гіпсова печера, геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення вУкраїні. Загальна довжина печери - 46 125 м, четверта по довжині в Україні, 34 в Європі та 69 в світі». Не знаю, як там зараз, а в 1999-му все виглядало доволі вбого. Спелеологи винаймали хатинку, в якій й жили, й приймали клієнтів на екскурсії. Прийом був поставлений на потік, народу приїздило чимало, акумуляторів для ліхтарів було обмаль, вони постійно заряджались, і тому групи чекали своєї черги по півдоби. Наша припала на ніч, годину десь на другу. А яка різниця, все одно ж в печері абсолютна темрява, що в день, що в ночі? Отже, сидимо ми, попиваємо разом із вільними від екскурсій спелеологами привезене з собою винце, жарти жартуємо, анекдоти травимо. А хлопці там живуть практично безвилазно в глухому селі, та здебільшого під землею - вони реальні фанати свого діла, копають проходи в печерах, лазять в вузькі жахливі щілини, відкривають нові зали… І на цьому тлі в них розвивається загострене й специфічне почуття гумору та прагнення до розваг. І от ми попиваємо, закусуймо, і один з печеролазів (здається, на прізвисько Граф) каже іншому: сидиш ти, … (Андрію, Сергію - не пам’ятаю), п’єш, і не пойняв, з ким. І показує на мене. А той - ну й з ким? Та ти придивись, бреше той Граф - це ж Скрябін!
Тут треба зробити дві важливі ремарки. Перша: в той недовгий, роки із три, період життя я мав дурість відростити патли, десь до плечей. З різних мотивів, тепер не суть важливо, навіщо, скажу лише, що вони додавали моєму життю чимало клопотів та дрібних неприємностей без жодної відчутної вигоди. І я відчув чимале полегшення, коли врешті зрізав їх, підстригшись практично під нуль, що й практикую й досі. Друга: до Млинків тоді приїздило чимало важливих персон, від зірок до нардепів, і спелеологи сприймали це як буденність. І приїзд тоді ще не такого вже й зіркового Кузьми міг бути цілком реальним, до того ж, мало хто тоді бачив його ледь не щодня з телевізора. Відтак, в темній хаті, після кількох годин попивання вина та за інших умов, можна було й повірити. От хлопець і повірив, хвилин на десять, допоки я його не розчарував. Але Графові цей прикол явно сподобався. Він кудись зник, і хвилин через двадцять привів із собою купу підлітків, чоловік з десять. То були екскурсанти, які чекали своєї черги в автобусі (ним і приїхали, а привілей чекати в хатинці разом з гідами був не у всіх). Дітлахи прийшли подивитись на живого Скрябіна. Діватись було нікуди, і я мусив грати роль практично невідомого мені чоловіка, чекаючи, коли вже хтось скаже щось типу «блін, та який же то Кузьма?» Діти зробили кілька фоток (ще тими, плівковими фотиками - ніяких мобілок з айпадами в той час ні в кого не було), під моє зіркове зауваження-вимогу - «Тільки ніяких публікацій! В мене контракт!» і взяли у зірки по автографу, типу «Саші/Маші від Кузьми». Деталей не пам’ятаю, але ця афера повторилася ще раз або два. Отже, чоловік 20-30 мають у себе вдома мій «автограф Кузьми», і фотку на пам'ять.
Години в дві ночі ми, одягнені в виданий гідами спецодяг, чоботи, в касках з ліхтарями та акумуляторами на сраках, вийшли на маршрут до печери. Одарені увагою «Кузьми» діти з повагою перешіптувались - «он вони які круті, вночі підуть до печер…» і співали вслід тодішній скрябінській хіт «Танець пінгвіна» (який вже тоді ласий до грошей Кузьма продав Партії Зелених під їхню виборчу кампанію).
В печері «Скрябін», себто я, вів себе не надто героїчно, особливо коли застряг там під каменем і реально вирішив, що це кінець - і мені будуть ламати руки і ноги, аби хоча б витягти живим. І це було, коли я важив кілограмів на двадцять менше, аніж зараз - це відповідь на питання, чи хотів би я потрапити до Млинок ще раз.
Отже, певно, й сьогодні в когось зберігається фотка з липовим «Скрябіним в Млинках» та/або його ж автограф звідти. І можливо, хтось, прочитавши цей допис у соціальних мережах, остаточно розвіє свій сумнів - бо напевно той сумнів мав би прийти. В моєму доцифровому архіви збереглось кілька світлин того походу, і вчора я засканував трійко, для ілюстрації. Чи можна було всерйоз прийняти чувака в жовтій касці за зірку естради, вирішуйте самі.
Принаймні,
як на мене, оця фотка, розмита без всяких спецефектів, цілком потягнула б на ілюстрацію альбому якоїсь альтернативної групи другого ешелону:
PS Якби руки дійшли написати про цей випадок раніше, то я б, певно, відправив лінк Кузьмі - думаю, він би оцінив. Прощавай, чоловіче, дуже шкода, що отак воно вийшло...
До загиблого Андрія Кузьменка (Кузьми) я ставився позитивно-нейтрально, хоч і не без деякого часом роздратування. Під його пісні, які мене особливо не чіпляли, пройшла молодість епохи розвиненого кучмізму. Однак навіть на концерт «Скрябіна» у Берегові, та ще й безкоштовний, в рамках БерегФесту-2010, я не пішов - якось не потягнуло. Тим не менш маю два життєвих моменти, так чи інакше пов’язаних із загиблим вчора співаком.
Перший - досить ординарний. На початку 2013 року в різних ЗМІ було розповсюджене оголошення Кузьми - зфоткати місцевий срач, гаплик і інший Армагеддон для його нового кліпу «Руїна». Мені далеко ходити не треба було - сходив в сусідній, колись рідний двір, і нафоткав (там з тих пір мало що зрушилось). Надіслав ці фотки на мейл Кузьми і невдовзі отримав відповідь, мовляв, дякую, але концепція змінилась - ну, хто бачив кліп, то зрозуміє.
Другий епізод більш цікавий і курйозний. Я про нього неодноразово розповідав в компаніях, думав колись і написати, та все приводу не було. От і з’явився. Якщо коротко, то одного разу мене видали досить великій групі народу за Кузьму Скрябіна, і цілком успішно…
Було то в 1999-му році. Я вже закінчив своє навчання, але часу вільного мав досить, і заїхав до свого кращого друга Андрія в Тернопіль, де той вчився на пана дохтура. А вже звідтам разом із великою компанією інших майбутніх докторів ми поїхали електричками в село Залісся Чортківського району Тернопільської області, де знаходиться «Мли́нки -гіпсова печера, геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення вУкраїні. Загальна довжина печери - 46 125 м, четверта по довжині в Україні, 34 в Європі та 69 в світі». Не знаю, як там зараз, а в 1999-му все виглядало доволі вбого. Спелеологи винаймали хатинку, в якій й жили, й приймали клієнтів на екскурсії. Прийом був поставлений на потік, народу приїздило чимало, акумуляторів для ліхтарів було обмаль, вони постійно заряджались, і тому групи чекали своєї черги по півдоби. Наша припала на ніч, годину десь на другу. А яка різниця, все одно ж в печері абсолютна темрява, що в день, що в ночі? Отже, сидимо ми, попиваємо разом із вільними від екскурсій спелеологами привезене з собою винце, жарти жартуємо, анекдоти травимо. А хлопці там живуть практично безвилазно в глухому селі, та здебільшого під землею - вони реальні фанати свого діла, копають проходи в печерах, лазять в вузькі жахливі щілини, відкривають нові зали… І на цьому тлі в них розвивається загострене й специфічне почуття гумору та прагнення до розваг. І от ми попиваємо, закусуймо, і один з печеролазів (здається, на прізвисько Граф) каже іншому: сидиш ти, … (Андрію, Сергію - не пам’ятаю), п’єш, і не пойняв, з ким. І показує на мене. А той - ну й з ким? Та ти придивись, бреше той Граф - це ж Скрябін!
Тут треба зробити дві важливі ремарки. Перша: в той недовгий, роки із три, період життя я мав дурість відростити патли, десь до плечей. З різних мотивів, тепер не суть важливо, навіщо, скажу лише, що вони додавали моєму життю чимало клопотів та дрібних неприємностей без жодної відчутної вигоди. І я відчув чимале полегшення, коли врешті зрізав їх, підстригшись практично під нуль, що й практикую й досі. Друга: до Млинків тоді приїздило чимало важливих персон, від зірок до нардепів, і спелеологи сприймали це як буденність. І приїзд тоді ще не такого вже й зіркового Кузьми міг бути цілком реальним, до того ж, мало хто тоді бачив його ледь не щодня з телевізора. Відтак, в темній хаті, після кількох годин попивання вина та за інших умов, можна було й повірити. От хлопець і повірив, хвилин на десять, допоки я його не розчарував. Але Графові цей прикол явно сподобався. Він кудись зник, і хвилин через двадцять привів із собою купу підлітків, чоловік з десять. То були екскурсанти, які чекали своєї черги в автобусі (ним і приїхали, а привілей чекати в хатинці разом з гідами був не у всіх). Дітлахи прийшли подивитись на живого Скрябіна. Діватись було нікуди, і я мусив грати роль практично невідомого мені чоловіка, чекаючи, коли вже хтось скаже щось типу «блін, та який же то Кузьма?» Діти зробили кілька фоток (ще тими, плівковими фотиками - ніяких мобілок з айпадами в той час ні в кого не було), під моє зіркове зауваження-вимогу - «Тільки ніяких публікацій! В мене контракт!» і взяли у зірки по автографу, типу «Саші/Маші від Кузьми». Деталей не пам’ятаю, але ця афера повторилася ще раз або два. Отже, чоловік 20-30 мають у себе вдома мій «автограф Кузьми», і фотку на пам'ять.
Години в дві ночі ми, одягнені в виданий гідами спецодяг, чоботи, в касках з ліхтарями та акумуляторами на сраках, вийшли на маршрут до печери. Одарені увагою «Кузьми» діти з повагою перешіптувались - «он вони які круті, вночі підуть до печер…» і співали вслід тодішній скрябінській хіт «Танець пінгвіна» (який вже тоді ласий до грошей Кузьма продав Партії Зелених під їхню виборчу кампанію).
Click to viewВ печері «Скрябін», себто я, вів себе не надто героїчно, особливо коли застряг там під каменем і реально вирішив, що це кінець - і мені будуть ламати руки і ноги, аби хоча б витягти живим. І це було, коли я важив кілограмів на двадцять менше, аніж зараз - це відповідь на питання, чи хотів би я потрапити до Млинок ще раз.
Отже, певно, й сьогодні в когось зберігається фотка з липовим «Скрябіним в Млинках» та/або його ж автограф звідти. І можливо, хтось, прочитавши цей допис у соціальних мережах, остаточно розвіє свій сумнів - бо напевно той сумнів мав би прийти. В моєму доцифровому архіви збереглось кілька світлин того походу, і вчора я засканував трійко, для ілюстрації. Чи можна було всерйоз прийняти чувака в жовтій касці за зірку естради, вирішуйте самі.
Принаймні,
як на мене, оця фотка, розмита без всяких спецефектів, цілком потягнула б на ілюстрацію альбому якоїсь альтернативної групи другого ешелону:
PS Якби руки дійшли написати про цей випадок раніше, то я б, певно, відправив лінк Кузьмі - думаю, він би оцінив. Прощавай, чоловіче, дуже шкода, що отак воно вийшло...