d_desyateryk
in
ua
новорічна п***дюліна для Олівера Стоуна
НІЧОГО ОСОБИСТОГО
Майдан і кіно вступили в близьку і навіть, можна сказати, пристрасну спілку ще з перших днів революції. Схоже, цей союз починає виходити на міжнародний рівень, набуваючи несподіваних форм.
30 грудня в українському секторі Мережі з швидкістю полум’я, що охоплює міліцейський автобус після влучного кидка коктейлю Молотова, поширилася звістка про те, що відомий американський режисер Олівер Стоун бачився з Януковичем , аби проінтерв’ювати його для документального фільму про події в Україні.
Перекладаю за оригінальним записом режисера у Фейсбуці (адреса - https://www.facebook.com/TheOliverStone/posts/901387646552202?comment_id=901773186513648¬if_t=like&pnref=story):
«Інтерв’ював Віктора Януковича 4 години в Москві для нового англомовного документального фільму, продюсерами якого виступають українці.
Здається очевидним, що так звані «стрільці», які вбили 14 і поранили 85 правоохоронців і вбили 45 протестуючих цивільних (так у тексті - ДД), були агентами зовнішньої третьої сили. Багато свідків, включаючи Януковича і офіційних представників міліції, вважають, що ці іноземні елементи скеровувалися прозахідними фракціями, на які в свою чергу впливало ЦРУ. /…/ Це американська м’яка силова техніка, що називається «зміна режиму 101». “Бійня на Майдані” була подана в західних ЗМІ як результат дій нестабільного, брутального проросійського уряду Януковича. Як відомо, Янукович досяг 21 лютого угоди з опозиційними партіями і з трьома міністрами іноземних справ з країн Євросоюзу про його відхід від влади шляхом проведення дострокових виборів. Через день ця угода втратила сенс, оскільки добре озброєні неонацистські радикали змусили Януковича покинути країну, здійснивши кілька замахів на його життя. Наступного дня до влади прийшов новий прозахідний уряд, негайно визнаний США.
Брудна історія у всіх сенсах, однак трагічний наслідок цього заколоту в тому, що Захід підтримує домінуючу лінію «Росія в Криму», в той час як правдивий сюжет - це «США в Україні». Правда не озвучується на Заході».
Уточнення своєї позиції, яке Стоун дав у Фейсбуці 31 грудня, тільки погіршило справу (https://www.facebook.com/TheOliverStone/posts/902035439820756):
«Я не захищаю Віктора Януковича, він цілком може бути найкорумпованішим президентом України за всю її історію… Але не це головне. Головне - те, як Януковича прибрали… Іншим моментом, вартим розгляду в ширшому контексті, є те, що втручання США в справи України сягає 1949 року, коли ЦРУ та антирадянськи налаштований міністр оборони США Джеймс Форрестол створили з українських ультранаціоналістів партизанський загін «Соловей» (! - ДД) /…/ США ніколи не припиняли використовувати Україну як плацдарм у підчерев’ї Радянського Союзу, а тепер і Росії /…/ українські громадяни, знають вони про це чи ні, зазнають чималих страждань від цього ідеологічного хрестового походу».
Щоби виявити джерело цього фонтану конспірології та невігластва («45 вбитих», «добре озброєні нацисти», «неодноразові спроби вбивства» Януковича та американський батальйон «Нахтігаль» - лише найяскравіші блискітки, там іще багато різного), спробуємо трохи розширити контекст розмови.
Про Стоуна я дізнався у 1986 році, коли один за одним у прокат вийшли «Взвод» і «Сальвадор». Ці фільми безперешкодно демонструвалися в кінотеатрах навіть глибоко радянського Дніпропетровська, чиє керівництво (воно вирішувало, що показувати, а що ні) опиралося Перебудові до останнього. Причина проста - США там поставали у надзвичайно неприглядному світлі. «Взвод» приніс Стоунові «Оскара» як кращому режисеру у 1987 році.
Вдруге Стоун нагадав про себе уже в 1991-у, випустивши «Двері» - біографічну стрічку про рок-легенду 1960-х Джима Моррісона. Останній спалах популярності - екранізація сценарію Квентіна Тарантіно «Природжені вбивці» у 1994 році з Вуді Харрельсоном, Джульєтт Льюїс і Робертом Дауні-молодшим у головних ролях.
Варто зазначити, що першого «Оскара» Стоун отримав як кінодраматург - за сценарій до драми Алана Паркера «Опівнічний експрес» у 1978 році. Так само він написав історію до геніального бенефісу Аль Пачіно в «Обличчі зі шрамом» Брайана Де Пальми (1983). Власне, якщо спробувати описати кар’єру самого Стоуна одним реченням, то це було б щось на кшталт «за півкроку до бажаного» або «проліт у міліметрі». «Взвод», можливо, і став би головним викривальним висловленням про трагедію в’єтнамської війни, якби за 7 років до того не вийшов «Апокаліпсис сьогодні» Копполи, не рахуючи сили-силенної антивоєнних творів «нового Голівуду». І «Природжені вбивці» могли претендувати на культовий статус, якби в 1994 не було самого Тарантіно зі «Скаженими псами» і «Кримінальним чтивом».
Загалом, список фільмів, до створення яких Стоун причетний (а тут навіть є і «Конан-варвар»), свідчить про те, що він завжди дотримувався прорахованої комерційної стратегії. Він висловився про В’єтнам, коли в суспільстві ще був сильний запит на цю тему («Народжений 4 липня з Томом Крузом» у 1989 здобув славу не меншу, аніж «Взвод»). Він зняв про Моррісона до 20-річчя смерті останнього, зігравши на ностальгійних відчуттях постарілого покоління «дітей-квітів». Коли в світі назріла фінансова криза, Стоун випустив «Уолл-стріт». Не оминув увагою найскандальніших американських президентів, додавши до фільмографії «Ніксона» та «Буша». Він угадав народження тарантіноїноїдної хвилі і спробував її осідлати, і це йому майже вдалося. «Майже» - ключове слово, оскільки всі ці успіхи так і не принесли йому слави кіномитця - не наповнювача каси, а режисера, котрий визначає напрям розвитку кіна, породжує школи послідовників - на кшталт тих таки Копполи, Тарантіно чи Паркера.
Причина проста: поза майже ідеальним відчуттям кон’юнктури, в Стоуна більше нічого немає.
У фільмах Стоуна все з надміром. Пафос - тоннами. Кров - бутафорськими ріками. Гумор позначається гучним реготом у кадрі, а загалом гумору нема. Акторська манера - переграш, тому важко згадати бодай одну дійсно цікаву, не розчавлену згаданим пафосом роль, байдуже, чоловічу чи жіночу. Блискучий виняток - Майкл Дуглас в «Уолл-стріт», котрий зробив образ жадібного фінансиста Гекко незабутнім винятково силою виконавської інтуїції, а загалом заздалегідь чітко визначено, хто правий і хто винний, хто хороший і хто поганий, тож марно чекати появи глибоких характерів - байдуже, йдеться про солдата, рок-зірку чи серійних зарізяк. Щодо останніх - можна багато сперечатися про стилістику «Природжених убивць», але - нарізати двогодинне нагромадження безглуздих злочинів у стилі поп-кліпу і звести всю тему насильства до зловмисного телебачення - не означає створити щось нове (Тарантіно, до речі, настільки обурився тим, на що Стоун перетворив його сценарій, що вимагав прибрати своє ім’я з титрів); так само й змалювати на екрані Моррісона, найбільші проблеми якого, судячи з «Дверей» - це п’яні скандали і нелади з колегами по групі, не відповівши на головне питання - звідки ж у цього галасливого нарциса взялися такі вірші й пісні - не означає зробити фільм про Моррісона. По-іншому й не вийде. Стоун не розкаже вам про людську природу, бо не здатен на це. Його кіно вирубане сокирою і склепане ковадлом, це кіно, з якого стирчить риштовання і випирають іржаві болти, а всередині гримлять непрацюючі або зайві деталі, - грубий Голем, запрограмований на рух, але нездатний і кроку зробити без костурів.
За підпорки править преса. Феномен Стоуна - це феномен журналістики, котру він так шпетить і без якої не може. Ненависні ЗМІ, чіпляючись за його ескапади, роблять з нього медіа-персону першого ряду, геть відміняючи серйозну розмову власне про кінематограф.
Думаю, зазор між роздутою славою і реальним рівнем свого таланту Стоун мав би відчувати як ніхто інший, та й старі вершини припадали все товстішим шаром забуття. Давня закономірність: коли посередність із великими амбіціями не досягає того, чого хотіла би досягти в мистецтві - вона починає займатися політикою. Як правило, з сумними наслідками.
У 2003 році Стоун випустив «Команданте» - документальну апологію Фіделя Кастро, зняту в уже на ту мить відчутно застарілому стилі стрибаючої камери і судомного монтажу. У наступні роки він зробив про кубінського диктатора (який, нагадаю, страчував і ув’язнював співвітчизників тисячами) ще два замилуваних фільми. Так само Стоун близько здружився з іще одним латиноамериканським вождем - Чавесом, а минулого року запустив конспірологічний міні-серіал «Нерозказана історія Сполучених Штатів».
Остання назва дуже промовиста. Адже все, про що йдеться авторові «Команданте» - це при будь-який нагоді дати прочухана країні, в якій він живе. Бо, якщо фільми не привертають потрібної уваги, то лишається брати публіку темою. Задум працює. Політичні скандали вистрілюють з незавидною регулярністю. Стоун прокламує ліві погляди, однак його лівизна зводиться до декларування злочинних змов, керованих Вашингтоном, у всіх куточках світу. В будь-якому конфлікті він воліє шукати руку ЦРУ. Йому байдуже, наскільки це відповідає фактам. Звідси - такі анекдотичні заяви, як у «Нерозказаній історії», де Стоун цілком серйозно стверджує, що після Другої світової Сталін хотів підтримувати демократичні уряди у Східній Європі, але просто був, сіромаха, змушений вдатися до репресій у відповідь на імперіалістичну політику США. Тож потік свідомості щодо України геть не дивує.
Критикуючи Америку, лишатися в Америці, не відмовлятися від її громадянства (колись це зробив інший запеклий антиамериканець - геніальний шахіст і нестерпна людина Боб Фішер) - не стільки позиція, скільки гра, причому з чіткими цілями. В ескападах про Україну, Східну Європу, Кубу Стоунові не важили ані Україна, ані Східна Європа, ані Куба - йому йшлося про те, щоб ущипнути Захід і США, в яких вистачає сприйнятливих до подібного дискурсу глядачів, а заодно здобути авдиторію авторитарних режимів. Що ж до України, то цей ринок занадто малий, аби на нього зважати. Поруч - 140-мільйонна Росія, де нова документалка з «українськими продюсерами» (підозрюю, що звати їх Олександр Янукович), котра повторюватиме найогидніші штампи путінської пропаганди, піде на ура.
Це історія благополучного буржуа, котрий свого часу прикидався актуальним митцем, аби здобути капітали, а нині вдає лівака, аби ті капітали втримати. Завтра він займеться колишньою Югославією, чи Сирією, чи Руандою, інтерв’юватиме тамтешніх людожерів і, не зважаючи на думку людей, що там живуть, нестиме параноїдальні нісенітниці у своє виправдання. Але чого ви, власне, хотіли? Нічого особистого - лише бізнес.
Дмитро Десятерик, «День»
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/polityka/nichogo-osobystogo
Майдан і кіно вступили в близьку і навіть, можна сказати, пристрасну спілку ще з перших днів революції. Схоже, цей союз починає виходити на міжнародний рівень, набуваючи несподіваних форм.
30 грудня в українському секторі Мережі з швидкістю полум’я, що охоплює міліцейський автобус після влучного кидка коктейлю Молотова, поширилася звістка про те, що відомий американський режисер Олівер Стоун бачився з Януковичем , аби проінтерв’ювати його для документального фільму про події в Україні.
Перекладаю за оригінальним записом режисера у Фейсбуці (адреса - https://www.facebook.com/TheOliverStone/posts/901387646552202?comment_id=901773186513648¬if_t=like&pnref=story):
«Інтерв’ював Віктора Януковича 4 години в Москві для нового англомовного документального фільму, продюсерами якого виступають українці.
Здається очевидним, що так звані «стрільці», які вбили 14 і поранили 85 правоохоронців і вбили 45 протестуючих цивільних (так у тексті - ДД), були агентами зовнішньої третьої сили. Багато свідків, включаючи Януковича і офіційних представників міліції, вважають, що ці іноземні елементи скеровувалися прозахідними фракціями, на які в свою чергу впливало ЦРУ. /…/ Це американська м’яка силова техніка, що називається «зміна режиму 101». “Бійня на Майдані” була подана в західних ЗМІ як результат дій нестабільного, брутального проросійського уряду Януковича. Як відомо, Янукович досяг 21 лютого угоди з опозиційними партіями і з трьома міністрами іноземних справ з країн Євросоюзу про його відхід від влади шляхом проведення дострокових виборів. Через день ця угода втратила сенс, оскільки добре озброєні неонацистські радикали змусили Януковича покинути країну, здійснивши кілька замахів на його життя. Наступного дня до влади прийшов новий прозахідний уряд, негайно визнаний США.
Брудна історія у всіх сенсах, однак трагічний наслідок цього заколоту в тому, що Захід підтримує домінуючу лінію «Росія в Криму», в той час як правдивий сюжет - це «США в Україні». Правда не озвучується на Заході».
Уточнення своєї позиції, яке Стоун дав у Фейсбуці 31 грудня, тільки погіршило справу (https://www.facebook.com/TheOliverStone/posts/902035439820756):
«Я не захищаю Віктора Януковича, він цілком може бути найкорумпованішим президентом України за всю її історію… Але не це головне. Головне - те, як Януковича прибрали… Іншим моментом, вартим розгляду в ширшому контексті, є те, що втручання США в справи України сягає 1949 року, коли ЦРУ та антирадянськи налаштований міністр оборони США Джеймс Форрестол створили з українських ультранаціоналістів партизанський загін «Соловей» (! - ДД) /…/ США ніколи не припиняли використовувати Україну як плацдарм у підчерев’ї Радянського Союзу, а тепер і Росії /…/ українські громадяни, знають вони про це чи ні, зазнають чималих страждань від цього ідеологічного хрестового походу».
Щоби виявити джерело цього фонтану конспірології та невігластва («45 вбитих», «добре озброєні нацисти», «неодноразові спроби вбивства» Януковича та американський батальйон «Нахтігаль» - лише найяскравіші блискітки, там іще багато різного), спробуємо трохи розширити контекст розмови.
Про Стоуна я дізнався у 1986 році, коли один за одним у прокат вийшли «Взвод» і «Сальвадор». Ці фільми безперешкодно демонструвалися в кінотеатрах навіть глибоко радянського Дніпропетровська, чиє керівництво (воно вирішувало, що показувати, а що ні) опиралося Перебудові до останнього. Причина проста - США там поставали у надзвичайно неприглядному світлі. «Взвод» приніс Стоунові «Оскара» як кращому режисеру у 1987 році.
Вдруге Стоун нагадав про себе уже в 1991-у, випустивши «Двері» - біографічну стрічку про рок-легенду 1960-х Джима Моррісона. Останній спалах популярності - екранізація сценарію Квентіна Тарантіно «Природжені вбивці» у 1994 році з Вуді Харрельсоном, Джульєтт Льюїс і Робертом Дауні-молодшим у головних ролях.
Варто зазначити, що першого «Оскара» Стоун отримав як кінодраматург - за сценарій до драми Алана Паркера «Опівнічний експрес» у 1978 році. Так само він написав історію до геніального бенефісу Аль Пачіно в «Обличчі зі шрамом» Брайана Де Пальми (1983). Власне, якщо спробувати описати кар’єру самого Стоуна одним реченням, то це було б щось на кшталт «за півкроку до бажаного» або «проліт у міліметрі». «Взвод», можливо, і став би головним викривальним висловленням про трагедію в’єтнамської війни, якби за 7 років до того не вийшов «Апокаліпсис сьогодні» Копполи, не рахуючи сили-силенної антивоєнних творів «нового Голівуду». І «Природжені вбивці» могли претендувати на культовий статус, якби в 1994 не було самого Тарантіно зі «Скаженими псами» і «Кримінальним чтивом».
Загалом, список фільмів, до створення яких Стоун причетний (а тут навіть є і «Конан-варвар»), свідчить про те, що він завжди дотримувався прорахованої комерційної стратегії. Він висловився про В’єтнам, коли в суспільстві ще був сильний запит на цю тему («Народжений 4 липня з Томом Крузом» у 1989 здобув славу не меншу, аніж «Взвод»). Він зняв про Моррісона до 20-річчя смерті останнього, зігравши на ностальгійних відчуттях постарілого покоління «дітей-квітів». Коли в світі назріла фінансова криза, Стоун випустив «Уолл-стріт». Не оминув увагою найскандальніших американських президентів, додавши до фільмографії «Ніксона» та «Буша». Він угадав народження тарантіноїноїдної хвилі і спробував її осідлати, і це йому майже вдалося. «Майже» - ключове слово, оскільки всі ці успіхи так і не принесли йому слави кіномитця - не наповнювача каси, а режисера, котрий визначає напрям розвитку кіна, породжує школи послідовників - на кшталт тих таки Копполи, Тарантіно чи Паркера.
Причина проста: поза майже ідеальним відчуттям кон’юнктури, в Стоуна більше нічого немає.
У фільмах Стоуна все з надміром. Пафос - тоннами. Кров - бутафорськими ріками. Гумор позначається гучним реготом у кадрі, а загалом гумору нема. Акторська манера - переграш, тому важко згадати бодай одну дійсно цікаву, не розчавлену згаданим пафосом роль, байдуже, чоловічу чи жіночу. Блискучий виняток - Майкл Дуглас в «Уолл-стріт», котрий зробив образ жадібного фінансиста Гекко незабутнім винятково силою виконавської інтуїції, а загалом заздалегідь чітко визначено, хто правий і хто винний, хто хороший і хто поганий, тож марно чекати появи глибоких характерів - байдуже, йдеться про солдата, рок-зірку чи серійних зарізяк. Щодо останніх - можна багато сперечатися про стилістику «Природжених убивць», але - нарізати двогодинне нагромадження безглуздих злочинів у стилі поп-кліпу і звести всю тему насильства до зловмисного телебачення - не означає створити щось нове (Тарантіно, до речі, настільки обурився тим, на що Стоун перетворив його сценарій, що вимагав прибрати своє ім’я з титрів); так само й змалювати на екрані Моррісона, найбільші проблеми якого, судячи з «Дверей» - це п’яні скандали і нелади з колегами по групі, не відповівши на головне питання - звідки ж у цього галасливого нарциса взялися такі вірші й пісні - не означає зробити фільм про Моррісона. По-іншому й не вийде. Стоун не розкаже вам про людську природу, бо не здатен на це. Його кіно вирубане сокирою і склепане ковадлом, це кіно, з якого стирчить риштовання і випирають іржаві болти, а всередині гримлять непрацюючі або зайві деталі, - грубий Голем, запрограмований на рух, але нездатний і кроку зробити без костурів.
За підпорки править преса. Феномен Стоуна - це феномен журналістики, котру він так шпетить і без якої не може. Ненависні ЗМІ, чіпляючись за його ескапади, роблять з нього медіа-персону першого ряду, геть відміняючи серйозну розмову власне про кінематограф.
Думаю, зазор між роздутою славою і реальним рівнем свого таланту Стоун мав би відчувати як ніхто інший, та й старі вершини припадали все товстішим шаром забуття. Давня закономірність: коли посередність із великими амбіціями не досягає того, чого хотіла би досягти в мистецтві - вона починає займатися політикою. Як правило, з сумними наслідками.
У 2003 році Стоун випустив «Команданте» - документальну апологію Фіделя Кастро, зняту в уже на ту мить відчутно застарілому стилі стрибаючої камери і судомного монтажу. У наступні роки він зробив про кубінського диктатора (який, нагадаю, страчував і ув’язнював співвітчизників тисячами) ще два замилуваних фільми. Так само Стоун близько здружився з іще одним латиноамериканським вождем - Чавесом, а минулого року запустив конспірологічний міні-серіал «Нерозказана історія Сполучених Штатів».
Остання назва дуже промовиста. Адже все, про що йдеться авторові «Команданте» - це при будь-який нагоді дати прочухана країні, в якій він живе. Бо, якщо фільми не привертають потрібної уваги, то лишається брати публіку темою. Задум працює. Політичні скандали вистрілюють з незавидною регулярністю. Стоун прокламує ліві погляди, однак його лівизна зводиться до декларування злочинних змов, керованих Вашингтоном, у всіх куточках світу. В будь-якому конфлікті він воліє шукати руку ЦРУ. Йому байдуже, наскільки це відповідає фактам. Звідси - такі анекдотичні заяви, як у «Нерозказаній історії», де Стоун цілком серйозно стверджує, що після Другої світової Сталін хотів підтримувати демократичні уряди у Східній Європі, але просто був, сіромаха, змушений вдатися до репресій у відповідь на імперіалістичну політику США. Тож потік свідомості щодо України геть не дивує.
Критикуючи Америку, лишатися в Америці, не відмовлятися від її громадянства (колись це зробив інший запеклий антиамериканець - геніальний шахіст і нестерпна людина Боб Фішер) - не стільки позиція, скільки гра, причому з чіткими цілями. В ескападах про Україну, Східну Європу, Кубу Стоунові не важили ані Україна, ані Східна Європа, ані Куба - йому йшлося про те, щоб ущипнути Захід і США, в яких вистачає сприйнятливих до подібного дискурсу глядачів, а заодно здобути авдиторію авторитарних режимів. Що ж до України, то цей ринок занадто малий, аби на нього зважати. Поруч - 140-мільйонна Росія, де нова документалка з «українськими продюсерами» (підозрюю, що звати їх Олександр Янукович), котра повторюватиме найогидніші штампи путінської пропаганди, піде на ура.
Це історія благополучного буржуа, котрий свого часу прикидався актуальним митцем, аби здобути капітали, а нині вдає лівака, аби ті капітали втримати. Завтра він займеться колишньою Югославією, чи Сирією, чи Руандою, інтерв’юватиме тамтешніх людожерів і, не зважаючи на думку людей, що там живуть, нестиме параноїдальні нісенітниці у своє виправдання. Але чого ви, власне, хотіли? Нічого особистого - лише бізнес.
Дмитро Десятерик, «День»
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/polityka/nichogo-osobystogo