Десакралізація влади
Originally posted by ihorhulyk at Десакралізація влади
Нинішні політики, особливо "нової генерації", нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.
Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція - це жива віра померлих, а традиціоналізм - це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього президента, визнаю, є складником його харизми, але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики опонентів, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.
Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.
Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ - джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, - систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.
Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, - захмарної, далекої, бундючної і всесильної.
Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності. Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. Але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Варіанти
Десакрализация власти
Нынешние политики, особенно из "нового поколения", напоминают мне скороспелого вундеркинда, напичканного виртуальным знанием обо всем и ни о чем, который, однако, как и подавляющее большинство тинейджеров-горожан, свято убежден, что молоко является фабричным продуктом химических реакций органических веществ. Интеллектуальные бройлеры, выращенные, во-первых, в инкубаторе властных или околовластных семейств, убеждены, во-вторых, что путь к элитным высотам гарантирован в основном технологиями и пиаром, они, созрев к "продуктивному возрасту", действуют по неписаным правилам политической тусовки. Знания о тех, кем им предстоит управлять, базируется, как правило, на ощущениях и вкусах советников, аналитиков сомнительного призыва, в лучшем случае, на самостоятельно проштудированных выкладках мировых авторитетов, и к украинским реалиям имеют, мягко говоря, опосредованное отношение.
Чтобы нивелировать этот изъян и попытаться хотя бы на толику стать "ближе к народу", политики часто отмечают традиционализм своих подходов. Заблуждение крепчает, поскольку давно известно, что "традиция - это живая вера умерших, а традиционализм - это мертвая вера живых". Более того, в украинских постмайданных реалиях, когда общество испытывает потребность радикальных изменений, желание традиционализировать политическую практику несовместимо и даже вредно. Традиционализм нынешнего президента, естественно, является частью его харизмы, но динамика вновь возникших задач и, наконец, гибкость тактики оппонентов, делают эту черту архаичной и отчасти непонятной.
Украинская демократия до сих пор, даже после событий Майдана, находится в неестественной позе, стоя на голове. Знакомые до боли персоны озвучивают лозунги, что, по их мнению, является воплощением месседжей о потребностях общества. Эти лозунги, в свою очередь, трансформируются ангажированными медиа, приобретая черты идеологем, неопровержимых истин в последней инстанции, первоочередных общественных задач. Простому обывателю остается только отсепарировать нужное среди бурного потока информации, близкое ему по стилю жизни, требованиями к окружающим и к себе. Замечательно. Правда, когда обыватель способен к рефлексиям и умеренному анализу.
Почему-то никто из политиков не отдает себе отчета в том, что все должно быть наоборот. Что конституционная фраза о "народе - источнике власти" предусматривает именно первичность рефлексий общества, донесенных к лидерам и уже потом поднятых ими на щит партийных программ. Почему-то мало кому из избранных (прежде, сейчас, и, не дай Бог, в будущем) приходит в голову банальная истина, что власть является продуктом самоорганизации общества, а, следовательно, зависит не от прихотей наделенных полномочиями персон, а от потребностей и ожиданий тех , кто отдал им эти полномочия с вполне определенной целью - систематизировать, уложить в желаемые измерения свою повседневную жизнь, гарантировать безопасность личности, собственности и бизнеса, озвучивать и реализовывать насущные задачи.
Эту политическую амнезию, а, может, скорее, намеренное игнорирование естественных и важнейших функций власти нельзя объяснить "врожденными пятнами" тоталитарного прошлого. Тогда мы имели дело с апатией общества, которая атрофировала творческие начала, превратив гражданина в статиста партийной практики. Нынешняя ситуация спровоцирована другим: засильем манипулятивных технологий, фактической психологической войной элиты против собственного народа. Растерзанное сознание обывателя не дает ему возможности проанализировать истинные мотивы политических персонажей, его личностная автономия ограничивает взор рамками приватной квартиры или сельского двора. А немощь влечет за собою сакрализацию власти, - заоблачной, далекой, напыщенной и всесильной.
Когда гражданин сможет наконец выразить свои идеи, найти единомышленников, когда эти отчаянные выделят среди себя тех, кто способен решиться на сопротивление накинутым извне идеям и лозунгам, предложив взамен свои, тогда власть вынуждена будет избавиться риз святости и всеправедности. Только тогда демократия приобретет удобную осанку, став с головы на ноги. Пусть это произойдет через пять лет. Но, согласитесь, игра будет стоить свеч.
Игорь Гулык
Нинішні політики, особливо "нової генерації", нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.
Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція - це жива віра померлих, а традиціоналізм - це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього президента, визнаю, є складником його харизми, але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики опонентів, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.
Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.
Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ - джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, - систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.
Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, - захмарної, далекої, бундючної і всесильної.
Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності. Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. Але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Варіанти
Десакрализация власти
Нынешние политики, особенно из "нового поколения", напоминают мне скороспелого вундеркинда, напичканного виртуальным знанием обо всем и ни о чем, который, однако, как и подавляющее большинство тинейджеров-горожан, свято убежден, что молоко является фабричным продуктом химических реакций органических веществ. Интеллектуальные бройлеры, выращенные, во-первых, в инкубаторе властных или околовластных семейств, убеждены, во-вторых, что путь к элитным высотам гарантирован в основном технологиями и пиаром, они, созрев к "продуктивному возрасту", действуют по неписаным правилам политической тусовки. Знания о тех, кем им предстоит управлять, базируется, как правило, на ощущениях и вкусах советников, аналитиков сомнительного призыва, в лучшем случае, на самостоятельно проштудированных выкладках мировых авторитетов, и к украинским реалиям имеют, мягко говоря, опосредованное отношение.
Чтобы нивелировать этот изъян и попытаться хотя бы на толику стать "ближе к народу", политики часто отмечают традиционализм своих подходов. Заблуждение крепчает, поскольку давно известно, что "традиция - это живая вера умерших, а традиционализм - это мертвая вера живых". Более того, в украинских постмайданных реалиях, когда общество испытывает потребность радикальных изменений, желание традиционализировать политическую практику несовместимо и даже вредно. Традиционализм нынешнего президента, естественно, является частью его харизмы, но динамика вновь возникших задач и, наконец, гибкость тактики оппонентов, делают эту черту архаичной и отчасти непонятной.
Украинская демократия до сих пор, даже после событий Майдана, находится в неестественной позе, стоя на голове. Знакомые до боли персоны озвучивают лозунги, что, по их мнению, является воплощением месседжей о потребностях общества. Эти лозунги, в свою очередь, трансформируются ангажированными медиа, приобретая черты идеологем, неопровержимых истин в последней инстанции, первоочередных общественных задач. Простому обывателю остается только отсепарировать нужное среди бурного потока информации, близкое ему по стилю жизни, требованиями к окружающим и к себе. Замечательно. Правда, когда обыватель способен к рефлексиям и умеренному анализу.
Почему-то никто из политиков не отдает себе отчета в том, что все должно быть наоборот. Что конституционная фраза о "народе - источнике власти" предусматривает именно первичность рефлексий общества, донесенных к лидерам и уже потом поднятых ими на щит партийных программ. Почему-то мало кому из избранных (прежде, сейчас, и, не дай Бог, в будущем) приходит в голову банальная истина, что власть является продуктом самоорганизации общества, а, следовательно, зависит не от прихотей наделенных полномочиями персон, а от потребностей и ожиданий тех , кто отдал им эти полномочия с вполне определенной целью - систематизировать, уложить в желаемые измерения свою повседневную жизнь, гарантировать безопасность личности, собственности и бизнеса, озвучивать и реализовывать насущные задачи.
Эту политическую амнезию, а, может, скорее, намеренное игнорирование естественных и важнейших функций власти нельзя объяснить "врожденными пятнами" тоталитарного прошлого. Тогда мы имели дело с апатией общества, которая атрофировала творческие начала, превратив гражданина в статиста партийной практики. Нынешняя ситуация спровоцирована другим: засильем манипулятивных технологий, фактической психологической войной элиты против собственного народа. Растерзанное сознание обывателя не дает ему возможности проанализировать истинные мотивы политических персонажей, его личностная автономия ограничивает взор рамками приватной квартиры или сельского двора. А немощь влечет за собою сакрализацию власти, - заоблачной, далекой, напыщенной и всесильной.
Когда гражданин сможет наконец выразить свои идеи, найти единомышленников, когда эти отчаянные выделят среди себя тех, кто способен решиться на сопротивление накинутым извне идеям и лозунгам, предложив взамен свои, тогда власть вынуждена будет избавиться риз святости и всеправедности. Только тогда демократия приобретет удобную осанку, став с головы на ноги. Пусть это произойдет через пять лет. Но, согласитесь, игра будет стоить свеч.
Игорь Гулык