Сумнівні артефакти
Originally posted by ihorhulyk at Сумнівні артефакти
Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.
Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, - і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії - чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, - мабуть, брунатнішання Путіна багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, - воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею - перспективи.
Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, - зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій. Хіба не в тому причини "Кримнаша" і війни на Сході?
Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів ще до російсько-української війни британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, - пише поважне видання.
Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, більшості вітчизняних політиків не бракує однієї поважної риси - терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, - все ж українці серед хаосу, війни і втрат вперто демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.
Ігор Гулик. Ілюстрація: tania-al.livejournal.com
Сомнительные артефакты
Когда политики начинают говорить о триумфе демократии, естественно закладывая в подтексты свое понимание "власти народа", мне на ум приходят удивительные слова Леца о том, что "не одна триумфальная арка позже превращалась в хомут для народа". Ведь не секрет, что каждый из тех, кто волей судьбы или капризного случая попал на властный олимп, по-своему понимает роль общества в своем успехе. И очень часто это понимание вызвано завышенностью самооценок, презрительной мыслью: мол, а за кого же им еще было голосовать, как не за меня, чудесного? Более того, политики, как правило, считают базовым очень свободное обращение с результатами "народного волеизъявления", а уж о желании общества они почему говорят, исходя исключительно из собственных интерпретаций.
Безусловно, есть устойчивые стереотипы главных месседжей, которыми оперируют претенденты на высокие государственные должности, когда хотят понравиться электорату. Среди них, прежде всего, стремление определенности, четкого уклада норм поведения, - и это, конечно, вполне вписывается в понятия покоя и стабильности. Спекуляции на основополагающей рефлексии избирателя здесь не имеют границ, и пример нашей соседки России - не лучшее ли тому доказательство? Я не говорю о российской элите, - пожалуй, постепенная фашизация Путина многим там по душе. Я говорю о тотальном равнодушии широкой публики к тому, что творит власть. Конечно, - оно комфортнее и легче иметь дело с привычным персонажем, лелеять надежду, что так называемая "стабильность" будет длиться вечно, существовать "растительной жизнью", отдав начальникам все полномочия, избавившись от любой ответственности и вместе с ней - перспективы.
Но... "Дна нет, просто глубже не опускают", - замечает тот же Лец, и, конечно, в таком случае стабильность и незыблемость ситуации представляется идеальной. Но любой идеал боится реальности, и этот страх побуждает его носителей прятаться в раковину самоизоляции, лелеять убеждение в собственном величии, непогрешимости, самодостаточности. Любые внешние вмешательства, любой пример "инаковости", свободомыслия угрожают этой "благодати", и, накапливаясь, только дестабилизируют систему, побуждают ее к поиску внешних причин, внутренних врагов в оправдание своих фобий. Не это ли причины войны "Крымнаша" и на Востоке?
Пример такого детерминизма, зависимости от окружающей среды, несмотря на кажущуюся замкнутость и высокомерие, привел еще до начала российско-украинской войны британский журнал "Economist". "Многие россияне с радостью указывают на хаотическую политику Украины, как на то, чего бы им хотелось избежать. В действительности же Украина дает им достойный пример для подражания ", - пишет почтенное издание.
Я не могу утверждать, что доволен практикой украинских элит. Многие деятели до сих пор пользуются "артефактами прошлого", которые давно пора оставить на исторической свалке. Но вопреки всему, большинству отечественных политиков присуще одно важное качество - терпение, с которым они пытаются соблюсти хотя бы кажущуюся настроенность на прогресс. Иногда просто-таки удивляет, что ярые оппоненты и непримиримые "враги", вооружившись арсеналами предрассудков и штампов обывательского мышления, до сих пор воздерживаются от резких движений, которые могли бы поставить крест на государственности. Каждый из них понимает эту государственность по-своему, но Бог еще не отнял ни одному из них разума, чтобы они не прислушивались к мысли другого. Пусть через сложившиеся обстоятельства, пусть из соображений личной безопасности, пусть с точки зрения собственной репутации, - все же украинцы среди хаоса, войны и потерь упорно демонстрируют, что они избрали свой путь и имеют достаточно серьезные намерения не сойти с него.
Игорь Гулик
Коли політики починають говорити про тріумфи демократії, природно закладаючи у підтексти своє розуміння „влади народу”, мені на думку спадають дивовижні слова Лєца про те, що „не одна тріумфальна арка відтак перетворювалася у ярмо для народу”. Адже не є таємницею, що кожен з тих, хто волею долі чи примхливого випадку потрапив на владний олімп, по-своєму розуміє роль загалу у своєму успіхові. І дуже часто це розуміння впирається у завищеність самооцінок, у зневажливу поставу: мовляв, а за кого ж їм ще було голосувати, як не за мене, чудового? Ба більше, політики, зазвичай, уважають за підставову доволі вільну поведінку з результатами „народного волевиявлення”, а вже про бажання загалу вони чомусь говорять, виходячи виключно з власних інтерпретацій.
Безумовно, маємо стійкі стереотипи головних месиджів, якими оперують зазіхачі на високі державні посади, коли прагнуть сподобатися електорату. Серед них, насамперед, прагнення визначеності, чіткого укладу норм поведінки, - і це, зрештою, цілком уписується в поняття спокою та стабільності. Спекуляції на основоположній рефлексії виборця тут не мають меж, і приклад нашої сусідки Росії - чи не найкращий тому доказ. Я не кажу про російську еліту, - мабуть, брунатнішання Путіна багато кому там не до снаги. Я кажу про тотальне збайдужіння широкої публіки до того, що коїть влада. Ясна річ, - воно комфортніше і легше мати справу зі звичним персонажем, плекати сподівання, що так звана „стабільність” триватиме вічно, існувати „рослинним життям”, віддавши зверхникам усі повноваження, позбувшись будь-якої відповідальності і разом з нею - перспективи.
Але... „Дна немає, просто глибше не опускають”, - зауважує той же Лєц, і, звичайно, у такому випадку стабільність і непорушність ситуації видається ідеальною. Але будь-який ідеал боїться реальності, і цей острах спонукає його носіїв ховатися у мушлю самоізоляції, плекати переконання у власній величі, непогрішності, самодостатності. Будь-які зовнішні втручання, будь-який приклад „іншості”, вільнодумства загрожують цій „благодаті”, і, нагромаджуючись, лише дестабілізують систему, спонукають її до пошуку зовнішніх причин, внутрішніх ворогів на виправдання своїх фобій. Хіба не в тому причини "Кримнаша" і війни на Сході?
Приклад такого детермінізму, залежності від довкілля, попри позірну замкненість і бундючність, навів ще до російсько-української війни британський журнал „Economist”. „Багато росіян з радістю вказують на хаотичну політику України, як на те, чого би їм хотілося уникнути. Насправді ж Україна надає їм гідний приклад для наслідування”, - пише поважне видання.
Я не можу стверджувати, що захоплююся практикою українських еліт. Чимало діячів й досі послуговуються „артефактами минулого”, які давно час залишити на історичному звалищі. Але попри все, більшості вітчизняних політиків не бракує однієї поважної риси - терпіння, з яким вони намагаються дотримати бодай позірної налаштованості на прогрес. Іноді просто-таки дивує, що затяті опоненти і непримиренні „вороги”, озброївшись арсеналами забобон і штампів обивательського мислення, досі втримуються від різких рухів, які могли б поставити хрест на державності. Кожен з них розуміє цю державність по-своєму, але Бог ще не відняв жодному з них глузду, аби вони не толерували думки іншого. Хай через обставини, що склалися, хай з міркувань особистої безпеки, хай з погляду на власну репутацію, - все ж українці серед хаосу, війни і втрат вперто демонструють, що вони обрали свій шлях і мають доволі серйозні наміри не зійти з нього.
Ігор Гулик. Ілюстрація: tania-al.livejournal.com
Сомнительные артефакты
Когда политики начинают говорить о триумфе демократии, естественно закладывая в подтексты свое понимание "власти народа", мне на ум приходят удивительные слова Леца о том, что "не одна триумфальная арка позже превращалась в хомут для народа". Ведь не секрет, что каждый из тех, кто волей судьбы или капризного случая попал на властный олимп, по-своему понимает роль общества в своем успехе. И очень часто это понимание вызвано завышенностью самооценок, презрительной мыслью: мол, а за кого же им еще было голосовать, как не за меня, чудесного? Более того, политики, как правило, считают базовым очень свободное обращение с результатами "народного волеизъявления", а уж о желании общества они почему говорят, исходя исключительно из собственных интерпретаций.
Безусловно, есть устойчивые стереотипы главных месседжей, которыми оперируют претенденты на высокие государственные должности, когда хотят понравиться электорату. Среди них, прежде всего, стремление определенности, четкого уклада норм поведения, - и это, конечно, вполне вписывается в понятия покоя и стабильности. Спекуляции на основополагающей рефлексии избирателя здесь не имеют границ, и пример нашей соседки России - не лучшее ли тому доказательство? Я не говорю о российской элите, - пожалуй, постепенная фашизация Путина многим там по душе. Я говорю о тотальном равнодушии широкой публики к тому, что творит власть. Конечно, - оно комфортнее и легче иметь дело с привычным персонажем, лелеять надежду, что так называемая "стабильность" будет длиться вечно, существовать "растительной жизнью", отдав начальникам все полномочия, избавившись от любой ответственности и вместе с ней - перспективы.
Но... "Дна нет, просто глубже не опускают", - замечает тот же Лец, и, конечно, в таком случае стабильность и незыблемость ситуации представляется идеальной. Но любой идеал боится реальности, и этот страх побуждает его носителей прятаться в раковину самоизоляции, лелеять убеждение в собственном величии, непогрешимости, самодостаточности. Любые внешние вмешательства, любой пример "инаковости", свободомыслия угрожают этой "благодати", и, накапливаясь, только дестабилизируют систему, побуждают ее к поиску внешних причин, внутренних врагов в оправдание своих фобий. Не это ли причины войны "Крымнаша" и на Востоке?
Пример такого детерминизма, зависимости от окружающей среды, несмотря на кажущуюся замкнутость и высокомерие, привел еще до начала российско-украинской войны британский журнал "Economist". "Многие россияне с радостью указывают на хаотическую политику Украины, как на то, чего бы им хотелось избежать. В действительности же Украина дает им достойный пример для подражания ", - пишет почтенное издание.
Я не могу утверждать, что доволен практикой украинских элит. Многие деятели до сих пор пользуются "артефактами прошлого", которые давно пора оставить на исторической свалке. Но вопреки всему, большинству отечественных политиков присуще одно важное качество - терпение, с которым они пытаются соблюсти хотя бы кажущуюся настроенность на прогресс. Иногда просто-таки удивляет, что ярые оппоненты и непримиримые "враги", вооружившись арсеналами предрассудков и штампов обывательского мышления, до сих пор воздерживаются от резких движений, которые могли бы поставить крест на государственности. Каждый из них понимает эту государственность по-своему, но Бог еще не отнял ни одному из них разума, чтобы они не прислушивались к мысли другого. Пусть через сложившиеся обстоятельства, пусть из соображений личной безопасности, пусть с точки зрения собственной репутации, - все же украинцы среди хаоса, войны и потерь упорно демонстрируют, что они избрали свой путь и имеют достаточно серьезные намерения не сойти с него.
Игорь Гулик