Коротке есе про скарги
Originally posted by ihorhulyk at Коротке есе про скарги
Чимало з новопосталих керманичів, - хоча освідомленому важко знайти серед нинішньої владної когорти незнайомі постаті, - з цілковито наполеонівським виразом облич могли б повторити услід за геніальним корсиканцем: "Коли народи перестають скаржитися, вони перестають мислити". І мали б рацію, поза тим, що самооцінка наших вельмож часто буває неадекватною реаліям, а вчинки не містять ні грана шляхетності.
Але народ, схоже, наразі не втрачає здатності скаржитися, іноді вдаючись до відчайдушних вчинків, що межують зі здоровим глуздом. Отже, висновуємо, - здатність бути невдоволеним обставинами та загальним інтер'єром буття не завжди екстраполюється з логікою усвідомлених реакцій.
Інша річ, що дарма очікувати зухвалих протестів після смуги змін тектонічного штибу, які відбулися позірно за участі і з ініціативи мас. Вентилі, через які випущено пару невдоволення і розчарувань колишнім режимом, залишалися відкритими надто довго, навіть як на зовні мирну і неконфліктну Україну, тому надмірна суспільна напруга нині обернулася тотальним збайдужінням і апеляцією до випробуваного життєвого правила "моя хата з краю".
Стратеги "реставрації" (ще одна паралель з імперією Бонапарта), якщо такі, звичайно, існують у середовищі "біло-блакитних", не довго мудрували, призначаючи "час Х" для реваншу, - парламентські вибори. А щодо методів, якими він здійснюється, то тут очевидними є кальки з їхнього ж досвіду боротьби з "помаранчевими". З однією суттєвою різницею - невдоволення масовою кадровою ротацією, яка 2005-го зрикошетила по 18 тисячах номерклатурників, було куди гучнішим, ніж нинішня так звана «люстрація». Не тому, що переможці роблять це менш зухвало і замаскованіше, а тому, що, по-перше, вони мають вже хай нетривалий, та все ж досвід попередників, а, по-друге, суспільні рецептори не здатні постійно реагувати на один і той же подразник.
Є й третій чинник, який, мабуть, важливіший за віртуальну здатність загалу до протестів. Порошенко і К виглядають, так би мовити, "ґрунтовнішими", якщо хочете, звичнішими за стилем для вихованого в умовах совдепії загалу. І це, як не дивно, є значною перевагою нових урядовців. Особливо, коли згадати не завжди вдалі експерименти "помаранчевих" імпровізаторів. Тому нова влада хоч і дає підстави для публічних скарг на сході і особливо на заході країни, але ці скарги тонуть у громі канонади АТО.
Українська "реставрація" характерна не тільки приходом у владні ковчеги сумнівних функціонерів, але й утвердженням у суспільній свідомості ілюзії про марність надій на зміни, позаяк "життя по-новому", - хай не без присмаку гіркоти, - змушує обивателя готуватися до тривалої війни. Давній досвід схиляє до думки про безрезультатність будь-яких скарг, до цієї безвиході додається ще й реальний страх за майбутнє, якого щасливо вдавалося уникнути під час революційної анархії.
Цей, по суті, дитячий, як на українські реалії, страх можна було б здолати, якби у керівництва державою бодай жевріла політична воля. Але важко зауважити у "грі в бісер", що її нині затіяла президентська команда, елементи системної оборони. За лаштунками щоденних інформаційних війн та маневрів радше видніються банальні пристосуванство і угодовство. А «опозиція», очунявши після нокауту на Майдані, не втомлюється переконувати загал у минущості панування супротивників і негайно перекладає на них найдрібніші огріхи правління, диспонуючи при цьому непевним минулим і хронічною невправністю популістів.
Але, погодьтеся, для такої тактики слід мати, принаймні, бездоганну репутацію. Якщо ж така відсутня (хто б сумнівався після Золотого батона та іже з ним), то слід запастися терпінням, сподіваючись, що з роками серед загалу залишаться лише добрі згадки про брутальність регіоналів. У крайньому разі, щоб скарги на нинішніх владців були свідченням здатності мас до осмислення.
Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com
Короткое эссе о жалобах
Многие из вновь появившихся вождей, - хотя посвященному трудно найти среди нынешней властной когорты незнакомые фигуры, - с совершенно наполеоновским выражением лиц могли бы повторить вслед за гениальным корсиканцем: "Когда народы перестают жаловаться, они перестают мыслить". И были бы правы, кроме того, что самооценка наших вельмож часто бывает неадекватной реалиям, а поступки не содержат ни грана благородства.
Но народ, похоже, пока не теряет способности жаловаться, иногда прибегая к отчаянным поступкам, граничащим со здравым смыслом. Поэтому заключаем, - способность быть недовольным обстоятельствами и общим интерьером бытия не всегда экстраполируется с логикой осознанных реакций.
Другое дело, что напрасно ожидать дерзких протестов после полосы изменений тектонического характера, произошедших внешне при участии и по инициативе масс. Вентили, через которые выпущено пар недовольства и разочарований прежним режимом, оставались открытыми слишком долго, даже для мирной и неконфликтной Украины, поэтому чрезмерноя общественное напряжение ныне обернулось тотальным равнодушие и апелляцией к испытанному жизненному правилу "моя хата с краю".
Стратеги "реставрации" (еще одна параллель с империей Бонапарта), если таковые, конечно, существуют в среде "бело-голубых", недолго раздумывали, назначая "время Х" для реванша, - парламентские выборы. А относительно методов, которыми он осуществляется, то очевидны кальки из ихнего же опыта борьбы с "оранжевыми". С одной существенной разницей - недовольство массовой кадровой ротацией, в 2005-м срикошетившей по 18 тысячах номерклатурников, было куда громче, чем нынешняя так называемая «люстрация». Не потому, что победители делают это менее вызывающе и осторожнее, а потому, что, во-первых, они имеют уже пусть непродолжительный, но все же опыт предшественников, а, во-вторых, общественные рецепторы не способны постоянно реагировать на один и тот же раздражитель.
Есть и третий фактор, который, пожалуй, важнее виртуальной способности общества к протестам. Порошенко и К выглядят, так сказать, "основательнее", если хотите, более привычнее по стилю для воспитанного в условиях совдепии обывателя. И это, как ни странно, является значительным преимуществом новых чиновников. Особенно, если вспомнить не всегда удачные эксперименты "оранжевых" импровизаторов. Поэтому новая власть хоть и дает основания для публичных жалоб на востоке и особенно на западе страны, но эти жалобы тонут в громе канонады АТО.
Украинская "реставрация" характерна не только приходом во властные ковчеги сомнительных функционеров, но и утверждением в общественном сознании иллюзии о бесполезности надежд на перемены, поскольку "жизнь по-новому", - пусть не без привкуса горечи, - заставляет обывателя готовиться к длительной войне. Давний опыт приводит к мысли о безрезультатности любых жалоб, к этой безысходности добавляется еще и реальный страх за будущее, которого легко удавалось избежать во время революционной анархии.
Этот, по сути, детский, как украинские реалии, страх можно было бы преодолеть, если бы у руководства государством хотя бы теплилась политическая воля. Но трудно заметить в "игре в бисер", затеянной сейчас президентской командой, элементы системной обороны. За кулисами ежедневных информационных войн и маневров скорее виднеются банальные приспособленчество и соглашательство. А «оппозиция», очнувшись после нокаута на Майдане, не устает убеждать общественность в скоротечности господства противников и немедленно переводит на них мельчайшие огрехи правления, диспонируя при этом неясным прошлым и хронической неумелостью популистов.
Но, согласитесь, для такой тактики следует иметь, по крайней мере, безупречную репутацию. Если же таковая отсутствует (кто бы сомневался после Золотого батона и иже с ним), то следует запастись терпением, надеясь, что с годами у общества останутся только хорошие воспоминания о беспределе регионалов. В крайнем случае, чтобы жалобы на нынешних власть имущих стали свидетельством способности масс к осмыслению.
Игорь Гулык
Чимало з новопосталих керманичів, - хоча освідомленому важко знайти серед нинішньої владної когорти незнайомі постаті, - з цілковито наполеонівським виразом облич могли б повторити услід за геніальним корсиканцем: "Коли народи перестають скаржитися, вони перестають мислити". І мали б рацію, поза тим, що самооцінка наших вельмож часто буває неадекватною реаліям, а вчинки не містять ні грана шляхетності.
Але народ, схоже, наразі не втрачає здатності скаржитися, іноді вдаючись до відчайдушних вчинків, що межують зі здоровим глуздом. Отже, висновуємо, - здатність бути невдоволеним обставинами та загальним інтер'єром буття не завжди екстраполюється з логікою усвідомлених реакцій.
Інша річ, що дарма очікувати зухвалих протестів після смуги змін тектонічного штибу, які відбулися позірно за участі і з ініціативи мас. Вентилі, через які випущено пару невдоволення і розчарувань колишнім режимом, залишалися відкритими надто довго, навіть як на зовні мирну і неконфліктну Україну, тому надмірна суспільна напруга нині обернулася тотальним збайдужінням і апеляцією до випробуваного життєвого правила "моя хата з краю".
Стратеги "реставрації" (ще одна паралель з імперією Бонапарта), якщо такі, звичайно, існують у середовищі "біло-блакитних", не довго мудрували, призначаючи "час Х" для реваншу, - парламентські вибори. А щодо методів, якими він здійснюється, то тут очевидними є кальки з їхнього ж досвіду боротьби з "помаранчевими". З однією суттєвою різницею - невдоволення масовою кадровою ротацією, яка 2005-го зрикошетила по 18 тисячах номерклатурників, було куди гучнішим, ніж нинішня так звана «люстрація». Не тому, що переможці роблять це менш зухвало і замаскованіше, а тому, що, по-перше, вони мають вже хай нетривалий, та все ж досвід попередників, а, по-друге, суспільні рецептори не здатні постійно реагувати на один і той же подразник.
Є й третій чинник, який, мабуть, важливіший за віртуальну здатність загалу до протестів. Порошенко і К виглядають, так би мовити, "ґрунтовнішими", якщо хочете, звичнішими за стилем для вихованого в умовах совдепії загалу. І це, як не дивно, є значною перевагою нових урядовців. Особливо, коли згадати не завжди вдалі експерименти "помаранчевих" імпровізаторів. Тому нова влада хоч і дає підстави для публічних скарг на сході і особливо на заході країни, але ці скарги тонуть у громі канонади АТО.
Українська "реставрація" характерна не тільки приходом у владні ковчеги сумнівних функціонерів, але й утвердженням у суспільній свідомості ілюзії про марність надій на зміни, позаяк "життя по-новому", - хай не без присмаку гіркоти, - змушує обивателя готуватися до тривалої війни. Давній досвід схиляє до думки про безрезультатність будь-яких скарг, до цієї безвиході додається ще й реальний страх за майбутнє, якого щасливо вдавалося уникнути під час революційної анархії.
Цей, по суті, дитячий, як на українські реалії, страх можна було б здолати, якби у керівництва державою бодай жевріла політична воля. Але важко зауважити у "грі в бісер", що її нині затіяла президентська команда, елементи системної оборони. За лаштунками щоденних інформаційних війн та маневрів радше видніються банальні пристосуванство і угодовство. А «опозиція», очунявши після нокауту на Майдані, не втомлюється переконувати загал у минущості панування супротивників і негайно перекладає на них найдрібніші огріхи правління, диспонуючи при цьому непевним минулим і хронічною невправністю популістів.
Але, погодьтеся, для такої тактики слід мати, принаймні, бездоганну репутацію. Якщо ж така відсутня (хто б сумнівався після Золотого батона та іже з ним), то слід запастися терпінням, сподіваючись, що з роками серед загалу залишаться лише добрі згадки про брутальність регіоналів. У крайньому разі, щоб скарги на нинішніх владців були свідченням здатності мас до осмислення.
Ігор Гулик. Ілюстрація: cartoon.kulichki.com
Короткое эссе о жалобах
Многие из вновь появившихся вождей, - хотя посвященному трудно найти среди нынешней властной когорты незнакомые фигуры, - с совершенно наполеоновским выражением лиц могли бы повторить вслед за гениальным корсиканцем: "Когда народы перестают жаловаться, они перестают мыслить". И были бы правы, кроме того, что самооценка наших вельмож часто бывает неадекватной реалиям, а поступки не содержат ни грана благородства.
Но народ, похоже, пока не теряет способности жаловаться, иногда прибегая к отчаянным поступкам, граничащим со здравым смыслом. Поэтому заключаем, - способность быть недовольным обстоятельствами и общим интерьером бытия не всегда экстраполируется с логикой осознанных реакций.
Другое дело, что напрасно ожидать дерзких протестов после полосы изменений тектонического характера, произошедших внешне при участии и по инициативе масс. Вентили, через которые выпущено пар недовольства и разочарований прежним режимом, оставались открытыми слишком долго, даже для мирной и неконфликтной Украины, поэтому чрезмерноя общественное напряжение ныне обернулось тотальным равнодушие и апелляцией к испытанному жизненному правилу "моя хата с краю".
Стратеги "реставрации" (еще одна параллель с империей Бонапарта), если таковые, конечно, существуют в среде "бело-голубых", недолго раздумывали, назначая "время Х" для реванша, - парламентские выборы. А относительно методов, которыми он осуществляется, то очевидны кальки из ихнего же опыта борьбы с "оранжевыми". С одной существенной разницей - недовольство массовой кадровой ротацией, в 2005-м срикошетившей по 18 тысячах номерклатурников, было куда громче, чем нынешняя так называемая «люстрация». Не потому, что победители делают это менее вызывающе и осторожнее, а потому, что, во-первых, они имеют уже пусть непродолжительный, но все же опыт предшественников, а, во-вторых, общественные рецепторы не способны постоянно реагировать на один и тот же раздражитель.
Есть и третий фактор, который, пожалуй, важнее виртуальной способности общества к протестам. Порошенко и К выглядят, так сказать, "основательнее", если хотите, более привычнее по стилю для воспитанного в условиях совдепии обывателя. И это, как ни странно, является значительным преимуществом новых чиновников. Особенно, если вспомнить не всегда удачные эксперименты "оранжевых" импровизаторов. Поэтому новая власть хоть и дает основания для публичных жалоб на востоке и особенно на западе страны, но эти жалобы тонут в громе канонады АТО.
Украинская "реставрация" характерна не только приходом во властные ковчеги сомнительных функционеров, но и утверждением в общественном сознании иллюзии о бесполезности надежд на перемены, поскольку "жизнь по-новому", - пусть не без привкуса горечи, - заставляет обывателя готовиться к длительной войне. Давний опыт приводит к мысли о безрезультатности любых жалоб, к этой безысходности добавляется еще и реальный страх за будущее, которого легко удавалось избежать во время революционной анархии.
Этот, по сути, детский, как украинские реалии, страх можно было бы преодолеть, если бы у руководства государством хотя бы теплилась политическая воля. Но трудно заметить в "игре в бисер", затеянной сейчас президентской командой, элементы системной обороны. За кулисами ежедневных информационных войн и маневров скорее виднеются банальные приспособленчество и соглашательство. А «оппозиция», очнувшись после нокаута на Майдане, не устает убеждать общественность в скоротечности господства противников и немедленно переводит на них мельчайшие огрехи правления, диспонируя при этом неясным прошлым и хронической неумелостью популистов.
Но, согласитесь, для такой тактики следует иметь, по крайней мере, безупречную репутацию. Если же таковая отсутствует (кто бы сомневался после Золотого батона и иже с ним), то следует запастись терпением, надеясь, что с годами у общества останутся только хорошие воспоминания о беспределе регионалов. В крайнем случае, чтобы жалобы на нынешних власть имущих стали свидетельством способности масс к осмыслению.
Игорь Гулык