Про нашу опозицію
Originally posted by ihorhulyk at Про нашу опозицію
Ілюстрація: narodnapravda.org
Можна скільки завгодно дистанціюватися від владного офіціозу, щоразу за нагоди декларуючи свою невдоволеність та опозиційність, як це залюбки роблять майже всі нардепи (ПР і огризки КПУ - самозрозуміло), але важко пояснити загалові, чим власне відрізняється вітчизняна опозиція від тих, хто біля керма. Так, прем’єр - з «Батьківщини», але однаково - не їхній, бо вимушено покинув «Фронт змін». Левова частка його підлеглих - теж. Але м’яч, прийнамні, останнім часом перебуває на полі в.о.президента, міністра МВС, оборони, саме важелі, які перебувають в руках силовиків, визначають вектор мілітарного та інших трендів. Та й скажіть, - чи є той в.о. самодостатнім гравцем, коли з-за його пасторської мантії стирчать вуха партійної лідерки?
Опозиція, з точки зору звиклого до політичних розкладів галичанина, - це обов’язково якщо не велелюдний мітинг, то бодай маленький пікет, якщо не вуличні заворушення, то голодування, якщо не пристрастні промови з трибуни, то хоча б відкриті листи... Опозиція обов’язково має володіти креативом екстриму, який здатен зворохобити запліснявілі обивательські душі, розбудити в них бажання спротиву, якщо ні, то щонайменше - обурення станом речей, запропонованих урядниками. А нинішня опозиція. на відміну від бунтарів 90-х, урешті-решт, від тієї, яка "намалювалася" на двох Майданах, якась „не така”, „дивна”. І, либонь, не від того, що ми поступово набуваємо рис нормальної європейської держави з певними, правда, рецидивами азійщини, а від особливого трибу поведінки опозиційних провідників, які зранку можуть прокидатися революціонерами, а ближче до полудня чимчикувати в урядові бюрка для полагодження питань власного виживання. Запаралелене життя, життя на шпагаті поміж спокусою утриматися на плаву і ще більшим звабом скористати з доступу до центрів ухвалення рішень робить нашу опозицію дивним втіленням конформізму, лицемірства і зради.
Усе пізнається у порівнянні. Якщо у Росії маємо класичний приклад поводження з інакодумством, характерний для автократичних режимів, якщо в „ерефії”, за влучним спостереженням одного з авторів „РЖ”, опозиція „опинилася на тій грані, яка відмежовує власне опозицію від „дисиденства”, тобто безсилої, та демонстративної незгоди”, то в Україні „позбавлені влади” не втомлюються демонструвати міць, фінансові та людські резерви, доволі серйозні можливості лобіювання своїх інтересів.
З одного боку, ці порівняння, очевидно, на користь України. Влада визнає тільки силу, протиставити їй можна тільки адекватні проекти суспільного розвитку, причому не збудовані на піску. З іншого ж, - коефіцієнт корисної дії опозиції зводиться до фактичного угодовства з офіціозом, втіленого у спільно ухвалених законах, підписаних меморандумах, приречених на забуття, черговим поділом крісел у КС, ЦВК, інших державних структурах. Тобто опозиція реальним чином залучена до владної діяльності і у багатьох випадках мала б відповідати за стан справ у державі нарівні з владою.
Чим загрожує схожа ситуація? Насамперед, тим, що пересічний українець знову обиратиме без вибору. І саме тому з обидвох таборів - провладного і опозиційного - вже нині лунають застережливі прогнози. Мовляв, вибори нічого не змінять, вони, у ліпшому разі, зафіксують нинішній непевний стан.
Та є гірша, як на мене, перспектива. Перспектива саме „російського шляху”, коли „влада зуміла втілити іншу - порівняно з 90-ми роками - модель управління не тільки тому, що була схильна до неї з суб’єктивних причин, але й тому, що зробити це їй дозволила ситуація, зокрема, лінія поведінки опозиції на початку 2000-х років. Левова частка суспільства переклала свої очікування з опозиції на владу не тільки тому, що „жити стало ліпше” (це вельми відносно), але й тому, що опозиція не змогла втримати ці очікування за собою”.
Тож, окрім проблеми переформатування чиновницьких лав, перед українським суспільством постає проблема „перезавантаження” носіїв альтернативи. Інакше матимемо класичну ротацію двох бюрократизованих еліт, зосереджених на владі, але абсолютно байдужих до життєздатних проектів майбутнього. Консервація системи, за якої укладено всі правила, причому, так, як це зручно для владоможного середовища, - шлях до виродження, а не поступу.
Ігор Гулик
О нашей "оппозиции"
Можно сколько угодно дистанцироваться от властного официоза, каждый раз при случае декларируя свое недовольство и оппозиционность, как это охотно делают почти все нардепы (ПР и огрызки КПУ - самопонятно), но трудно объяснить общественности, чем собственно отличается отечественная оппозиция от тех, кто у руля. Так, премьер - из «Батькивщины», но все равно - не свой, потому что вынужденно покинул «Фронт змин». Львиная доля его подчиненных - тоже. Но мяч, во всяком случае, в последнее время находится на поле и.о. президента, министра МВД, армейскогоруководства, именно рычаги, которые находятся в руках силовиков, определяют вектор вооруженного и других трендов. И скажите, - есть ли этот и.о. самодостаточным игроком, когда из-за его пасторской мантии торчат уши партийной лидерши?
Оппозиция, с точки зрения привыкшего к политическим раскладам галичанина, - это обязательно если не многолюдный митинг, то хотя бы маленький пикет, если не уличные беспорядки, то голодание, если не страстные речи с трибуны, то хотя бы открытые письма... Оппозиция обязательно должен обладать креативом экстрима, который способен расшевелить заплесневелые обывательские души, пробудить в них желание сопротивления, если же нет, то как минимум - возмущение положением вещей, предложенных чиновниками. А нынешняя оппозиция. в отличие от бунтарей 90-х, в конце концов, от той, которая "рисовалась" на двух Майданах, какая-то "не такая", "странная". И, должно быть, не от того, что мы постепенно приобретаем черты нормального европейского государства с определенными, правда, рецидивами азиатчины, а от особого образа поведения оппозиционных лидеров, которые утром могут просыпаться революционерами, а ближе к полудню шагать в правительственные офисы для решения вопросов собственного выживания. Параллельные жизни, жизни на шпагате между соблазном удержаться на плаву и еще большим соблазном воспользоваться доступом к центрам принятия решений делают нашу оппозицию странным воплощением конформизма, лицемерия и предательства.
Все познается в сравнении. Если в России - классический пример поведения с инакомыслием, характерный для автократических режимов, если в "эрэфии", по меткому наблюдению одного из авторов "РЖ", оппозиция "оказалась на той грани, которая отделяет собственно оппозицию от "диссиденства", то есть бессильного и демонстративного несогласия", то в Украине "лишенные власти" не устают демонстрировать мощь, финансовые и людские резервы, достаточно серьезные возможности лоббирования своих интересов.
С одной стороны, эти сравнения, очевидно, в пользу Украины. Власть признает только силу, противопоставить ей можно только адекватные проекты общественного развития, причем не построенные на песке. С другой, - коэффициент полезного действия оппозиции сводится к фактическому соглашательству с официозом, воплощенному в совместно принятых законах, подписанных меморандумах, обреченных на забвение, очередным рапределением кресел в КС, ЦИК, других государственных структурах. То есть "оппозиция" реальным образом вовлечена в властную деятельность и во многих случаях должна отвечать за состояние дел в государстве наравне с властью.
Чем грозит подобная ситуация? Прежде всего, тем, что простой украинец снова будет избирать без выбора. И именно поэтому с обеих лагерей - провластного и оппозиционного - уже сейчас раздаются предостерегающие прогнозы. Мол, выборы ничего не изменят, они, в лучшем случае, зафиксируют нынешнее неопределенное состояние.
Но есть, на мой взгляд, перспектива похуже. Перспектива именно "русского пути", когда "власть сумела воплотить другую - по сравнению с 90-ми годами - модель управления не только потому, что была склонна к ней по субъективным причинам, но и потому, что сделать это ей позволила ситуация, в частности, линия поведения оппозиции в начале 2000-х годов. Львиная доля общества перевела свои ожидания с оппозиции на власть не только потому, что "жить стало лучше" (это весьма относительно), но и потому, что оппозиция не смогла удержать эти ожидания за собой".
Поэтому, кроме проблемы переформатирования чиновничьих рядов, перед украинским обществом стоит проблема "перезагрузки" носителей альтернативы. Иначе получим классическую ротацию двух бюрократизированных элит, сосредоточенных на власти, но абсолютно равнодушных к жизнеспособным проектам будущего. Консервация системы, при которой уложены все правила, причем, так, как это удобно для "элит" - путь к вырождению, а не развитию.
Игорь Гулык
Ілюстрація: narodnapravda.org
Можна скільки завгодно дистанціюватися від владного офіціозу, щоразу за нагоди декларуючи свою невдоволеність та опозиційність, як це залюбки роблять майже всі нардепи (ПР і огризки КПУ - самозрозуміло), але важко пояснити загалові, чим власне відрізняється вітчизняна опозиція від тих, хто біля керма. Так, прем’єр - з «Батьківщини», але однаково - не їхній, бо вимушено покинув «Фронт змін». Левова частка його підлеглих - теж. Але м’яч, прийнамні, останнім часом перебуває на полі в.о.президента, міністра МВС, оборони, саме важелі, які перебувають в руках силовиків, визначають вектор мілітарного та інших трендів. Та й скажіть, - чи є той в.о. самодостатнім гравцем, коли з-за його пасторської мантії стирчать вуха партійної лідерки?
Опозиція, з точки зору звиклого до політичних розкладів галичанина, - це обов’язково якщо не велелюдний мітинг, то бодай маленький пікет, якщо не вуличні заворушення, то голодування, якщо не пристрастні промови з трибуни, то хоча б відкриті листи... Опозиція обов’язково має володіти креативом екстриму, який здатен зворохобити запліснявілі обивательські душі, розбудити в них бажання спротиву, якщо ні, то щонайменше - обурення станом речей, запропонованих урядниками. А нинішня опозиція. на відміну від бунтарів 90-х, урешті-решт, від тієї, яка "намалювалася" на двох Майданах, якась „не така”, „дивна”. І, либонь, не від того, що ми поступово набуваємо рис нормальної європейської держави з певними, правда, рецидивами азійщини, а від особливого трибу поведінки опозиційних провідників, які зранку можуть прокидатися революціонерами, а ближче до полудня чимчикувати в урядові бюрка для полагодження питань власного виживання. Запаралелене життя, життя на шпагаті поміж спокусою утриматися на плаву і ще більшим звабом скористати з доступу до центрів ухвалення рішень робить нашу опозицію дивним втіленням конформізму, лицемірства і зради.
Усе пізнається у порівнянні. Якщо у Росії маємо класичний приклад поводження з інакодумством, характерний для автократичних режимів, якщо в „ерефії”, за влучним спостереженням одного з авторів „РЖ”, опозиція „опинилася на тій грані, яка відмежовує власне опозицію від „дисиденства”, тобто безсилої, та демонстративної незгоди”, то в Україні „позбавлені влади” не втомлюються демонструвати міць, фінансові та людські резерви, доволі серйозні можливості лобіювання своїх інтересів.
З одного боку, ці порівняння, очевидно, на користь України. Влада визнає тільки силу, протиставити їй можна тільки адекватні проекти суспільного розвитку, причому не збудовані на піску. З іншого ж, - коефіцієнт корисної дії опозиції зводиться до фактичного угодовства з офіціозом, втіленого у спільно ухвалених законах, підписаних меморандумах, приречених на забуття, черговим поділом крісел у КС, ЦВК, інших державних структурах. Тобто опозиція реальним чином залучена до владної діяльності і у багатьох випадках мала б відповідати за стан справ у державі нарівні з владою.
Чим загрожує схожа ситуація? Насамперед, тим, що пересічний українець знову обиратиме без вибору. І саме тому з обидвох таборів - провладного і опозиційного - вже нині лунають застережливі прогнози. Мовляв, вибори нічого не змінять, вони, у ліпшому разі, зафіксують нинішній непевний стан.
Та є гірша, як на мене, перспектива. Перспектива саме „російського шляху”, коли „влада зуміла втілити іншу - порівняно з 90-ми роками - модель управління не тільки тому, що була схильна до неї з суб’єктивних причин, але й тому, що зробити це їй дозволила ситуація, зокрема, лінія поведінки опозиції на початку 2000-х років. Левова частка суспільства переклала свої очікування з опозиції на владу не тільки тому, що „жити стало ліпше” (це вельми відносно), але й тому, що опозиція не змогла втримати ці очікування за собою”.
Тож, окрім проблеми переформатування чиновницьких лав, перед українським суспільством постає проблема „перезавантаження” носіїв альтернативи. Інакше матимемо класичну ротацію двох бюрократизованих еліт, зосереджених на владі, але абсолютно байдужих до життєздатних проектів майбутнього. Консервація системи, за якої укладено всі правила, причому, так, як це зручно для владоможного середовища, - шлях до виродження, а не поступу.
Ігор Гулик
О нашей "оппозиции"
Можно сколько угодно дистанцироваться от властного официоза, каждый раз при случае декларируя свое недовольство и оппозиционность, как это охотно делают почти все нардепы (ПР и огрызки КПУ - самопонятно), но трудно объяснить общественности, чем собственно отличается отечественная оппозиция от тех, кто у руля. Так, премьер - из «Батькивщины», но все равно - не свой, потому что вынужденно покинул «Фронт змин». Львиная доля его подчиненных - тоже. Но мяч, во всяком случае, в последнее время находится на поле и.о. президента, министра МВД, армейскогоруководства, именно рычаги, которые находятся в руках силовиков, определяют вектор вооруженного и других трендов. И скажите, - есть ли этот и.о. самодостаточным игроком, когда из-за его пасторской мантии торчат уши партийной лидерши?
Оппозиция, с точки зрения привыкшего к политическим раскладам галичанина, - это обязательно если не многолюдный митинг, то хотя бы маленький пикет, если не уличные беспорядки, то голодание, если не страстные речи с трибуны, то хотя бы открытые письма... Оппозиция обязательно должен обладать креативом экстрима, который способен расшевелить заплесневелые обывательские души, пробудить в них желание сопротивления, если же нет, то как минимум - возмущение положением вещей, предложенных чиновниками. А нынешняя оппозиция. в отличие от бунтарей 90-х, в конце концов, от той, которая "рисовалась" на двух Майданах, какая-то "не такая", "странная". И, должно быть, не от того, что мы постепенно приобретаем черты нормального европейского государства с определенными, правда, рецидивами азиатчины, а от особого образа поведения оппозиционных лидеров, которые утром могут просыпаться революционерами, а ближе к полудню шагать в правительственные офисы для решения вопросов собственного выживания. Параллельные жизни, жизни на шпагате между соблазном удержаться на плаву и еще большим соблазном воспользоваться доступом к центрам принятия решений делают нашу оппозицию странным воплощением конформизма, лицемерия и предательства.
Все познается в сравнении. Если в России - классический пример поведения с инакомыслием, характерный для автократических режимов, если в "эрэфии", по меткому наблюдению одного из авторов "РЖ", оппозиция "оказалась на той грани, которая отделяет собственно оппозицию от "диссиденства", то есть бессильного и демонстративного несогласия", то в Украине "лишенные власти" не устают демонстрировать мощь, финансовые и людские резервы, достаточно серьезные возможности лоббирования своих интересов.
С одной стороны, эти сравнения, очевидно, в пользу Украины. Власть признает только силу, противопоставить ей можно только адекватные проекты общественного развития, причем не построенные на песке. С другой, - коэффициент полезного действия оппозиции сводится к фактическому соглашательству с официозом, воплощенному в совместно принятых законах, подписанных меморандумах, обреченных на забвение, очередным рапределением кресел в КС, ЦИК, других государственных структурах. То есть "оппозиция" реальным образом вовлечена в властную деятельность и во многих случаях должна отвечать за состояние дел в государстве наравне с властью.
Чем грозит подобная ситуация? Прежде всего, тем, что простой украинец снова будет избирать без выбора. И именно поэтому с обеих лагерей - провластного и оппозиционного - уже сейчас раздаются предостерегающие прогнозы. Мол, выборы ничего не изменят, они, в лучшем случае, зафиксируют нынешнее неопределенное состояние.
Но есть, на мой взгляд, перспектива похуже. Перспектива именно "русского пути", когда "власть сумела воплотить другую - по сравнению с 90-ми годами - модель управления не только потому, что была склонна к ней по субъективным причинам, но и потому, что сделать это ей позволила ситуация, в частности, линия поведения оппозиции в начале 2000-х годов. Львиная доля общества перевела свои ожидания с оппозиции на власть не только потому, что "жить стало лучше" (это весьма относительно), но и потому, что оппозиция не смогла удержать эти ожидания за собой".
Поэтому, кроме проблемы переформатирования чиновничьих рядов, перед украинским обществом стоит проблема "перезагрузки" носителей альтернативы. Иначе получим классическую ротацию двух бюрократизированных элит, сосредоточенных на власти, но абсолютно равнодушных к жизнеспособным проектам будущего. Консервация системы, при которой уложены все правила, причем, так, как это удобно для "элит" - путь к вырождению, а не развитию.
Игорь Гулык