ua_redaktor
in
ua
Український авангард. Анатоль Петрицький. Сміх крізь жах
Originally posted by gloria_ma at Український авангард. Анатоль Петрицький. Сміх крізь жах
Натурниця
Ще з кінця 20-х років про Анатоля Петрицького почали писати в Європі та Америці. Зокрема, про картину «Інваліди», що успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося.
Інваліди
Нині Петрицький має статус вельтмейстера. Зокрема на виставці «Кращі сценографи світу 20-го ХХ сторіччя» (1986) в Німеччині Петрицькому віддали почесне місце.
Князь Игорь. Эскиз к опере А. Бородина «Князь Игорь», 1929. Акварель, гуашь, серебрянка на бумаге. 46 х 36
Художник Фрідкін пригадував: на репетицію в Харківський оперний театр заходить Петрицький. Побачивши його, колега Олександр Хвостов показує на Анатолія Галактіоновича і каже: «Гадає, що він художник…» На що Петрицький моментально скаламбурив: «А ти хіба Хвостов? Ти Прохвостов».
Взрыв в окопе. Иллюстрация к повести И. Днепровского «Фаланга», 1932. Печатный оттиск
Був він людиною театральною і незрівнянним майстром театру для себе. Його розіграші, кпини, часом уїдливі, ба навіть скандальні, виказували вдачу зухвалого футуриста. Така поведінка нагадувала поширену серед дітей гру-дражнилку. Московський балетмейстер Захаров казав про манери Петрицького: «Похмурий український гумор».
Эксцентричный танец. Эскиз для балетной миниатюры хореографа К. Голейзовского, 1922. Тушь, гуашь на бумаге. 62х50
1929-го в Харкові вийшов люксусовий альбом «Театральні строї Петрицького». Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Альбом цей мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі. Щоправда, в 1940-х цей формалістичний альбом фігурував як компромат на радянського художника, якому «не місце серед професури Київського художнього інституту». Кажуть, що Петрицький розшукував примірники цього видання і знищував.
Старый раб. Эскиз к пьесе Леси Украински «В катакомбах», 1920. Акварель, аппликация, бронзянка. 53х24
Наведу розповіді Василя Дмитровича / Єрмилова/ про свого друга і поплічника Петрицького. 1937 року вони вдвох у Харкові готували проекти оформлення українського павільйону Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Петрицький малював імпульсивно, ще й коментував: «Бачиш, лінія іде сама туди, куди слід.» Заздрісники знеславили Петрицького: він малював портрет ворога народу Скрипника. Ескізи було відхилено, а Петрицького вирішено було передати в руки НКВД. Робилося це тоді на прохання трудящих. Єрмилов показав мені статтю в харківській газеті, підписану чотирма трудящими з пильним оком. В ній уклінно прохалося розстріляти двох поганих художників - Касіяна («Навіщо він прибув із Заходу на Радянську Україну?») і Петрицького, який малював ворогів народу. Єрмилов зустрів свого друга за тиждень у кав`ярні і не пізнав його одразу. Той схуднув до невпізнання.
Портрет писателя М. Доленга, 1929. Акварель на бумаге. 62 х 48
Пізніше харківський художник Страхов розповів мені про подальші події. Справу двох «відщепенців» розглядали збори харківських художників. Так тоді годилося робити. Для статистика приєднали до тих двох ще і Страхова. На зборах Касіян, схопившись за голову, нервово розгойдувався, як єврей на молитві. Петрицький сидів, мов аршина проковтнув, і не кліпаючи очима дивився на президію. А Страхов не розгубився: «Я вибіг на трибуну і почав гримати на президію - на кого руку піднімаєте? Петрицький уславив соціалістичне мистецтво закордоном, Касіян був радянським громадянином ще у Празі. Мій плакат з Леніним одібрав золоту медаль в Парижі і комуністи всього світу носять значки з цим зображенням.» Збори були деморалізовані і не наважилися засудити своїх товаришів.
1965 року виповнилося 70-річчя від народин українського генія авангарду Петрицького. Я тоді писав книжечку про нього для московського видавництва «Советский художник». Спілка письменників стараннями його приятелів Бажана і Смолича влаштувала вечір пам`яті, на який прийшли всі шістдесятники: Дзюба, Світличний, Горська, Зарецький, ЄвгенПопович. Доповідь зі слайдами прочитав я. Доповідь у Спілці письменників супроводжувалася показом чорно-білих слайдів. Їх демонструвала моя дружина Лілія - журналістка. В неї була своя режисура: під час показу зацілілих репродукцій з портретів діячів Розстріляного Відродження, мальованих Петрицьким і знищених після страти портретованих, напруга в залі неймовірно зросла. А коли зайшлося про загибель цих людей, на екрані, крім сліпучого світла, уже нічого не було. В цей час я замогильним голосом проказав: «Нищилися люди. Спалювалися їхні портрети.»
Портрет поета М. Семенко, 1929. Акварель на папері. 57х46
Готуючи альбом кращих «Обкладинок і титулів українського друку», я вирішив репродукувати потрясаючий експресіоністсько-конструктивістський титульний аркуш роботи Петрицького до книги «Р.VX Рік жовтневої революції XV». Слово «рух» і цифра XV виглядали як перевертень (паліндром). Шрифтова композиція складалася з імен авторів цієї антології, письменників і художників, серед яких був заборонений Хвильовий. Щоб порятувати видання від цензорського ока, ми з нашим фотографом поміняли це прізвище на Вильховий. Щоправда, наші зусилля виявилися марними. За доби Щербицького як уже було мовлено, видання з назвою український репресувалися.
Щодо Петрицького, то це був дотепник на межі дозволеного. Гра з цифрою XV натякала на поширений тоді серед творчої інтелігенції антипартійний анекдот: Малограмотний активіст читає панегіричного тексту на честь XVІІ з’їзду: «Нас посилали на взяття Зимового, і ми брали Зимовий. Нас посилали на х.. - Іване Петровичу, - шепоче йому секретарка, це на «сімнадцятий».
Придивіться до слова Р.VX. Римське V тут теж виглядає як У, а відповідно рік жовтнівського перевороту можна читати як ХУ.
Что значит в наши дни быть бесконечно смелым?
Звать чёрным чёрное, а белое звать белым,
Позорно громких од тиранству не слагать,
Лгать только по нужде, а без нужды не лгать. (Гріфіус, 17 ст.)
До мене звернулися мистецтвознавці подружжя Маркаде з Парижа. Про Петрицького вони вже трохи чули. «Покажіть нам ще щось». Я законослухняно пішов до директора Петра Івановича Говді.. «Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького.» - «Та це ж лише з дозволу Міністерства, а Міністерство не дозволить» - сказав директор. - Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а Ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого». Що я і зробив.
1989 року хорватські мистецтвознавці Бранка Стіпанчич і Тіхомір Міловац на досить нужденній експозиції Українського музею побачили одного-двох Пальмових і Богомазових і відчули, що це, мабуть, не випадково. В Укрмузеї розкрили ми заяложену теку з дизайнерськими проектами Єрмилова. Хорвати остовпіли: «І це лежить без руху? Мертвим капіталом?» В запасниках театрального музею вони знов остовпіли перед заяложеною текою з Петрицьким. «Та це ж рівень Шлеммера!» (себто класика німецького конструктивізму)
Ескіз костюма ката "Принцеса Турандот" Дж. Пучині. Харківський театр опери та балету. 1928 р
Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УРСР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи - футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче.
Портрет письменника Коцюби.
І от Петрицький, великий прихильник Пікассо і своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, в залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду) з запитанням: чим він пояснює те, що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або усім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно.» Але ж виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. А завершив покаянний свій спіч Петрицький, як завжди, в жартівливій манері: "Мистецтво - як проститутка: чим більше йому даси, тим більше воно дасть"
Пригадую розповідь Сергія Григор’єва про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися.
Харків уночі. 1933
портрет Василя Кричевського
1947 почався черговий репресивний напад у вождя всіх народів. Всі галузі Радянського Союзу мали до цього підключитися. Академія мистецтв СРСР і її президент Олександр Герасимов вже й не знала, з чим розправлятися. Здається, було викорінено все - від постімпресіонізму до абстракціонізму. Залишалися недоторканими лише реалізм та імпресіонізм. Меч впав на імпресіонізм. Терміново було видано брошуру-вирок «Імпресіонізм на службі імперіалізму». На кожного художника було заведено досьє: Ренуар, який ночував в революційному Парижі, а вдень їздив малювати етюди на передмістя - в Версаль, який був в юрисдикції монархістів, підлягав осуду за «перебування на території, окупованій ворогом». На Сезанна, який нікуди не виїздив, знайшли інший компромат: він був католик, себто вірив в Бога, якого насправді не було. Київських художників зібрали на чергове анафемствування.
Озлоблений Петрицький, як завжди, утнув непередбачуване. Він заявив: знов партія відкрила нам очі. Так давайте ж засудимо Олександра Герасимова, ініціатора цієї кампанії, який вчився в імпресіоніста Коровіна і, бувало, сам малював імпресіоністично.
Але Петрицький як член більшовицької партії мусив не раз говорити те, що «положено». Тетяна Нилівна Яблонська розповідала мені: «Я на Ваше, Дмитре Омеляновичу, прохання почала писати спогади про Петрицького. І припинила. Бо пригадується неоковирне. П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, я розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте? Мені стало соромно. Наступного дня на партзборах мав виступати Петрицький і з трибуни, в якості секретаря парторганізації, він таврував «гнилий Захід» вчорашніми моїми словами.».
І все ж таки переважала в його поведінці футуристична бравада. Художниця Раїса Гаврилівна Марголіна згадувала таке. Виступає художник-демагог, каже, що він спершу комуніст, а потім художник. Петрицький з місця: «А коли настане це «потім»?
Іродіада
ім`я Петрицького після його виставки 1968 року, яку ми підготували з удовою Ларисою Миколаївною Петрицькою, і після московської книжки про нього і моєї дисертації було реабілітовано. Хоча з воцарінням Щербицького дехто з мистецтвознавців-кар’єристів спробував знову йому накинути наличку «формаліст», але ця запопадливість уже не була поцінована належно тодішньою владою.
Починаючи з 1930-х, Петрицький-художник змушений був відступати в бік соцреалізму. Він мусив задіювати лише частину свого величезного обдарування. Але й за таких умов йому часто вдавалося зберегти експресію, часом парадоксальну. Скажімо, декорації до пустопорожньої опери «Щорс» були майже безбарвними, а натуралістичний реквізит нужденним. Натомість сцена «Смерть Тараса» з опери «Тарас Бульба» приголомшила всіх чорними барвами й несамовитою ван-гогівською покрученістю форм. На дворі стояв розстрільний 1937-й. Комісія, що приймала спектакль, була настільки пригнічена та спантеличена побаченим, що рекомендувала зняти цю сцену й закінчити спектакль прапором козацької перемоги над Дубно. До речі, відтоді ця опера йде повсюди без трагічного фіналу.
Весь текст цитати з спогадів професора мистецтвознавства Дмитра Горбачова "Що мої очі власноруч бачили" і з статті "Похмурий український гумор Анатоля Петрицького"
Натурниця
Ще з кінця 20-х років про Анатоля Петрицького почали писати в Європі та Америці. Зокрема, про картину «Інваліди», що успішно експонувалася на Венеційській бієнале (1930), у Цюриху (1931), а далі два роки подорожувала Америкою в складі виставки картин, про які найбільше писала європейська преса. Пізніше через «залізну завісу» все забулося.
Інваліди
Нині Петрицький має статус вельтмейстера. Зокрема на виставці «Кращі сценографи світу 20-го ХХ сторіччя» (1986) в Німеччині Петрицькому віддали почесне місце.
Князь Игорь. Эскиз к опере А. Бородина «Князь Игорь», 1929. Акварель, гуашь, серебрянка на бумаге. 46 х 36
Художник Фрідкін пригадував: на репетицію в Харківський оперний театр заходить Петрицький. Побачивши його, колега Олександр Хвостов показує на Анатолія Галактіоновича і каже: «Гадає, що він художник…» На що Петрицький моментально скаламбурив: «А ти хіба Хвостов? Ти Прохвостов».
Взрыв в окопе. Иллюстрация к повести И. Днепровского «Фаланга», 1932. Печатный оттиск
Був він людиною театральною і незрівнянним майстром театру для себе. Його розіграші, кпини, часом уїдливі, ба навіть скандальні, виказували вдачу зухвалого футуриста. Така поведінка нагадувала поширену серед дітей гру-дражнилку. Московський балетмейстер Захаров казав про манери Петрицького: «Похмурий український гумор».
Эксцентричный танец. Эскиз для балетной миниатюры хореографа К. Голейзовского, 1922. Тушь, гуашь на бумаге. 62х50
1929-го в Харкові вийшов люксусовий альбом «Театральні строї Петрицького». Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Альбом цей мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послугувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі. Щоправда, в 1940-х цей формалістичний альбом фігурував як компромат на радянського художника, якому «не місце серед професури Київського художнього інституту». Кажуть, що Петрицький розшукував примірники цього видання і знищував.
Старый раб. Эскиз к пьесе Леси Украински «В катакомбах», 1920. Акварель, аппликация, бронзянка. 53х24
Наведу розповіді Василя Дмитровича / Єрмилова/ про свого друга і поплічника Петрицького. 1937 року вони вдвох у Харкові готували проекти оформлення українського павільйону Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Петрицький малював імпульсивно, ще й коментував: «Бачиш, лінія іде сама туди, куди слід.» Заздрісники знеславили Петрицького: він малював портрет ворога народу Скрипника. Ескізи було відхилено, а Петрицького вирішено було передати в руки НКВД. Робилося це тоді на прохання трудящих. Єрмилов показав мені статтю в харківській газеті, підписану чотирма трудящими з пильним оком. В ній уклінно прохалося розстріляти двох поганих художників - Касіяна («Навіщо він прибув із Заходу на Радянську Україну?») і Петрицького, який малював ворогів народу. Єрмилов зустрів свого друга за тиждень у кав`ярні і не пізнав його одразу. Той схуднув до невпізнання.
Портрет писателя М. Доленга, 1929. Акварель на бумаге. 62 х 48
Пізніше харківський художник Страхов розповів мені про подальші події. Справу двох «відщепенців» розглядали збори харківських художників. Так тоді годилося робити. Для статистика приєднали до тих двох ще і Страхова. На зборах Касіян, схопившись за голову, нервово розгойдувався, як єврей на молитві. Петрицький сидів, мов аршина проковтнув, і не кліпаючи очима дивився на президію. А Страхов не розгубився: «Я вибіг на трибуну і почав гримати на президію - на кого руку піднімаєте? Петрицький уславив соціалістичне мистецтво закордоном, Касіян був радянським громадянином ще у Празі. Мій плакат з Леніним одібрав золоту медаль в Парижі і комуністи всього світу носять значки з цим зображенням.» Збори були деморалізовані і не наважилися засудити своїх товаришів.
1965 року виповнилося 70-річчя від народин українського генія авангарду Петрицького. Я тоді писав книжечку про нього для московського видавництва «Советский художник». Спілка письменників стараннями його приятелів Бажана і Смолича влаштувала вечір пам`яті, на який прийшли всі шістдесятники: Дзюба, Світличний, Горська, Зарецький, ЄвгенПопович. Доповідь зі слайдами прочитав я. Доповідь у Спілці письменників супроводжувалася показом чорно-білих слайдів. Їх демонструвала моя дружина Лілія - журналістка. В неї була своя режисура: під час показу зацілілих репродукцій з портретів діячів Розстріляного Відродження, мальованих Петрицьким і знищених після страти портретованих, напруга в залі неймовірно зросла. А коли зайшлося про загибель цих людей, на екрані, крім сліпучого світла, уже нічого не було. В цей час я замогильним голосом проказав: «Нищилися люди. Спалювалися їхні портрети.»
Портрет поета М. Семенко, 1929. Акварель на папері. 57х46
Готуючи альбом кращих «Обкладинок і титулів українського друку», я вирішив репродукувати потрясаючий експресіоністсько-конструктивістський титульний аркуш роботи Петрицького до книги «Р.VX Рік жовтневої революції XV». Слово «рух» і цифра XV виглядали як перевертень (паліндром). Шрифтова композиція складалася з імен авторів цієї антології, письменників і художників, серед яких був заборонений Хвильовий. Щоб порятувати видання від цензорського ока, ми з нашим фотографом поміняли це прізвище на Вильховий. Щоправда, наші зусилля виявилися марними. За доби Щербицького як уже було мовлено, видання з назвою український репресувалися.
Щодо Петрицького, то це був дотепник на межі дозволеного. Гра з цифрою XV натякала на поширений тоді серед творчої інтелігенції антипартійний анекдот: Малограмотний активіст читає панегіричного тексту на честь XVІІ з’їзду: «Нас посилали на взяття Зимового, і ми брали Зимовий. Нас посилали на х.. - Іване Петровичу, - шепоче йому секретарка, це на «сімнадцятий».
Придивіться до слова Р.VX. Римське V тут теж виглядає як У, а відповідно рік жовтнівського перевороту можна читати як ХУ.
Что значит в наши дни быть бесконечно смелым?
Звать чёрным чёрное, а белое звать белым,
Позорно громких од тиранству не слагать,
Лгать только по нужде, а без нужды не лгать. (Гріфіус, 17 ст.)
До мене звернулися мистецтвознавці подружжя Маркаде з Парижа. Про Петрицького вони вже трохи чули. «Покажіть нам ще щось». Я законослухняно пішов до директора Петра Івановича Говді.. «Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького.» - «Та це ж лише з дозволу Міністерства, а Міністерство не дозволить» - сказав директор. - Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а Ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого». Що я і зробив.
1989 року хорватські мистецтвознавці Бранка Стіпанчич і Тіхомір Міловац на досить нужденній експозиції Українського музею побачили одного-двох Пальмових і Богомазових і відчули, що це, мабуть, не випадково. В Укрмузеї розкрили ми заяложену теку з дизайнерськими проектами Єрмилова. Хорвати остовпіли: «І це лежить без руху? Мертвим капіталом?» В запасниках театрального музею вони знов остовпіли перед заяложеною текою з Петрицьким. «Та це ж рівень Шлеммера!» (себто класика німецького конструктивізму)
Ескіз костюма ката "Принцеса Турандот" Дж. Пучині. Харківський театр опери та балету. 1928 р
Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УРСР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи - футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче.
Портрет письменника Коцюби.
І от Петрицький, великий прихильник Пікассо і своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, в залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду) з запитанням: чим він пояснює те, що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або усім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно.» Але ж виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. А завершив покаянний свій спіч Петрицький, як завжди, в жартівливій манері: "Мистецтво - як проститутка: чим більше йому даси, тим більше воно дасть"
Пригадую розповідь Сергія Григор’єва про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися.
Харків уночі. 1933
портрет Василя Кричевського
1947 почався черговий репресивний напад у вождя всіх народів. Всі галузі Радянського Союзу мали до цього підключитися. Академія мистецтв СРСР і її президент Олександр Герасимов вже й не знала, з чим розправлятися. Здається, було викорінено все - від постімпресіонізму до абстракціонізму. Залишалися недоторканими лише реалізм та імпресіонізм. Меч впав на імпресіонізм. Терміново було видано брошуру-вирок «Імпресіонізм на службі імперіалізму». На кожного художника було заведено досьє: Ренуар, який ночував в революційному Парижі, а вдень їздив малювати етюди на передмістя - в Версаль, який був в юрисдикції монархістів, підлягав осуду за «перебування на території, окупованій ворогом». На Сезанна, який нікуди не виїздив, знайшли інший компромат: він був католик, себто вірив в Бога, якого насправді не було. Київських художників зібрали на чергове анафемствування.
Озлоблений Петрицький, як завжди, утнув непередбачуване. Він заявив: знов партія відкрила нам очі. Так давайте ж засудимо Олександра Герасимова, ініціатора цієї кампанії, який вчився в імпресіоніста Коровіна і, бувало, сам малював імпресіоністично.
Але Петрицький як член більшовицької партії мусив не раз говорити те, що «положено». Тетяна Нилівна Яблонська розповідала мені: «Я на Ваше, Дмитре Омеляновичу, прохання почала писати спогади про Петрицького. І припинила. Бо пригадується неоковирне. П’ятдесят другого року я побувала в Кракові і з молодим комсомольським запалом переконувала краківських абстракціоністів у перевагах соцреалізму. Повернувшись до Києва, я розповіла нашим художникам про загнивання західної культури. Петрицький підійшов до мене і сказав: Навіщо Ви говорите про те, чого не знаєте? Мені стало соромно. Наступного дня на партзборах мав виступати Петрицький і з трибуни, в якості секретаря парторганізації, він таврував «гнилий Захід» вчорашніми моїми словами.».
І все ж таки переважала в його поведінці футуристична бравада. Художниця Раїса Гаврилівна Марголіна згадувала таке. Виступає художник-демагог, каже, що він спершу комуніст, а потім художник. Петрицький з місця: «А коли настане це «потім»?
Іродіада
ім`я Петрицького після його виставки 1968 року, яку ми підготували з удовою Ларисою Миколаївною Петрицькою, і після московської книжки про нього і моєї дисертації було реабілітовано. Хоча з воцарінням Щербицького дехто з мистецтвознавців-кар’єристів спробував знову йому накинути наличку «формаліст», але ця запопадливість уже не була поцінована належно тодішньою владою.
Починаючи з 1930-х, Петрицький-художник змушений був відступати в бік соцреалізму. Він мусив задіювати лише частину свого величезного обдарування. Але й за таких умов йому часто вдавалося зберегти експресію, часом парадоксальну. Скажімо, декорації до пустопорожньої опери «Щорс» були майже безбарвними, а натуралістичний реквізит нужденним. Натомість сцена «Смерть Тараса» з опери «Тарас Бульба» приголомшила всіх чорними барвами й несамовитою ван-гогівською покрученістю форм. На дворі стояв розстрільний 1937-й. Комісія, що приймала спектакль, була настільки пригнічена та спантеличена побаченим, що рекомендувала зняти цю сцену й закінчити спектакль прапором козацької перемоги над Дубно. До речі, відтоді ця опера йде повсюди без трагічного фіналу.
Весь текст цитати з спогадів професора мистецтвознавства Дмитра Горбачова "Що мої очі власноруч бачили" і з статті "Похмурий український гумор Анатоля Петрицького"