Копачі двох могил
Originally posted by ihorhulyk at Копачі двох могил
Ілюстрація: vgolos.com.ua
Коли ідіоти пишуть закони, то навіть ті,
хто мусить забезпечувати виконання цих законів,
почувають себе дурнями.
Андрєй Курков
Про жахливі наслідки «законотворчості» яструбів від ПР і КПУ 16 січня сказано вже чимало. Стільки, що начитавшись тих лякалок, мимоволі приходиш до думки, що власне задля цього заварювалася ця каша. Наухвалювати вони то наухвалювали, а от що робити із тим всім, з дозволу сказати, абсурдом, - мабуть, не знають самі.
Моя знайома каже, що злість, то не найліпший порадник. Особливо, злість спричинена жагою помсти. А власне, інших мотивів, ніж помста інакодумцям, революціонерам, «екстремістам» і взагалі - усім-всім - щось і не простежується. Одним махом, ось так - з плеча - рубанули і всім каюк…
Якби ж то... Відомий радянський дисидент Йосип Зіцельс, якому, звісно, не треба розповідати про диктаторів, переконаний: «Якщо вони, використовуючи ці так звані закони, посадять 20-30 людей, це приведе мільйон на майдани».
Я вже колись наводив чудовий афоризм: «Коли прагнеш помсти - одразу рий дві могили». І до нашого випадку він акурат підходить. Бо ініціатори і лобісти так званих «поправок», як завжди, запізнилися у часі і помилилися місцем. Воно ніби й нічого - не коштує труду переписати сусідські закони і спробувати змусити жити за тими правилами власних громадян - пересічного невдоволеного з Майдану, журналіста, чесного правника, фермера, ІТ-ішника, кого там іще… «Красота игры» називається.
Та проблема в іншому. Сусіди йшли до омріяної нашими державотворцями моделі стосунків між владою та суспільством роками. Потихеньку обмежували права, майже підпільно, непомітно для загалу, насаджували у його мізках думку про неможливість, безперспективність спротиву, про всесилля державної машини, про комфортність позиції «моя хата скраю». І тепер пожинають плоди своєї наполегливої праці. Власне, це Росії та Білорусі у першу чергу стосується висновок філософа Михайла Мінакова: "Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств".
В Україні ж ситуація інша. "Тут немаэ Болотной площады, тут на удар відповідають ударом, або, бодай, як модно на недовго, вічем, - пише журналіст Євген Лауер. - Тут народ вже не бадає влади говорунів, і незабаром мало звертатиме увагу на чинну владу, зрештою, як і влада на народ. Але народу, навіть у кількісному вимірі, трохи більше, ніж членів "сім'ї", суддів, прокурорів, напіврозумних ментів і тих, хто до них долучився. Традиції раптових бунтів ніхто не скасовував південніше Хутора Михайлівського. У Росії ж традиції безкарних владних репресій і терору закарбовані вже на генетичному, видається, рівні. Недаремно вона правонаступниця СРСР".
За двадцять два роки незалежності тут демократичним шляхом змінили чотирьох президентів. І кожен був різним, сповідував різні цінності, економічні моделі тощо. Зрештою, кожен дбав про власний добробут, вважаючи, що й інші мають право на це, хай мізерне, та все ж… І закони, які регламентують стосунки між «ними» й «нами», хоч і кроїлися на той чи інший лад, усе ж в основі своїй залишалися, як це не дивно звучить, демократичними. Тим паче, що заради задоволення власних амбіцій всі лідери України дбали про сякий-такий міжнародний імідж, вважали за честь підписувати усілякі там конвенції про права людини та інші папери, тусуватися серед сильних світу цього.
А ще в Україні якось усталилося, що закон - мов дишло. Причому, з подачі самих владоможців. От у цьому, як на мене, фатальна помилка голосувальників 16 січня. Бо, у принципі, можна не сумніватися в тому, що прецедент, закладений «регіональною» владою, спрацює проти неї ж. До прикладу, чому б майданним активістам тепер не скористатися новелою про наклеп і подати до суду на Перший національний чи Інтер? Або ж хто боронить опозиційним нардепам позиватися із опонентами за несусвітні вигадки, озвучувані одіозними спікерами з лав ПР?
Це, так би мовити, мізерія. Серйозно справа постане тоді, коли в Україні відбудеться ротація еліт. Хто захищатиме колісніченків, олійників та іже з ними, якщо вони раптом стануть опозиціонерами? Я - не буду. Вони ж фактично спробували вкрасти у мене право на професію. А нова влада й поготів: вони ж дадуть їй готові рецепти розправи із неугодними.
Ігор Гулик
Копатели двух могил
Когда идиоты пишут законы, то даже те,
кто должен обеспечивать исполнение этих законов,
чувствуют себя дураками.
Андрей Курков
Об ужасных последствиях «законотворчества» ястребов от ПР и КПУ 16 января сказано уже немало. Столько, что начитавшись этих страшилок, невольно приходишь к мысли, что собственно для этого и заваривалась эта каша. Напринимать то они напринимали, а вот что делать с тем всем, с позволения сказать, абсурдом, - видимо, не знают сами.
Моя знакомая говорит, что злость - это не самый лучший советчик. Особенно, злость вызвана жаждой мести. А собственно, других мотивов, чем месть инакомыслящим, революционерам, «экстремистам» и вообще - всем-всем - и не прослеживается. Одним махом, вот так - с плеча - рубанули и всем каюк...
Если бы... Известный советский диссидент Йосип Зицельс, которому, конечно, не надо рассказывать о диктаторах, убежден: «Если они, используя эти так называемые законы, посадят 20-30 человек, это приведет миллион на Майдан».
Я уже когда-то приводил замечательный афоризм: «Когда хочешь мести - сразу рой две могилы». И к нашему случаю он аккурат подходит. Потому что инициаторы и лоббисты так называемых «поправок», как всегда, опоздали во времени и ошиблись местом. Оно вроде бы и ничего - не стоит труда переписать соседские законы и попытаться заставить жить по таким же правилам собственных граждан - рядового недовольного с Майдана, журналиста, честного юриста, фермера, ІТ-ишника, кого там еще... «Красота игры» называется.
Но проблема в другом. Соседи шли к заветной модели отношений между властью и обществом годами. Потихоньку ограничивали права, почти подпольно, незаметно для общественности, насаждали в мозгах мысль о невозможности, бесперспективности сопротивления, о всесилии государственной машины, о комфортности позиции «моя хата с краю». И теперь пожинают плоды своей упорной работы. Собственно, это России и Беларуси, в первую очередь, касается вывод философа Михаила Минакова: "Новое варварство пытается наступать именно там, где пленка современной цивилизации была слишком тонкая. С энергией, достойной лучшего применения, постсоветские элиты тратят на демодернизационное творчество быстрорасходуемый ресурс времени своих обществ".
В Украине же ситуация другая. "Тут нет Болотной площади, тут на удар, принято отвечать ударом, или, хотя бы, как модно на недолго, вече, пишет журналист Евгений Лауэр. - Тут народ уже не хочет власти болтунов, и скоро мало начнет обращать внимание на действующую власть, впрочем, как и власть на народ. Но народа, даже в численном измерении, несколько больше, чем членов "семьи", судей, прокуроров, полубезумных ментов и примкнувших к ним. Традиции внезапных бунтов никто не отменял южнее Хутор-Михайловского. В России же традиции безответных властных репрессий и террора выкарбованы уже на генетическом, кажется, уровне. Недаром она правоприемница СССР".
За двадцать два года независимости здесь демократическим путем сменили четырех президентов. И каждый был разным, исповедовал разные ценности, экономические модели и т.д. Каждый, впрочем, заботился о собственном благосостоянии, считая, что и другие имеют право на это, пусть скудное, но все же... И законы, регламентирующие отношения между «ними» и «нами», хотя и кроились по тех или иных лекалах, все же в основе своей оставались, как это ни странно звучит, демократическими. Тем более, что ради удовлетворения собственных амбиций все лидеры Украины заботились о кой-каком международном имидже, считали за честь подписывать всякие там конвенции о правах человека и другие бумаги, тусоваться среди сильных мира сего.
А еще в Украине как-то принято, что закон - как дышло. Причем, с подачи самих власть имущих. Вот в этом, на мой взгляд, роковая ошибка голосующих 16 января. Потому что, в принципе, можно не сомневаться, что прецедент, заложенный «региональной» властью, сработает против нее же. К примеру, почему бы майданным активистам теперь не воспользоваться новеллой о клевете и подать в суд на Первый национальный или Интер? Или кто запрещает оппозиционным нардепам судиться с оппонентами за несусветные выдумки, звучащие из уст одиозных спикеров из рядов ПР?
Это, так сказать, мелочи. Серьезним дело станет тогда, когда в Украине состоится ротация элит. Кто будет защищать колесниченков, олийныков и иже с ними, если они вдруг станут оппозиционерами? Я - не буду. Они фактически попытались украсть у меня право на профессию. А новая власть и подавно: они же дадут ей готовые рецепты расправы с неугодными.
Игорь Гулык
Ілюстрація: vgolos.com.ua
Коли ідіоти пишуть закони, то навіть ті,
хто мусить забезпечувати виконання цих законів,
почувають себе дурнями.
Андрєй Курков
Про жахливі наслідки «законотворчості» яструбів від ПР і КПУ 16 січня сказано вже чимало. Стільки, що начитавшись тих лякалок, мимоволі приходиш до думки, що власне задля цього заварювалася ця каша. Наухвалювати вони то наухвалювали, а от що робити із тим всім, з дозволу сказати, абсурдом, - мабуть, не знають самі.
Моя знайома каже, що злість, то не найліпший порадник. Особливо, злість спричинена жагою помсти. А власне, інших мотивів, ніж помста інакодумцям, революціонерам, «екстремістам» і взагалі - усім-всім - щось і не простежується. Одним махом, ось так - з плеча - рубанули і всім каюк…
Якби ж то... Відомий радянський дисидент Йосип Зіцельс, якому, звісно, не треба розповідати про диктаторів, переконаний: «Якщо вони, використовуючи ці так звані закони, посадять 20-30 людей, це приведе мільйон на майдани».
Я вже колись наводив чудовий афоризм: «Коли прагнеш помсти - одразу рий дві могили». І до нашого випадку він акурат підходить. Бо ініціатори і лобісти так званих «поправок», як завжди, запізнилися у часі і помилилися місцем. Воно ніби й нічого - не коштує труду переписати сусідські закони і спробувати змусити жити за тими правилами власних громадян - пересічного невдоволеного з Майдану, журналіста, чесного правника, фермера, ІТ-ішника, кого там іще… «Красота игры» називається.
Та проблема в іншому. Сусіди йшли до омріяної нашими державотворцями моделі стосунків між владою та суспільством роками. Потихеньку обмежували права, майже підпільно, непомітно для загалу, насаджували у його мізках думку про неможливість, безперспективність спротиву, про всесилля державної машини, про комфортність позиції «моя хата скраю». І тепер пожинають плоди своєї наполегливої праці. Власне, це Росії та Білорусі у першу чергу стосується висновок філософа Михайла Мінакова: "Нове варварство намагається наступити саме там, де плівка модерної цивілізації була занадто тонка. З енергією, гідною кращого застосування, пострадянські еліти витрачають на демодернізаційну творчість швидковитратний ресурс часу своїх суспільств".
В Україні ж ситуація інша. "Тут немаэ Болотной площады, тут на удар відповідають ударом, або, бодай, як модно на недовго, вічем, - пише журналіст Євген Лауер. - Тут народ вже не бадає влади говорунів, і незабаром мало звертатиме увагу на чинну владу, зрештою, як і влада на народ. Але народу, навіть у кількісному вимірі, трохи більше, ніж членів "сім'ї", суддів, прокурорів, напіврозумних ментів і тих, хто до них долучився. Традиції раптових бунтів ніхто не скасовував південніше Хутора Михайлівського. У Росії ж традиції безкарних владних репресій і терору закарбовані вже на генетичному, видається, рівні. Недаремно вона правонаступниця СРСР".
За двадцять два роки незалежності тут демократичним шляхом змінили чотирьох президентів. І кожен був різним, сповідував різні цінності, економічні моделі тощо. Зрештою, кожен дбав про власний добробут, вважаючи, що й інші мають право на це, хай мізерне, та все ж… І закони, які регламентують стосунки між «ними» й «нами», хоч і кроїлися на той чи інший лад, усе ж в основі своїй залишалися, як це не дивно звучить, демократичними. Тим паче, що заради задоволення власних амбіцій всі лідери України дбали про сякий-такий міжнародний імідж, вважали за честь підписувати усілякі там конвенції про права людини та інші папери, тусуватися серед сильних світу цього.
А ще в Україні якось усталилося, що закон - мов дишло. Причому, з подачі самих владоможців. От у цьому, як на мене, фатальна помилка голосувальників 16 січня. Бо, у принципі, можна не сумніватися в тому, що прецедент, закладений «регіональною» владою, спрацює проти неї ж. До прикладу, чому б майданним активістам тепер не скористатися новелою про наклеп і подати до суду на Перший національний чи Інтер? Або ж хто боронить опозиційним нардепам позиватися із опонентами за несусвітні вигадки, озвучувані одіозними спікерами з лав ПР?
Це, так би мовити, мізерія. Серйозно справа постане тоді, коли в Україні відбудеться ротація еліт. Хто захищатиме колісніченків, олійників та іже з ними, якщо вони раптом стануть опозиціонерами? Я - не буду. Вони ж фактично спробували вкрасти у мене право на професію. А нова влада й поготів: вони ж дадуть їй готові рецепти розправи із неугодними.
Ігор Гулик
Копатели двух могил
Когда идиоты пишут законы, то даже те,
кто должен обеспечивать исполнение этих законов,
чувствуют себя дураками.
Андрей Курков
Об ужасных последствиях «законотворчества» ястребов от ПР и КПУ 16 января сказано уже немало. Столько, что начитавшись этих страшилок, невольно приходишь к мысли, что собственно для этого и заваривалась эта каша. Напринимать то они напринимали, а вот что делать с тем всем, с позволения сказать, абсурдом, - видимо, не знают сами.
Моя знакомая говорит, что злость - это не самый лучший советчик. Особенно, злость вызвана жаждой мести. А собственно, других мотивов, чем месть инакомыслящим, революционерам, «экстремистам» и вообще - всем-всем - и не прослеживается. Одним махом, вот так - с плеча - рубанули и всем каюк...
Если бы... Известный советский диссидент Йосип Зицельс, которому, конечно, не надо рассказывать о диктаторах, убежден: «Если они, используя эти так называемые законы, посадят 20-30 человек, это приведет миллион на Майдан».
Я уже когда-то приводил замечательный афоризм: «Когда хочешь мести - сразу рой две могилы». И к нашему случаю он аккурат подходит. Потому что инициаторы и лоббисты так называемых «поправок», как всегда, опоздали во времени и ошиблись местом. Оно вроде бы и ничего - не стоит труда переписать соседские законы и попытаться заставить жить по таким же правилам собственных граждан - рядового недовольного с Майдана, журналиста, честного юриста, фермера, ІТ-ишника, кого там еще... «Красота игры» называется.
Но проблема в другом. Соседи шли к заветной модели отношений между властью и обществом годами. Потихоньку ограничивали права, почти подпольно, незаметно для общественности, насаждали в мозгах мысль о невозможности, бесперспективности сопротивления, о всесилии государственной машины, о комфортности позиции «моя хата с краю». И теперь пожинают плоды своей упорной работы. Собственно, это России и Беларуси, в первую очередь, касается вывод философа Михаила Минакова: "Новое варварство пытается наступать именно там, где пленка современной цивилизации была слишком тонкая. С энергией, достойной лучшего применения, постсоветские элиты тратят на демодернизационное творчество быстрорасходуемый ресурс времени своих обществ".
В Украине же ситуация другая. "Тут нет Болотной площади, тут на удар, принято отвечать ударом, или, хотя бы, как модно на недолго, вече, пишет журналист Евгений Лауэр. - Тут народ уже не хочет власти болтунов, и скоро мало начнет обращать внимание на действующую власть, впрочем, как и власть на народ. Но народа, даже в численном измерении, несколько больше, чем членов "семьи", судей, прокуроров, полубезумных ментов и примкнувших к ним. Традиции внезапных бунтов никто не отменял южнее Хутор-Михайловского. В России же традиции безответных властных репрессий и террора выкарбованы уже на генетическом, кажется, уровне. Недаром она правоприемница СССР".
За двадцать два года независимости здесь демократическим путем сменили четырех президентов. И каждый был разным, исповедовал разные ценности, экономические модели и т.д. Каждый, впрочем, заботился о собственном благосостоянии, считая, что и другие имеют право на это, пусть скудное, но все же... И законы, регламентирующие отношения между «ними» и «нами», хотя и кроились по тех или иных лекалах, все же в основе своей оставались, как это ни странно звучит, демократическими. Тем более, что ради удовлетворения собственных амбиций все лидеры Украины заботились о кой-каком международном имидже, считали за честь подписывать всякие там конвенции о правах человека и другие бумаги, тусоваться среди сильных мира сего.
А еще в Украине как-то принято, что закон - как дышло. Причем, с подачи самих власть имущих. Вот в этом, на мой взгляд, роковая ошибка голосующих 16 января. Потому что, в принципе, можно не сомневаться, что прецедент, заложенный «региональной» властью, сработает против нее же. К примеру, почему бы майданным активистам теперь не воспользоваться новеллой о клевете и подать в суд на Первый национальный или Интер? Или кто запрещает оппозиционным нардепам судиться с оппонентами за несусветные выдумки, звучащие из уст одиозных спикеров из рядов ПР?
Это, так сказать, мелочи. Серьезним дело станет тогда, когда в Украине состоится ротация элит. Кто будет защищать колесниченков, олийныков и иже с ними, если они вдруг станут оппозиционерами? Я - не буду. Они фактически попытались украсть у меня право на профессию. А новая власть и подавно: они же дадут ей готовые рецепты расправы с неугодными.
Игорь Гулык