Майдан Віри
Originally posted by ihorhulyk at Майдан Віри
Ілюстрація: Олег Мацех
Для кожного він свій - цей невеликий клаптик землі в центрі України. Для Портнікова він - Майдан совісті, для Луценка - Майдан гідності, для пересічного протестувальника - останній бастіон свободи, для більшості російських ЗМІ - згромадження люмпена. Що ж, кожен має право називати речі, з якими досі не доводилося мати справи, своїми іменами. Як Робінзон П’ятницю, як астрономи-першовідкривачі - нову зірку...
Для мене це Майдан Віри. Не тому, що там щодня відбуваються релігійні обряди, що там сповідають і причащають, возносять молитви (кожен своєму Богові). А, перш за все, тому, що після майже десятиріччя розчарувань, глухого, ледь тамованого гніву і злості постпомаранчевої України, тут, у цьому, без перебільшення, сакральному місці, спалахнув промінчик з майбутнього. Відтак його роздмухали, захистили своїми молодими тілами від знавіснілої орди власне ті, хто починатиме з Майдану нову історію країни - історію, сподіваюся, гарну і чисту, як помисли їхніх сердець.
Майдан змусив повірити навіть найвикінченіших невірків, що ми живі, сповнені бажань і мрій, що не все на цьому світі купується, продається, зраджується і паплюжиться. Майдан переконав байдужих, що мати Віру означає жити, любити, мріяти, діяти для сповнення оцих трьох речей.
Він, Майдан, урешті-решт, відібрав Віру в негідних неї. Бо направду ті, хто увірували у власну безкарність, всесилля, у те, що, чинячи зло, вони мають право формулювати поняття добра, - жорстоко і фатально помилялися. Як там у Іскадера: «Душа, що зрадила, будь-яку несподіванку сприймає за початок помсти». Справжня Віра - це скарб чистих душею, шляхетних, не здатних мстити.
Через цей Майдан пройшли чимало політиків. Не виключено, що вони пізніше зрадять його високі ідеали. Цілком ймовірно, що дехто з них, за несприятливих обставин, кинеться ретельно витирати радирками найменші згадки про нього зі своїх життєписів. Геть припустимо, що у випадку перемоги яскраві брязкальця на лацкани маринарок повісять собі далекі від Майдану і його мети люди.
Усе це, - дрібниці, гримаси випадку, марнота марнот і ловлення вітру. Віра залишиться серед тих, хто справді вийшов на простір Хрещатика, боронячи її від зайд і шахраїв, від гвалту і жорстокості. Хто справді плекав на ньому мрії про іншу країну, якщо не для себе, то, принаймні, для своїх дітей. Хто щиро прагнув змін і наближав їх кожною хвилиною великого стояння на Майдані.
«Все здається неможливим доти моменту, поки не стається», - казав світлої пам’яті Нельсон Мандела. Хто-хто, а він, а ще тисячі українських дисидентів, що провели десятиліття в совєтських гулагах і камерах смертників, - хто, як не ці люди є живими унаоченнями всепереможності Віри? І хто, як не вони, можуть тепер з певністю сказати, що їхня Віра була не марною? Я вірю, що для тих, хто пройшов через сніги та «Беркут» Майдану’2013, колись у житті таки трапиться нагода ствердити схоже. І вірю, що така мить не забариться...
Ігор Гулик
Майдан Веры
Для каждого он свой - этот небольшой клочок земли в центре Украины. Для Портникова он - Майдан совести, для Луценко - Майдан достоинства, для рядового протестующего - последний бастион свободы, для большинства российских СМИ - сборище люмпена. Что ж, каждый имеет право называть вещи, с которыми до сих пор не приходилось иметь дела, своими именами. Как Робинзон Пятницу, как астрономы-первооткрыватели - новую звезду...
Для меня это Майдан Веры. Не потому, что там каждый день происходят религиозные обряды, там исповедуют и причащают, возносят молитвы (каждый своему Богу). А прежде всего потому, что после почти десятилетия разочарований, глухого, едва скрываемого гнева и злости постпомаранчевой Украины, здесь, в этом, без преувеличения, сакральном месте, вспыхнул лучик из будущего. Поэтому его раздули, защитили своими молодыми телами от взбешенной орды именно те, кто начнет с Майдана новую историю страны - историю, надеюсь, красивую и чистую, как помыслы их сердец.
Майдан заставил поверить даже самых отьявленных неверующих, что мы живы, полны желаний и мечтаний, что не все в этом мире покупается, продается, предается и порочится. Майдан убедил равнодушных, что верить - значит жить, любить, мечтать, действовать для осуществления этих трех вещей.
Он, Майдан, в конце концов, отнял Веру в недостойных ее. Потому что действительно те, кто уверовал в собственную безнаказанность, всесилие, в том, что, верша зло, он получил право формулировать понятия добра, - жестоко и фатально ошиблись. Как там у Искадера: «Душа, совершившая предательство, любую неожиданность воспринимает, как начало мести». Настоящая Вера - это клад чистых душой, благородных, не способных мстить.
Через этот Майдан прошли многие политики. Не исключено, что позже они предадут его высокие идеалы. Вполне вероятно, что некоторые из них, при неблагоприятных обстоятельствах, бросится тщательно вытирать ластиком малейшие упоминания о нем из своих жизнеописаний. Даже допустим, что в случае победы яркие погремушки на лацканы пиджаков повесят себе далекие от Майдана и его цели люди.
Все это, - мелочи, гримасы случая, суета сует и томление духа. Вера останется среди тех, кто действительно вышел на простор Крещатика, защищая ее от захватчиков и мошенников, от насилия и жестокости. Кто действительно лелеял на нем мечты о другой стране, если не для себя, то, по крайней мере, для своих детей. Искренне хотел перемен и приближал их каждой минутой великого стояния на Майдане.
«Все кажется невозможным до момента, пока не случится», - говорил светлой памяти Нельсон Мандела. Кто-кто, а он, и еще тысячи украинских диссидентов, проведших десятилетия в советских гулагах и камерах смертников, - кто, как не эти люди являются живыми доказательствами победоносности Веры? И кто, как не они, могут теперь с уверенностью сказать, что их Вера была не напрасной?
Я верю, что для тех, кто прошел через снега и «Беркут» Майдана'2013, хотя бы раз в жизни представится возможность утвердить такое же. И верю, что этой минуты не придется долго ждать...
Игорь Гулык
Ілюстрація: Олег Мацех
Для кожного він свій - цей невеликий клаптик землі в центрі України. Для Портнікова він - Майдан совісті, для Луценка - Майдан гідності, для пересічного протестувальника - останній бастіон свободи, для більшості російських ЗМІ - згромадження люмпена. Що ж, кожен має право називати речі, з якими досі не доводилося мати справи, своїми іменами. Як Робінзон П’ятницю, як астрономи-першовідкривачі - нову зірку...
Для мене це Майдан Віри. Не тому, що там щодня відбуваються релігійні обряди, що там сповідають і причащають, возносять молитви (кожен своєму Богові). А, перш за все, тому, що після майже десятиріччя розчарувань, глухого, ледь тамованого гніву і злості постпомаранчевої України, тут, у цьому, без перебільшення, сакральному місці, спалахнув промінчик з майбутнього. Відтак його роздмухали, захистили своїми молодими тілами від знавіснілої орди власне ті, хто починатиме з Майдану нову історію країни - історію, сподіваюся, гарну і чисту, як помисли їхніх сердець.
Майдан змусив повірити навіть найвикінченіших невірків, що ми живі, сповнені бажань і мрій, що не все на цьому світі купується, продається, зраджується і паплюжиться. Майдан переконав байдужих, що мати Віру означає жити, любити, мріяти, діяти для сповнення оцих трьох речей.
Він, Майдан, урешті-решт, відібрав Віру в негідних неї. Бо направду ті, хто увірували у власну безкарність, всесилля, у те, що, чинячи зло, вони мають право формулювати поняття добра, - жорстоко і фатально помилялися. Як там у Іскадера: «Душа, що зрадила, будь-яку несподіванку сприймає за початок помсти». Справжня Віра - це скарб чистих душею, шляхетних, не здатних мстити.
Через цей Майдан пройшли чимало політиків. Не виключено, що вони пізніше зрадять його високі ідеали. Цілком ймовірно, що дехто з них, за несприятливих обставин, кинеться ретельно витирати радирками найменші згадки про нього зі своїх життєписів. Геть припустимо, що у випадку перемоги яскраві брязкальця на лацкани маринарок повісять собі далекі від Майдану і його мети люди.
Усе це, - дрібниці, гримаси випадку, марнота марнот і ловлення вітру. Віра залишиться серед тих, хто справді вийшов на простір Хрещатика, боронячи її від зайд і шахраїв, від гвалту і жорстокості. Хто справді плекав на ньому мрії про іншу країну, якщо не для себе, то, принаймні, для своїх дітей. Хто щиро прагнув змін і наближав їх кожною хвилиною великого стояння на Майдані.
«Все здається неможливим доти моменту, поки не стається», - казав світлої пам’яті Нельсон Мандела. Хто-хто, а він, а ще тисячі українських дисидентів, що провели десятиліття в совєтських гулагах і камерах смертників, - хто, як не ці люди є живими унаоченнями всепереможності Віри? І хто, як не вони, можуть тепер з певністю сказати, що їхня Віра була не марною? Я вірю, що для тих, хто пройшов через сніги та «Беркут» Майдану’2013, колись у житті таки трапиться нагода ствердити схоже. І вірю, що така мить не забариться...
Ігор Гулик
Майдан Веры
Для каждого он свой - этот небольшой клочок земли в центре Украины. Для Портникова он - Майдан совести, для Луценко - Майдан достоинства, для рядового протестующего - последний бастион свободы, для большинства российских СМИ - сборище люмпена. Что ж, каждый имеет право называть вещи, с которыми до сих пор не приходилось иметь дела, своими именами. Как Робинзон Пятницу, как астрономы-первооткрыватели - новую звезду...
Для меня это Майдан Веры. Не потому, что там каждый день происходят религиозные обряды, там исповедуют и причащают, возносят молитвы (каждый своему Богу). А прежде всего потому, что после почти десятилетия разочарований, глухого, едва скрываемого гнева и злости постпомаранчевой Украины, здесь, в этом, без преувеличения, сакральном месте, вспыхнул лучик из будущего. Поэтому его раздули, защитили своими молодыми телами от взбешенной орды именно те, кто начнет с Майдана новую историю страны - историю, надеюсь, красивую и чистую, как помыслы их сердец.
Майдан заставил поверить даже самых отьявленных неверующих, что мы живы, полны желаний и мечтаний, что не все в этом мире покупается, продается, предается и порочится. Майдан убедил равнодушных, что верить - значит жить, любить, мечтать, действовать для осуществления этих трех вещей.
Он, Майдан, в конце концов, отнял Веру в недостойных ее. Потому что действительно те, кто уверовал в собственную безнаказанность, всесилие, в том, что, верша зло, он получил право формулировать понятия добра, - жестоко и фатально ошиблись. Как там у Искадера: «Душа, совершившая предательство, любую неожиданность воспринимает, как начало мести». Настоящая Вера - это клад чистых душой, благородных, не способных мстить.
Через этот Майдан прошли многие политики. Не исключено, что позже они предадут его высокие идеалы. Вполне вероятно, что некоторые из них, при неблагоприятных обстоятельствах, бросится тщательно вытирать ластиком малейшие упоминания о нем из своих жизнеописаний. Даже допустим, что в случае победы яркие погремушки на лацканы пиджаков повесят себе далекие от Майдана и его цели люди.
Все это, - мелочи, гримасы случая, суета сует и томление духа. Вера останется среди тех, кто действительно вышел на простор Крещатика, защищая ее от захватчиков и мошенников, от насилия и жестокости. Кто действительно лелеял на нем мечты о другой стране, если не для себя, то, по крайней мере, для своих детей. Искренне хотел перемен и приближал их каждой минутой великого стояния на Майдане.
«Все кажется невозможным до момента, пока не случится», - говорил светлой памяти Нельсон Мандела. Кто-кто, а он, и еще тысячи украинских диссидентов, проведших десятилетия в советских гулагах и камерах смертников, - кто, как не эти люди являются живыми доказательствами победоносности Веры? И кто, как не они, могут теперь с уверенностью сказать, что их Вера была не напрасной?
Я верю, что для тех, кто прошел через снега и «Беркут» Майдана'2013, хотя бы раз в жизни представится возможность утвердить такое же. И верю, что этой минуты не придется долго ждать...
Игорь Гулык