закляті друзі
На Різдво їздилисмо до куми в Самбір. Файне, невеличке містечко. Перше, що вражає , вже на самім двірці , то пам"ятник жертвам депортацій - жінка з клунком і купою дітий на залізничнім перехресті . Особливо смерком, при світлі ліхтаря і фар від автобусів.
Ніц ми ся раніше з поляками не мирили .В минулих століттях були переважно сварки, бійки і ружні масакри. Добре ся зараз пам"ятают події на Волині в 43-м, "розрекламовані", якщо так можна сказати, поляками на їх роковину. Хтілося
б мати надію, що в 2017 поляки будут такі ж принципові на 70-річчя акції "Вісла", тим більш , що її провадила офіційна на той час комуністична Польська держава.
А було ще багато чого з обох боків - і вбивство графа Потоцького , і польсько-українська війна , і пацифікації.
Під час 2-ї світової був вибух ненависти - і Сагринь , і Павлокома , і багато - багато іншого. Після війни у Польщі - героїзація Свєрчевського і виховання молодих поляків на
фільмах і книжках, як "Луни в Бєщадах" , де українці були хіба добрими різунами.
Певно, в ті часи багато хто відчув то на собі. Моя бабця по татові, полька, мала рідного брата, що виборював Україну чи то в усусусах, чи в УГА. Мій дідо по мамі, не маючи змоги одержати посаду за 2-ї Жечи Посполитої в Галичині (для того тра було ся переписати на поляка), чи, як тоді вона ся називала, Малопольській Всходній, знайшов роботу вчителя німецької десь аж під Краковом. Але був у тім і свій плюс (який, можливо, затим перетворився і в мінус) - перших совітів він не застав. Як прийшли німці в 39-м , відкрили на Холмщині українські школи, то він переїхав туди, а вже в кінци 43-го мусив звідти втікати від польської партизанки . Вдома перед приходом 2-х совітів , хто мав змогу, втікали далі на Захід. Намовляли і діда, але ж він перших не видів, то ся рішив зостати. Ще єден з родини, за перших совітів втікав з тюрми на Лонцького, то других вже не чекав, забрався у Польщу. Там допрацювався до головного лікаря в курортнім містечку, але ся признати за українця не мав як навіть перед своєю жоною . А що казати за тих поляків з родини, що виїхали після війни, і мало хто з них зміг хоч ся вернути подивитись на рідні краї до смерті - за совдепа Франківська область довгий час була закрита для іноземців.
А зараз ми з поляками бавимсі в дружбу, і старе виходит наверх хіба на річницю волинської трагедії чи вшануванні в Україні Бандери чи Шухевича як героїв України. Час від часу роблятси і інші "збитки", чи навіть наруга,(напр. на Любачівщині ),але людей вже не мордують -їх вже попросту нема , мож вбити тілько пам"ять.
З якогось часу Польща , хтіло би ся вірити, відмовилася від погляду на Україну, як на Креси Всходні - тут треба
згадати в першу чергу таку постать, як Гедройць, і наразі нема нам що ділити.
Але цікаві паралелі зі Сходом. У свій час, підчас польського повстання, ніц поляки не могли зрозуміти, чого це раптом українці не хочут воювати "За нашу і вашу свободу". Тепер і нам тєжко зрозуміти південно-східну людськість, чим той Янук так їм милий. Раніше для Польщі вся Україна (і не тілько) була Кресами Всходніми, а Галичина -Малопольською Всходньою, і тепер для нас що Крим, що Донбас - що Південна Бесарабія - то все наша Батьківщина, Україна. І тут вже маємо обирати - чи бути свого роду "імперіялістами", чи просто українцями . Я бим обрав друге. Хоч для того, аби не було таких пам"ятників, але вже не про Холмщину чи Лемківщину, а про Запоріжжя чи Слобожанщину.