Самокритичне.
Театральні критики ходять до театру не відпочивати. Вони йдуть на працю. Виходять у ніч, як на бойове завдання. Відвідують вистави переважно наодинці. Ніхто не має понижувати їх робочий тонус. Не дай Бог, супутнику (звісно - невігласу) сподобається те, що він бачить на сцені! І буде поводитися просто непристойно - привселюдно висловлювати своє захоплення у його, критика, компанії! В глядацькій залі критика відразу впізнаєш за несвятковим вбранням і зосереджено нудьгуючим виразом обличчя. Це професійна хвороба лицевих м’язів. Ще на студентській лаві їх навчали: актор, якщо підглядатиме за вами в кулісну шпарину, за жодних обставин не повинен здогадатися про ваші емоції. Така установка з часом призводить до емоційного некрозу. Критики - невільники часопростору. Вони мусять досидіти до кінця вистави, навіть якщо дійство фатально отруює їхнє естетичне почуття, призводячи до психопаталогій і навіть - алкоголізму. Вони - камікадзе театрального фронту. Слава їм!