Алегрія або нормальні пригоди нормальних людей
Нарід, який мене кінцево загубив між зорями американського прапора, щиро обіцяю: я вже almost at home. Тобто я приїхала, знов поїхала, повернулася і по дорозі встигла нахапати нових пригод і вражень, які на трішки відхилили мою Америчку вбік, але не переживайте, лише на трішки. Я вже майже знаю, як смакуватиму з вами Фріско, Мідуей, вечерю над океаном, купання в Лагуні і колібрі в Ірвіні. Для особливо вибагливих друзів повідомляю, що вже пригледіла собі мокасини на хутрі і модну індіанську шапочку, так що для наступної подорожі до літнього і «сонячного» Фріско я цілком готова. Але то в майбутньому, а наразі щоб ви не нудилися, розважу вас історією про те, як нормальні люди до столиці держави нашої, а не американської на шоу їздять.
Нормальні люди купують квитки на шоу заздалегідь (в нашому випадку то була “Alegria” від Цирку Сонця). Потім, забувши про все на світі, бігом збираються і летять за океан. Міняють три штати і сім літаків. Двічі на ті літаки мало не спізнюються. Дивом повертаються додому цілими і неушкодженими (облізлі носи і одноногий чемодан на тому фоні якось несуттєві). З’ясовують, шо «туди» квитки ще є, а от «назад» хіба СВ, але і то не проблема (без аромату парфумів «Шкарпетки вчорашні» можна і пережити). Прокидаються о 4-й ранку без будильника. Варять каву, годують звірів (ніхто ж не уявляв побут нормальних людей без звіринця в хаті, правда?). Вдягаються, хапають приготовані звечора(!) наплечники, неквапом прогулюються до вокзалу, бо навіщо ж спішити, якщо все прораховано. І все би нічого, якби не одна дрібничка - годинник при вході на вокзал чомусь показує п’ять хвилин «по» від часу відправлення потяга, котрий мав би везти їх до столичних розваг і насолоди омріяною виставою.
Хтось простіший напевно почав би бігати по перону з криком «А-А-А-А-А-А-А» і посипати голову поїздним пилом. Але нормальні люди на те і нормальні. Вони просто знизують плечима, здають зворотні квитки, сідають у машину і вуаля - через сім годин вони вже у палаці спорту тамують подих від того, що діється на сцені, а точніше над сценою, бо Алегрія - це у більшості дійство повітряне, і забути дихати там є від чого.
А потім буде нових сім годин зворотньої дороги, і довгі розмови під музику випадково зловлених ефемок: «А пам’ятаєш? Ой, а іще...» І поступово клонитиме в сон, і чергова кава на придорожній заправці здаватиметься чимось на кшталт легкого молочного коктейлю. Але це нічого, бо вона не засне, поки він легко триматиме кермо однією рукою і крізь тонку оправу окуляр вдивлятиметься у темну дорогу. Додому. І у цій темряві поряд з ними буде їхня маленька Алегрія. І дощ на вітровому склі. Кілька краплинок щастя...
http://www.youtube.com/watch?v=jhWQLV-S3js
http://www.youtube.com/watch?v=tEF-okp0nHg - оце саме.... ойййй...
Нормальні люди купують квитки на шоу заздалегідь (в нашому випадку то була “Alegria” від Цирку Сонця). Потім, забувши про все на світі, бігом збираються і летять за океан. Міняють три штати і сім літаків. Двічі на ті літаки мало не спізнюються. Дивом повертаються додому цілими і неушкодженими (облізлі носи і одноногий чемодан на тому фоні якось несуттєві). З’ясовують, шо «туди» квитки ще є, а от «назад» хіба СВ, але і то не проблема (без аромату парфумів «Шкарпетки вчорашні» можна і пережити). Прокидаються о 4-й ранку без будильника. Варять каву, годують звірів (ніхто ж не уявляв побут нормальних людей без звіринця в хаті, правда?). Вдягаються, хапають приготовані звечора(!) наплечники, неквапом прогулюються до вокзалу, бо навіщо ж спішити, якщо все прораховано. І все би нічого, якби не одна дрібничка - годинник при вході на вокзал чомусь показує п’ять хвилин «по» від часу відправлення потяга, котрий мав би везти їх до столичних розваг і насолоди омріяною виставою.
Хтось простіший напевно почав би бігати по перону з криком «А-А-А-А-А-А-А» і посипати голову поїздним пилом. Але нормальні люди на те і нормальні. Вони просто знизують плечима, здають зворотні квитки, сідають у машину і вуаля - через сім годин вони вже у палаці спорту тамують подих від того, що діється на сцені, а точніше над сценою, бо Алегрія - це у більшості дійство повітряне, і забути дихати там є від чого.
А потім буде нових сім годин зворотньої дороги, і довгі розмови під музику випадково зловлених ефемок: «А пам’ятаєш? Ой, а іще...» І поступово клонитиме в сон, і чергова кава на придорожній заправці здаватиметься чимось на кшталт легкого молочного коктейлю. Але це нічого, бо вона не засне, поки він легко триматиме кермо однією рукою і крізь тонку оправу окуляр вдивлятиметься у темну дорогу. Додому. І у цій темряві поряд з ними буде їхня маленька Алегрія. І дощ на вітровому склі. Кілька краплинок щастя...
http://www.youtube.com/watch?v=jhWQLV-S3js
http://www.youtube.com/watch?v=tEF-okp0nHg - оце саме.... ойййй...