Так, роздуми
Ти маєш бути сильною і стильною, завжди з посмішкою, завжди з зачіскою, завжди з рівною спиною - привіт, тренування! Він не вимагає від тебе щоденної косметики - і то хліб. Бо знає, що з косметикою ти можеш вистояти протокольну годину, а потім, коли вже всі підігріті, і пофіг, а як ти вигдлядаєш, ти потай підеш у ресторанний умивальник і змиєш це все з себе, як минулий день... Бо це все - наносне, як фарба, яку ти наносиш на вії, щоб видавалися довшими і яскравішими. Бо ти справжня - зранку, коли прокидаєшся з розбурханим волоссям і зі слідами подушки на обличчі, але ти стягуєш себе з ліжка через силу і йдеш варити каву на двох, яку тільки ти вмієш зварити. І ти посміхаєшся подумки, бо він тій каві зрадіє і посміхнеться у відповідь. І з того почнется ваш день. Так було...
А зараз я так само прокидаюся, з тією різницею, що сама і посередині ліжка. О, так, я навчилася спати посередині. У мене на цей урок було майже чотири місяці - достатньо, щоб засвоїти, я вважаю. І я йду варити ту ж саму каву. Знову ж таки на двох - просто тепер я її зранку випиваю вдвічі більше, зате не снідаю, бо не хочу. Дві уявні цигарки під два горнятка реальної кави - мій час. Коли я можу подумати про все, що мені хочеться. Наприклад, розпланувати день, або написати вірш, або просто посидіти мовчки, втикаючи на пейзаж за вікном, або кота обняти.... та біс його знає, що я роблю в цей час. Все, що хочу, я ж вже казала.... А далі буде день, і яким він буде, не знає ніхто. Зазвичай, вони різні... І що станеться, коли перетнуся очима з людиною, без якої не можу, теж зовсім неможливо спрогнозувати. Може, ми сядемо обідати і поговоримо про нейтральне, а може просто зустрінемося на кухні з текстом: « Привіт. Як ти? Нічого. Добре.» і розбредемося кожен у свій кут.... До чогоя все це вела? А ні до чого. Я не знаю, що вигадає він, я не знаю, що вигадаю я, але чітко відчуваю, що хтось десть там вже перевернув пісочний годинник...
А зараз я так само прокидаюся, з тією різницею, що сама і посередині ліжка. О, так, я навчилася спати посередині. У мене на цей урок було майже чотири місяці - достатньо, щоб засвоїти, я вважаю. І я йду варити ту ж саму каву. Знову ж таки на двох - просто тепер я її зранку випиваю вдвічі більше, зате не снідаю, бо не хочу. Дві уявні цигарки під два горнятка реальної кави - мій час. Коли я можу подумати про все, що мені хочеться. Наприклад, розпланувати день, або написати вірш, або просто посидіти мовчки, втикаючи на пейзаж за вікном, або кота обняти.... та біс його знає, що я роблю в цей час. Все, що хочу, я ж вже казала.... А далі буде день, і яким він буде, не знає ніхто. Зазвичай, вони різні... І що станеться, коли перетнуся очима з людиною, без якої не можу, теж зовсім неможливо спрогнозувати. Може, ми сядемо обідати і поговоримо про нейтральне, а може просто зустрінемося на кухні з текстом: « Привіт. Як ти? Нічого. Добре.» і розбредемося кожен у свій кут.... До чогоя все це вела? А ні до чого. Я не знаю, що вигадає він, я не знаю, що вигадаю я, але чітко відчуваю, що хтось десть там вже перевернув пісочний годинник...