З табуретом до океану
Ну от і завершилась остання експедиція з табуретом до океану. Із усіх табуретів до Вогняної землі дійшов лише один, найменший табурет 3-річної учасниці проекту.
Якщо хтось не в курсі, кілька команд несли їхні табурети з України, Росії, Білорусії та (здається) Литви через Північну і Південну Америки до найпівденнішої точки америки щоб там залишити їх на березі як символи волі. пересувались хто-як. Деякі частини шляху на машинах, інколи - літаками та кораблями, але переважно - автостопом. Проект тривав 380 днів. На початку кожен з учасників української команди мав лише по тридцять три бакси в кишені.
Я зустріла їх в Торонто на початку експедиції. Прийшла подивитися фільм. Ледь втрапила на останній з трьох показ і не пожалкувала. Бо після фільму я підійшла порозмовляти з хлопцями і фраза "а поїхали з нами" змінила моє життя. То було в суботу, а у вівторок я вже вирішила що я таки їду. Звільнилась з роботи, виписалась з курсу в універі, покинула англійські заняття і взялась за табурет... :) Через непорозуміння, які виникли в Канаді в одного учасника, подорожувати через цю країну відмовились всі крім одного чувака - Колюні. От і ми з ним проавтостопили від сходу канади до заходу. Загалом можу з гордістю вписати 6тис кілометрів в свій автостопний досвід. Через певні умови існування моєї візи, я не могла виїхати за межі країни, і тому моя участь тривала всього три тижні, але я таки донесла табурет до "свого океану" у Ванкувері.
Виїхати з Торонто було трохи напряжно - велике місто. Але далі все пішло як по маслу. Першу ніч ночували в кущах на березі озера Гурон і навіть без палатки. Зранку нас підібрала Тоні і завезла аж в Сандер Бей. Від неї я дізналась багато цікавого про сучасних індіанців. в цьому місті ми теж спалии в кущах. І то був останній такий досвід. Бо наступного дня випадковий перехожий Гай підійшов і запропонував затусити у нього в номері в готелі. Розважав нас весь день і ніч, і подарував футболки. Наступного дня лив дощ як з відра. Стопилось аж ніяк. І тут вирятувала нас Деббі і забрала на свою ферму. Відігріла і нагодувала. Дощ лив і наступного дня, але набридати людям зле, тому ми поперлись дивитися на водоспад Какабека і продовжили нашу подорож в Вінніпег. Нас туди довіз Ганс - батько 15 дітей. У Вінніпезі живе моя подруга Мар"яна, яка люб"язно з нами няньчилась всі вихідні. А її хлопець та його родина зацікавились цією історією і запросили нас на обід.
Збиралися їхати до Едмонтона, а Кен і його 4-річний син Трентон їхали на фурі в Калгарі. Що нам, кабанам - попиляли ми з ними у Калгарі. Так виявилось що калгарійська знайома Колюні десь змилася. Отак посиділи ми на березі річки Боу, потягуючи пиво та ведучи задушевні розмови про життя, і звечора вирішили - чимчикуємо в Едмонтон! Там живе чудова родина Дацьків - канадських українців. Вони нам виділили їхній фургончик, показали місто, українське село-музей, де ми провели фестиваль, і канадські гори.
Після подорожі горами колюня таки зустрівся зі своєю подругою в Калгарі, а я вирішувала деякі свої справи і на дорозі в Калгарі здибався кльовий чувак Джуліан. Знову дощило і він зняв для нас кімнату в готелі. Вкінці кінців нам таки вдалося виїхати з Альберти, і знову перетинаючи гори ми таки доїхали до останньої провінції - планокурської Британської колумбії. Одну ніч ми залипли в Верноні, а наступного дня доїхали до Келовни. Яке ж це гарне місто! Там вздовж доріг ростуть троянди і воно розташоване не берегах 150-кілометрового озера. Джуліан якраз повернувся з альберти і ми ще раз затусили у нього вдома на біс.
Я хотіла їхати на полунично-вишневі плантації, але вирішили все таки рухатися до океану - у Ванкувер. Там ми вписалися в подруги Колюні - Каті. Моя подорож закінчилась кількаденним гулянням Ванкувером, катанням на скайтрейнах та морських автобусах, і обчикрижуванням мого волосся з перефарбуванням в рудий. Такий собі символічний останній аккорд, віддзеркалення внутрішніх змін. Перукарка відмовилась стригти мене дуже коротко, коли дізналась мотиви мого рішення і почула що я ніколи (крім раннього дитинства) не мала короткої зачіски. Але грець з нею.
Це були чудові три тижні мого життя. Шалений вир емоцій і калейдоскоп краєвидів, який коштував мені близько 30 доларів (не враховуючи їжу). Ви все ще думаєте, що не можете подорожувати через брак грошей? Чи через те, що вас тримає ваша робота чи навчання? Не дуріть себе, бо це ваше життя, і воно - в ваших руках! Мої враження резонують з тим, що написала Вайда, ще одна учасниця проекту.
Оце нейморівне п"янке відчуття волі... Відкриття себе для світу, звільнення від стереотипів. Надзвичайне розширення світогляду. Адреналін від того, що живеш на повну. Розуміння, що всі ці споживацькі матеріальні цінності - це не запорука щастя. Усвідомлення, що у світі живе стільки прекрасних, щирих, щедрих, відкритих людей.... Трохи прикро, що я не понесла табурет на Вогняну землю. Але є час каміння розкидати, а є час його збирати. Інакше я би не вчилась зараз на магістратурі і не займалась би наукою, шукаючи лікування від інсульту в Університеті Калгарі. Але ще прийде час знову каміння розкидати. У найближчих планах решта Канади, Мексика, Європа і може навіть Австралія. Межі і кордони існували лише у моїй свідомості, і вони зникли в той момент, коли я переступила поріг своєї квартири з рюкзаком на плечах!
ПС: окремим постом чекайте фотографії. статті на інфопорні з перекладом на українську тут(1) і тут(2). :)
Якщо хтось не в курсі, кілька команд несли їхні табурети з України, Росії, Білорусії та (здається) Литви через Північну і Південну Америки до найпівденнішої точки америки щоб там залишити їх на березі як символи волі. пересувались хто-як. Деякі частини шляху на машинах, інколи - літаками та кораблями, але переважно - автостопом. Проект тривав 380 днів. На початку кожен з учасників української команди мав лише по тридцять три бакси в кишені.
Я зустріла їх в Торонто на початку експедиції. Прийшла подивитися фільм. Ледь втрапила на останній з трьох показ і не пожалкувала. Бо після фільму я підійшла порозмовляти з хлопцями і фраза "а поїхали з нами" змінила моє життя. То було в суботу, а у вівторок я вже вирішила що я таки їду. Звільнилась з роботи, виписалась з курсу в універі, покинула англійські заняття і взялась за табурет... :) Через непорозуміння, які виникли в Канаді в одного учасника, подорожувати через цю країну відмовились всі крім одного чувака - Колюні. От і ми з ним проавтостопили від сходу канади до заходу. Загалом можу з гордістю вписати 6тис кілометрів в свій автостопний досвід. Через певні умови існування моєї візи, я не могла виїхати за межі країни, і тому моя участь тривала всього три тижні, але я таки донесла табурет до "свого океану" у Ванкувері.
Виїхати з Торонто було трохи напряжно - велике місто. Але далі все пішло як по маслу. Першу ніч ночували в кущах на березі озера Гурон і навіть без палатки. Зранку нас підібрала Тоні і завезла аж в Сандер Бей. Від неї я дізналась багато цікавого про сучасних індіанців. в цьому місті ми теж спалии в кущах. І то був останній такий досвід. Бо наступного дня випадковий перехожий Гай підійшов і запропонував затусити у нього в номері в готелі. Розважав нас весь день і ніч, і подарував футболки. Наступного дня лив дощ як з відра. Стопилось аж ніяк. І тут вирятувала нас Деббі і забрала на свою ферму. Відігріла і нагодувала. Дощ лив і наступного дня, але набридати людям зле, тому ми поперлись дивитися на водоспад Какабека і продовжили нашу подорож в Вінніпег. Нас туди довіз Ганс - батько 15 дітей. У Вінніпезі живе моя подруга Мар"яна, яка люб"язно з нами няньчилась всі вихідні. А її хлопець та його родина зацікавились цією історією і запросили нас на обід.
Збиралися їхати до Едмонтона, а Кен і його 4-річний син Трентон їхали на фурі в Калгарі. Що нам, кабанам - попиляли ми з ними у Калгарі. Так виявилось що калгарійська знайома Колюні десь змилася. Отак посиділи ми на березі річки Боу, потягуючи пиво та ведучи задушевні розмови про життя, і звечора вирішили - чимчикуємо в Едмонтон! Там живе чудова родина Дацьків - канадських українців. Вони нам виділили їхній фургончик, показали місто, українське село-музей, де ми провели фестиваль, і канадські гори.
Після подорожі горами колюня таки зустрівся зі своєю подругою в Калгарі, а я вирішувала деякі свої справи і на дорозі в Калгарі здибався кльовий чувак Джуліан. Знову дощило і він зняв для нас кімнату в готелі. Вкінці кінців нам таки вдалося виїхати з Альберти, і знову перетинаючи гори ми таки доїхали до останньої провінції - планокурської Британської колумбії. Одну ніч ми залипли в Верноні, а наступного дня доїхали до Келовни. Яке ж це гарне місто! Там вздовж доріг ростуть троянди і воно розташоване не берегах 150-кілометрового озера. Джуліан якраз повернувся з альберти і ми ще раз затусили у нього вдома на біс.
Я хотіла їхати на полунично-вишневі плантації, але вирішили все таки рухатися до океану - у Ванкувер. Там ми вписалися в подруги Колюні - Каті. Моя подорож закінчилась кількаденним гулянням Ванкувером, катанням на скайтрейнах та морських автобусах, і обчикрижуванням мого волосся з перефарбуванням в рудий. Такий собі символічний останній аккорд, віддзеркалення внутрішніх змін. Перукарка відмовилась стригти мене дуже коротко, коли дізналась мотиви мого рішення і почула що я ніколи (крім раннього дитинства) не мала короткої зачіски. Але грець з нею.
Це були чудові три тижні мого життя. Шалений вир емоцій і калейдоскоп краєвидів, який коштував мені близько 30 доларів (не враховуючи їжу). Ви все ще думаєте, що не можете подорожувати через брак грошей? Чи через те, що вас тримає ваша робота чи навчання? Не дуріть себе, бо це ваше життя, і воно - в ваших руках! Мої враження резонують з тим, що написала Вайда, ще одна учасниця проекту.
Оце нейморівне п"янке відчуття волі... Відкриття себе для світу, звільнення від стереотипів. Надзвичайне розширення світогляду. Адреналін від того, що живеш на повну. Розуміння, що всі ці споживацькі матеріальні цінності - це не запорука щастя. Усвідомлення, що у світі живе стільки прекрасних, щирих, щедрих, відкритих людей.... Трохи прикро, що я не понесла табурет на Вогняну землю. Але є час каміння розкидати, а є час його збирати. Інакше я би не вчилась зараз на магістратурі і не займалась би наукою, шукаючи лікування від інсульту в Університеті Калгарі. Але ще прийде час знову каміння розкидати. У найближчих планах решта Канади, Мексика, Європа і може навіть Австралія. Межі і кордони існували лише у моїй свідомості, і вони зникли в той момент, коли я переступила поріг своєї квартири з рюкзаком на плечах!
ПС: окремим постом чекайте фотографії. статті на інфопорні з перекладом на українську тут(1) і тут(2). :)