(no subject)
Отстраненность от человечества - вот ее позиция. И единственное, что могло бы вырвать ее из этого отстранения: конкретная любовь к конкретному человеку. Если бы она кого-нибудь действительно любила, судьба остальных людей не была бы ей безразлична, ибо ее любимый зависел бы от этой судьбы, был ее частью, и тогда у нее возникло бы чувства, что то, чем люди терзаются, их войны и их каникулы, вовсе не ее дело.
Кундера, це - "перо", яке лоскоче всю мене. Я захоплююся подачею думок. Він - неймовірний.
Так вийшло, що я не вийшла на своїй зупинці і ми поїхали на вокзал. Настя припустила, що я можу на вокзалі зустріти долю. Незнаю, як моя доля мала виглядати. Але по-моєму я її так і не зустріла. Згадували, як їздили в травні до Тернополя. Задивлялися на підозрілих людей. Падав мокрющий сніг. Ми тішимося одна одною постійно. Бо насправді, часові вектори дуже зрушуються, коли ми тет-а-тет_имося.
Настя вийшла швидше. І я опинилася сама, в круїзі додому. Львів завше повний дивних людей, точніше не дивних, а людей, яким бракує чогось, в сенсі глузду. Так вийшло, що нині було таких двоє в одному трамваї. Одна жіночка розказувала, як вона малює Єсєніна, що він мертвий, а в неї на картинах як живий, Пушкіна, що вона малює ше сонечка, пташки, щось собі підспівувала навіть, обурювалася свастикою на будинках. В неї була слухач - дівчинка років так десь 19. Але вона вийшла, чемно попрощавшись з бабцею. А інша всередині трамваю розказувала де знаходилося жидівське і вірменське гетто, ну й нагадувала безумовно за шевченківські дні. Але ця друга пані, яка доречі була з кульками, швидко вийшла.
Та перша, львівська пані-художниця отримала в презент великого помаранча від пасажирки трамваю.
Я обожнюю це місто.
Цьому місту важко зраджувати.
Тримайся Львів. Не втрачай цього трамвайного смаку, який я відчула нині сповна.
Кундера, це - "перо", яке лоскоче всю мене. Я захоплююся подачею думок. Він - неймовірний.
Так вийшло, що я не вийшла на своїй зупинці і ми поїхали на вокзал. Настя припустила, що я можу на вокзалі зустріти долю. Незнаю, як моя доля мала виглядати. Але по-моєму я її так і не зустріла. Згадували, як їздили в травні до Тернополя. Задивлялися на підозрілих людей. Падав мокрющий сніг. Ми тішимося одна одною постійно. Бо насправді, часові вектори дуже зрушуються, коли ми тет-а-тет_имося.
Настя вийшла швидше. І я опинилася сама, в круїзі додому. Львів завше повний дивних людей, точніше не дивних, а людей, яким бракує чогось, в сенсі глузду. Так вийшло, що нині було таких двоє в одному трамваї. Одна жіночка розказувала, як вона малює Єсєніна, що він мертвий, а в неї на картинах як живий, Пушкіна, що вона малює ше сонечка, пташки, щось собі підспівувала навіть, обурювалася свастикою на будинках. В неї була слухач - дівчинка років так десь 19. Але вона вийшла, чемно попрощавшись з бабцею. А інша всередині трамваю розказувала де знаходилося жидівське і вірменське гетто, ну й нагадувала безумовно за шевченківські дні. Але ця друга пані, яка доречі була з кульками, швидко вийшла.
Та перша, львівська пані-художниця отримала в презент великого помаранча від пасажирки трамваю.
Я обожнюю це місто.
Цьому місту важко зраджувати.
Тримайся Львів. Не втрачай цього трамвайного смаку, який я відчула нині сповна.