Отже..
..день 180..сонячно-похмурий..обманливо-весняний..ніжно заколисаний вітром.. омитий краплями моїх сліз з безхмарного неба.. самотній.. він сидить в тіні вечора, розуміючи свою швидкоплинність, востаннє насолоджуючись теплом яскравої лампи, замість сонця.. його тремтіння ледь помітне, але настільки емоційно напружене, що з легкістю охоплює моє беззахисне тіло.. і нема сили цьому протистояти.. в мене нема сили..
..хотіла бути стійкою до почуття власної зайвості.. програла сама собі.. хех.. серце знову перемогло..
..а що гнітить?! ..що їсть мене зсередини, повільно насолоджуючись гіркотинням мого відчаю?! Я не хочу цього відчувати.. та, на жаль, не можу протистояти.. знесилена боротьбою з власними почуттями.. боюсь не здатися, тим самим закопуючи себе все глибше під теплу ковдру апатії..
..добре, що ти цього не знаєш..
..добре, що він цього не знає..
..лише я, на куті вулиць Скорботи за Минулим 27 і Бажання Жити 20.. як вкопана.. боюсь зробити хибний крок, а потім жалкувати.. але ж страх така відносна величина.. він годується нашими сумнівами, обмотуючи все тугіше наші крила широким скетчем.. хитрий хід.. його важко розмотати самостійно.. і ніхто не наважується допомогти, щоб самому не потрапити в полон.. а чому?! ..не бійся, в полоні так гірко, що й літати не хочеться.. звикнеш..
..може просто треба виспатись?!.. щоб думки очистились від зайвого негативу?!..
..чіткої відповіді нема.. є тільки Час.. і Дні.. безглузді цифри, серед яких не можеш підібрати пароль для виходу з безконечної гри між «тримати» і «відпустити».. зависла на останньому рівні.. двоє дверей.. два фінали.. але якщо зайду не в ті, тоді гейм овер.. і знову все з початку доведеться.. не витримаю..
..а скоро трава почне зеленіти..
d180