любити осінь можна, але не у листопаді
Цього року я вирішила не зважати на осінь. Не піддаватися, як завжди, на осінню депресію і ненавидіти всі погодні осінні прояви. Жахлива літня спека + купа проблем, що, за збігом обставин, навалися на любу літню пору (рятувала на загальному фоні лише поїдка у Францію) допомогла з радістю прийняти осінь.
Вітер чи дощ, короткі дні і довгі ночі, раптова подорожчання любих серцю і шлунку овочів - це дрібниці на фоні життєвих будених проблем. Я сприйняла осінь як дар. Нарешті можна вільно дихати, а не задихатися від спеки. А опале жовте листя ототожнювалось з проблемами, що йдуть в небуття.
Проблем стало не набагато менше. Попри мої наміри, вони ніби спеціально чіплялися до мене, щоб ввігнати традиційно у осінню депресію. Я тікаю - а вони доганяють. Ну чому? Я ж не хочу ненавидіти осінь, чому вони все-одно лізуть і лізуть? Не хочу знову ненавидіти осінь, хочеться хоч раз її полюбити і насолодитись нею.
Вони досі за мною біжать і чіпляються за плечі, а я досі роблю вигляд, що не зауважую їхнього тягару на собі. Я граю, поки є сил. Я опираюся і далі вперто люблю осінь. Бояся лише, чи ще надовго мене вистачить до першого снігу, до зими і нового дару.
Головне, що не треба робити восени - це після листопаду (не місяця) задивлятися на дерева і не слухати звуки. О пятій ранку не вийти на балкон і не ошаліти від жаху - дерева, від зелені яких ціле літо чи не рябіло в очах, стоять чорні-пречорні, голі-преголісінькі. Всім своїм виглядом вони просять снігу - білосніжного оновлення.
А звуки. Як старшно кричать ворони, точніше галки, о пятій ранку. Замість літного цвірінкання дрібного птацтва, суцільнйи скрегіт, горлання, волання. Хто придумав галок? Їм лише над цвинтором горлати. І то у час відвідувань родичів, що хочуть поридати. Але навіть на цвинтарі хочеться чути приємне цвірінкання, під яке про майбуття думається краще.
Осінь прекрасна, але не після листопаду. Після одразу має бути снігопад. Кожна сніжинка на землю як очищення від чорноти і нова віра у зміни на краще.
Вітер чи дощ, короткі дні і довгі ночі, раптова подорожчання любих серцю і шлунку овочів - це дрібниці на фоні життєвих будених проблем. Я сприйняла осінь як дар. Нарешті можна вільно дихати, а не задихатися від спеки. А опале жовте листя ототожнювалось з проблемами, що йдуть в небуття.
Проблем стало не набагато менше. Попри мої наміри, вони ніби спеціально чіплялися до мене, щоб ввігнати традиційно у осінню депресію. Я тікаю - а вони доганяють. Ну чому? Я ж не хочу ненавидіти осінь, чому вони все-одно лізуть і лізуть? Не хочу знову ненавидіти осінь, хочеться хоч раз її полюбити і насолодитись нею.
Вони досі за мною біжать і чіпляються за плечі, а я досі роблю вигляд, що не зауважую їхнього тягару на собі. Я граю, поки є сил. Я опираюся і далі вперто люблю осінь. Бояся лише, чи ще надовго мене вистачить до першого снігу, до зими і нового дару.
Головне, що не треба робити восени - це після листопаду (не місяця) задивлятися на дерева і не слухати звуки. О пятій ранку не вийти на балкон і не ошаліти від жаху - дерева, від зелені яких ціле літо чи не рябіло в очах, стоять чорні-пречорні, голі-преголісінькі. Всім своїм виглядом вони просять снігу - білосніжного оновлення.
А звуки. Як старшно кричать ворони, точніше галки, о пятій ранку. Замість літного цвірінкання дрібного птацтва, суцільнйи скрегіт, горлання, волання. Хто придумав галок? Їм лише над цвинтором горлати. І то у час відвідувань родичів, що хочуть поридати. Але навіть на цвинтарі хочеться чути приємне цвірінкання, під яке про майбуття думається краще.
Осінь прекрасна, але не після листопаду. Після одразу має бути снігопад. Кожна сніжинка на землю як очищення від чорноти і нова віра у зміни на краще.