Казка про принца. Продовження
Початок тут:http://true-bilka.livejournal.com/77814.html#cutid1
...У кімнаті нікого не було. Аня безпорадно озиралась навколо, але принц зник без сліду. Вона сіла і обхопила голову руками: невже їй усе привиділось? Але ж ні, мама також його бачила! Ані хотілось заплакати, так гірко їй було. Раптом відкидаючи ковдру, вона побачила як у повітря злетів папірець - він залишив їй записку! «Я вирішив знайти своїх родичів, то ж покинув замок маленької леді Анни та її чесних батьків, але як тільки з’явиться нагода гідно віддячити їй за усе, даю слово честі нею скористатись». Аня зажурилась: вона була майже певна, що принц своїх родичів не знайде. Вочевидь, чаклунка не лише перетворила принца на ляльку, а й закинула його в інший час, а може й в якийсь паралельний світ. Думаючи про це, Аня дістала з полиці великий атлас світу і відкрила його на букві «А», швидко ковзаючи поглядом по стрічках: Австалія, Австрія, Азербайджан, Алжир, Аллентія, Ангілья… Аллентія?! Дівчинка не повірила своїм очам, і швидко відкрила атлас на вказаній сторінці: так і є, королівство Аллентія, зовсім маленька мікродержава, на кшталт Ліхтейнштейну чи Монако. Столиця - Лівада. Аня закрила атлас і впала на ліжко. Їй раптом стало так добре і приємно, що губи розтягнулися у широку посмішку, і вона нічого не могла з нею зробити, як не старалась. Вона тихенько сміялась і згадувала в усіх подробицях з’яву принца і те як вони сиділи в замку на дитячому майданчику, і як вона злилась і думала, що це татів розіграш. Тепер Аня була певна, що усе це насправді і могла б віддати за це знання хоч усі свої іграшки. Все одно вона не торкалась їх вже майже пів року. Аня не помітила як заснула.
Наступного дня ранок почався жахливо: мама знову звинувачувала тата у тому, що він її зовсім не любить і плакала. Тато нервувався і, смішно набурмосившись, намагався зав’язати краватку. Аня тихенько підійшла до нього, всадила на крісло і швидко зав’язала майже ідеальний вузол. Усе це вона встигла зробити, поки мама театрально повернувшись до вікна говорила:
-Я розумію, що така жінка тобі не потрібна - гладка, неровова і огидна. Якби я була на твоєму місці, я б теж знайшла собі когось, щоб принаймні не зійти з розуму.
У тата очі вилізли майже до залисини на лобі, але мама того не помічала, бо далі дивилась за вікно, де падав лапатий сніг.
Врешті, прошепотівши Ані «Дякую, кенгуру», він пішов на роботу. Мама говорила далі ще кілька хвилин, бо не одразу помітила, що тата вже немає в кімнаті. «Ось так, я вже розмовляю сама з собою» - тихо промовила вона і пішла збирати Ані сніданок у школу.
Тим часом у Ані виник план. Вона любила читати різні книжки, та досить давно перейшла від казок на полицю в коридорі, де стояли дорослі книжки. На нижній полиці стояли детективи, тому вона прочитала вже їх багацько. Їй спало на думку, що за татом можна прослідкувати, знайти ту жінку до якої він ходить і … І що далі Аня не дуже уявляла. Набити вона її не зможе - вона ще надто мала та й не вміє. От Толік напевно зміг би - він ходив на карате і там його вчили різним прийомам. Аня часом думала про те, щоб записатись на карате і вміти битись як Ксена або Баффі. Хоча, насправді, їй більше подобалось танцювати та вона не наважувалась попросити маму відвезти її на гурток. І так було забагато проблем. Аня вирішила почекати, коли тато знову збереться їхати ввечері, а тоді піти за ним і нарешті усе дізнатися. У школі було шість уроків: на літературі вона отримала найвищу оцінку за розповідь про Тома Соєра. Їй видавалося, що він був по-справжньому щасливою дитиною, хоч і не мав батьків. Вона розповіла, що сьогодні дітям живеться набагато важче: немає навіть річки, де можна купатись, не кажучи вже про те, щоб заблудитися в печері. Вчителька засміялась і відповіла, що ми живемо у великій країні і у нас є і великі річки і навіть печера - найдовша у Європі і що коли будуть канікули Аня може попросити батьків, щоб відвезли її туди. Вона хитнула головою, але подумала, що з цього навряд чи щось вийде - влітку мама вже народить дитину і поки вона буде зовсім маленька, вони не зможуть кудись поїхати.
Аня вийшла зі школи і розмірковувала про те яким буде літо. Мабуть вони з мамою і братиком або сестричкою поїдуть до дідуся на село. Це був непоганий варіант, там принаймні можна було бігати, бавитись з котами і собаками і навіть кататись на коні.
Аня ще здалеку побачила принца: його важко було не помітити, у своєму вбранні він виглядав аж надто прикметно.
-Вибач, сказав він їй перелякано, я здається був занадто впевнений у своїх силах. Мені доведеться просити у тебе допомоги. Уночі, коли я пішов шукати свого дому, мене зупинили якісь люди у синьому одязі і почали допитувати. Я чомусь вирішив не говорити їм про своє походження, бо мені здалося, що вони походять з черні, можливо якісь розбійники, що хочуть у мене щось поцупити. Хоч в мене нічого й немає.
-Ох, зітхнула Аня. Мабуть це були міліціонери. Добре,що ти не сказав їм, що ти принц, а то потрапив би у психлікарню.
Серж дивився ошелешено. Наступні пів години довелося пояснювати йому що таке міліціонери і психлікарня. Потім Аня розповіла, що знайшла на карті його батьківщину і можливо вона зможе допомогти йому туди потрапити.
-Але спершу тобі потрібно перевдягнутися. У цьому одязі ти привертає надто багато уваги.
-Гаразд, давай підемо до кравця.
Аня зітхнула:
- Шити одяг у кравця у наш час доволі дорого, взагалі я думала, що ми можемо купити тобі одяг на секонд-хенді, - несміливо промовила Аня. -Вона боялася, що принц вжахнеться перспективі носити одяг, що належав якій-небудь «черні». Але він погодився і витрусивши з скарбнички усі свої гроші, вони пішли до найближчого магазину. Там вони купили Сержу звичайні голубі джинси та кілька футболок, один теплий светер з оленями та шкіряну куртку. Серж задоволено зауважив, що в схожому одязі він ходив на полювання.
...У кімнаті нікого не було. Аня безпорадно озиралась навколо, але принц зник без сліду. Вона сіла і обхопила голову руками: невже їй усе привиділось? Але ж ні, мама також його бачила! Ані хотілось заплакати, так гірко їй було. Раптом відкидаючи ковдру, вона побачила як у повітря злетів папірець - він залишив їй записку! «Я вирішив знайти своїх родичів, то ж покинув замок маленької леді Анни та її чесних батьків, але як тільки з’явиться нагода гідно віддячити їй за усе, даю слово честі нею скористатись». Аня зажурилась: вона була майже певна, що принц своїх родичів не знайде. Вочевидь, чаклунка не лише перетворила принца на ляльку, а й закинула його в інший час, а може й в якийсь паралельний світ. Думаючи про це, Аня дістала з полиці великий атлас світу і відкрила його на букві «А», швидко ковзаючи поглядом по стрічках: Австалія, Австрія, Азербайджан, Алжир, Аллентія, Ангілья… Аллентія?! Дівчинка не повірила своїм очам, і швидко відкрила атлас на вказаній сторінці: так і є, королівство Аллентія, зовсім маленька мікродержава, на кшталт Ліхтейнштейну чи Монако. Столиця - Лівада. Аня закрила атлас і впала на ліжко. Їй раптом стало так добре і приємно, що губи розтягнулися у широку посмішку, і вона нічого не могла з нею зробити, як не старалась. Вона тихенько сміялась і згадувала в усіх подробицях з’яву принца і те як вони сиділи в замку на дитячому майданчику, і як вона злилась і думала, що це татів розіграш. Тепер Аня була певна, що усе це насправді і могла б віддати за це знання хоч усі свої іграшки. Все одно вона не торкалась їх вже майже пів року. Аня не помітила як заснула.
Наступного дня ранок почався жахливо: мама знову звинувачувала тата у тому, що він її зовсім не любить і плакала. Тато нервувався і, смішно набурмосившись, намагався зав’язати краватку. Аня тихенько підійшла до нього, всадила на крісло і швидко зав’язала майже ідеальний вузол. Усе це вона встигла зробити, поки мама театрально повернувшись до вікна говорила:
-Я розумію, що така жінка тобі не потрібна - гладка, неровова і огидна. Якби я була на твоєму місці, я б теж знайшла собі когось, щоб принаймні не зійти з розуму.
У тата очі вилізли майже до залисини на лобі, але мама того не помічала, бо далі дивилась за вікно, де падав лапатий сніг.
Врешті, прошепотівши Ані «Дякую, кенгуру», він пішов на роботу. Мама говорила далі ще кілька хвилин, бо не одразу помітила, що тата вже немає в кімнаті. «Ось так, я вже розмовляю сама з собою» - тихо промовила вона і пішла збирати Ані сніданок у школу.
Тим часом у Ані виник план. Вона любила читати різні книжки, та досить давно перейшла від казок на полицю в коридорі, де стояли дорослі книжки. На нижній полиці стояли детективи, тому вона прочитала вже їх багацько. Їй спало на думку, що за татом можна прослідкувати, знайти ту жінку до якої він ходить і … І що далі Аня не дуже уявляла. Набити вона її не зможе - вона ще надто мала та й не вміє. От Толік напевно зміг би - він ходив на карате і там його вчили різним прийомам. Аня часом думала про те, щоб записатись на карате і вміти битись як Ксена або Баффі. Хоча, насправді, їй більше подобалось танцювати та вона не наважувалась попросити маму відвезти її на гурток. І так було забагато проблем. Аня вирішила почекати, коли тато знову збереться їхати ввечері, а тоді піти за ним і нарешті усе дізнатися. У школі було шість уроків: на літературі вона отримала найвищу оцінку за розповідь про Тома Соєра. Їй видавалося, що він був по-справжньому щасливою дитиною, хоч і не мав батьків. Вона розповіла, що сьогодні дітям живеться набагато важче: немає навіть річки, де можна купатись, не кажучи вже про те, щоб заблудитися в печері. Вчителька засміялась і відповіла, що ми живемо у великій країні і у нас є і великі річки і навіть печера - найдовша у Європі і що коли будуть канікули Аня може попросити батьків, щоб відвезли її туди. Вона хитнула головою, але подумала, що з цього навряд чи щось вийде - влітку мама вже народить дитину і поки вона буде зовсім маленька, вони не зможуть кудись поїхати.
Аня вийшла зі школи і розмірковувала про те яким буде літо. Мабуть вони з мамою і братиком або сестричкою поїдуть до дідуся на село. Це був непоганий варіант, там принаймні можна було бігати, бавитись з котами і собаками і навіть кататись на коні.
Аня ще здалеку побачила принца: його важко було не помітити, у своєму вбранні він виглядав аж надто прикметно.
-Вибач, сказав він їй перелякано, я здається був занадто впевнений у своїх силах. Мені доведеться просити у тебе допомоги. Уночі, коли я пішов шукати свого дому, мене зупинили якісь люди у синьому одязі і почали допитувати. Я чомусь вирішив не говорити їм про своє походження, бо мені здалося, що вони походять з черні, можливо якісь розбійники, що хочуть у мене щось поцупити. Хоч в мене нічого й немає.
-Ох, зітхнула Аня. Мабуть це були міліціонери. Добре,що ти не сказав їм, що ти принц, а то потрапив би у психлікарню.
Серж дивився ошелешено. Наступні пів години довелося пояснювати йому що таке міліціонери і психлікарня. Потім Аня розповіла, що знайшла на карті його батьківщину і можливо вона зможе допомогти йому туди потрапити.
-Але спершу тобі потрібно перевдягнутися. У цьому одязі ти привертає надто багато уваги.
-Гаразд, давай підемо до кравця.
Аня зітхнула:
- Шити одяг у кравця у наш час доволі дорого, взагалі я думала, що ми можемо купити тобі одяг на секонд-хенді, - несміливо промовила Аня. -Вона боялася, що принц вжахнеться перспективі носити одяг, що належав якій-небудь «черні». Але він погодився і витрусивши з скарбнички усі свої гроші, вони пішли до найближчого магазину. Там вони купили Сержу звичайні голубі джинси та кілька футболок, один теплий светер з оленями та шкіряну куртку. Серж задоволено зауважив, що в схожому одязі він ходив на полювання.