Моя стаття в Інформаторі
Я звичайно задоволена публікацією, як фактом, але лід, який додав редактор мене вбив. І викривив саму ідею моєї статті. Такшо я не я і лошадь не моя. Отже, тут наводжу без ліду.
«Доброго дня! Я - ВІЛ-інфікована… Можна мені зробити манікюр?» - саме з такою «легендою» шляхом провокації ми вирішили з’ясувати, як ставляться в Україні до ВІЛ-інфікованих. «Точкою» для перевірки обрали салони краси - саме тут можна побачити, як люди оцінюють ступінь ризику від контакту з такими хворими.
Під впливом стереотипів
Сьогодні Україна посідає друге місце в Європі та п’яте у світі за темпами поширення ВІЛ та СНІД. Переважно люди вважають, що вони так само далекі від цих інфекцій, як від війни на Близькому Сході. Тому ВІЛ-інфікованих часто сприймають як аномалію, хоча в Україні їх - уже півмільйона. Та в ментальності українців міцно засіла думка: «нам» це не загрожує, адже більшість хворих на СНІД - повії, наркомани чи гомосексуалісти.
Цей небезпечний стереотип, на жаль, призводить до двох різних висновків: по-перше, дізнавшись, що хтось хворий на СНІД, ми підсвідомо вважаємо, що ця людина розбещена, вживає наркотики і таке інше. А познайомившись із розумною порядною особою без шкідливих звичок, ви навряд чи припустите, що вона може бути інфікована, тобто не вживатимете засобів захисту. Так само і ця людна не піде перевірятися на ВІЛ, бо впевнена, що не перебуває у групі ризику. У результаті такі хворі навіть гіпотетично не потрапляють в офіційну статистику, хоча їх можуть бути тисячі. Та якби у суспільстві не ставилися до цієї недуги як до хвороби прокажених, то перевірку на ВІЛ проводили б при кожному медогляді, а поширення інфекції зменшилося б у рази. Адже зараження через кров може відбутися навіть при наданні медичної допомоги, при здачі крові чи… відвідинах перукарні.
Саме перукарні та салони краси стали об’єктом нашого дослідження. Звісно, розуміємо, що людина, яка знає про своє захворювання, навряд чи піде в перукарню на манікюр. В іншому разі вона спокійнісінько відвідує перукарні чи тату-салони. Тобто ризик є завжди - і майстер може обслуговувати ВІЛ-інфікованих, ніскільки про це не здогадуючись. Щоправда, якщо салон використовує сучасні засоби дезінфекції, ризик зараження не більший, ніж при спільному перегляді телепрограм. Тож як ставляться працівники салонів до ВІЛ-інфікованих? Чи погоджуються надавати послуги, почувши чесне зізнання (якого могло і не бути)?
У першому невеличкому салоні в центрі міста я поцікавилась в адміністраторки, чи можу зробити педикюр. Вона записала мене на наступний день, тоді я розпитала про засоби дезінфекції для обробки шкіри й інструментів. Адміністратор назвала їх і навіть показала, запевнивши, що ризику щось підхопити немає. Саме тоді я й заявила, що є ВІЛ-інфікованою і запитала, чи можу отримати необхідну послугу. Працівниця салону широко розплющила очі, помітно перелякалась і категорично відмовила. «Але ж я могла про це не говорити - і тоді ви зробили б мені педикюр, навіть не знаючи, що я хвора!» - спробувала переконати її. Та це не подіяло: дівчина вибачилась і повідомила, що ніхто з майстрів не погодиться надати мені послугу за таких умов.
Головне - дезінфекція
У наступному салоні сценарій був таким же: я хотіла зробити манікюр і отримала відмову. Проте реакція дівчини на рецепції була іншою - вона не виглядала переляканою, а лише пояснила, що вони часто відмовляють таким клієнтам у послугах з міркувань безпеки, хоча й використовують необхідні засоби дезінфекції. «Якби у вас був грибок, ми теж вам відмовили б», - «втішила» адміністратор. Ще один салон краси на тій же вулиці, крім стандартних послуг, пропонував ще й пірсинг. Привітна дівчина, почувши, що я хочу проколоти брову, покликала майстра. Я поцікавилася, чи для процедури використовують одноразові голки та засоби дезінфекції - й отримала ствердну відповідь.
«Не просто так про це питаю. Річ у тім, що я - ВІЛ-інфікована і не хочу, щоб інші люди від мене заразилися». Майстер не виявив жодного здивування, страху чи осуду, на його обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Чоловік сказав, що можу не хвилюватися, адже з дезінфекцією у них все гаразд. Тож далі ми домовилися про час і ціну. Тоді я зізналась, що не є справжньою ВІЛ-інфікованою та привітала працівників салону з тим, що вони перші проявили толерантність і погодились обслуговувати такого клієнта.
Рушивши вулицею вверх, я зайшла до ще одного салону, де вирішила зробити депіляцію. Адміністратор погодилась, а дізнавшись, що в мене ВІЛ, сильного здивування не виявила, лише попросила прийти через два дні й поговорити особисто з майстром.
Через кілька будинків я натрапила і на тату-салон. У півпідвальному приміщенні майстер з тату був зовсім не схожий на чоловіка, якого можна чимось перелякати. Тож я, поцікавившись ціною та використанням одноразових голок, повідомила свою «легенду». Він погодився зробити мені тату й спокійно розповів усі нюанси: за зараження можна не турбуватися, бо всі матеріали одноразові, запаковані. Навіть залишки фарби, які він використовує при нанесенні татуювання, потім викидають. Єдиний ризик, на думку майстра, був у тому, що на місці татуювання виникає синець, який за нормальних умов заживає, а у хворого на СНІД це може бути по-іншому. Я подякувала за консультацію і розповіла про свій експеримент, анітрохи не здивувавши працівників салону. Адже вони на 100% були переконані, що ймовірність заразитися чи заразити когось при використанні одноразових голок є нульовою.
Задоволена таким толерантним ставленням до ВІЛ-інфікованих, я вирішила трохи змінити «легенду». А якщо видавати за хвору не себе, а просити надати послугу комусь? І вирушила до дорогого спа-салону з наміром придбати подарунковий сертифікат на масаж для свого ВІЛ-інфікованого товариша. Адміністратор вислухала мене і сказала, що це можливо, але спершу слід поговорити з майстром. Масажистка теж без проблем погодилася, тільки попередила, що працюватиме в рукавичках. Що ж, не такий уже й поганий результат за умови, що ВІЛ не передається через дотик.
Далі я поцікавилася, чи могли б у салоні надати ще якісь послуги на кшталт стрижки чи манікюру. Жінка запевнила, що в цьому нема проблеми, бо їх засоби дезінфекції вбивають навіть ВІЛ, в чому я пересвідчилась, прочитавши етикетку на пляшечці з розчином. Саме цей засіб називали мені й у всіх попередніх перукарнях. Наприкінці розмови, сказавши правду про експеримент, я подякувала за інформацію і вже хотіла завершити свої подорожі, як поблизу дому помітила перукарню з розряду не елітних. Вона якнайкраще пасувала для остаточного завершення експерименту.
Тут я запитала, чи можна зробити нарощування нігтів для моєї подруги, яка є ВІЛ-інфікованою. Моє прохання зустріли з розумінням - і я з приємністю відзначила, що працівники не запанікували, а поставилися до клієнта з усією увагою. Зрештою, байдуже, кому надавати послугу, якщо вона добре оплачується, а засоби дезінфекції дозволяють запобігти зараженню? Чи не так?
http://www.informator.lviv.ua/b/index.php/2011-04-19-10-34-09/2011-04-19-10-36-30/item/1030-i-pirsing-i-tatu-i-manikyur-z-pedikyurom
«Доброго дня! Я - ВІЛ-інфікована… Можна мені зробити манікюр?» - саме з такою «легендою» шляхом провокації ми вирішили з’ясувати, як ставляться в Україні до ВІЛ-інфікованих. «Точкою» для перевірки обрали салони краси - саме тут можна побачити, як люди оцінюють ступінь ризику від контакту з такими хворими.
Під впливом стереотипів
Сьогодні Україна посідає друге місце в Європі та п’яте у світі за темпами поширення ВІЛ та СНІД. Переважно люди вважають, що вони так само далекі від цих інфекцій, як від війни на Близькому Сході. Тому ВІЛ-інфікованих часто сприймають як аномалію, хоча в Україні їх - уже півмільйона. Та в ментальності українців міцно засіла думка: «нам» це не загрожує, адже більшість хворих на СНІД - повії, наркомани чи гомосексуалісти.
Цей небезпечний стереотип, на жаль, призводить до двох різних висновків: по-перше, дізнавшись, що хтось хворий на СНІД, ми підсвідомо вважаємо, що ця людина розбещена, вживає наркотики і таке інше. А познайомившись із розумною порядною особою без шкідливих звичок, ви навряд чи припустите, що вона може бути інфікована, тобто не вживатимете засобів захисту. Так само і ця людна не піде перевірятися на ВІЛ, бо впевнена, що не перебуває у групі ризику. У результаті такі хворі навіть гіпотетично не потрапляють в офіційну статистику, хоча їх можуть бути тисячі. Та якби у суспільстві не ставилися до цієї недуги як до хвороби прокажених, то перевірку на ВІЛ проводили б при кожному медогляді, а поширення інфекції зменшилося б у рази. Адже зараження через кров може відбутися навіть при наданні медичної допомоги, при здачі крові чи… відвідинах перукарні.
Саме перукарні та салони краси стали об’єктом нашого дослідження. Звісно, розуміємо, що людина, яка знає про своє захворювання, навряд чи піде в перукарню на манікюр. В іншому разі вона спокійнісінько відвідує перукарні чи тату-салони. Тобто ризик є завжди - і майстер може обслуговувати ВІЛ-інфікованих, ніскільки про це не здогадуючись. Щоправда, якщо салон використовує сучасні засоби дезінфекції, ризик зараження не більший, ніж при спільному перегляді телепрограм. Тож як ставляться працівники салонів до ВІЛ-інфікованих? Чи погоджуються надавати послуги, почувши чесне зізнання (якого могло і не бути)?
У першому невеличкому салоні в центрі міста я поцікавилась в адміністраторки, чи можу зробити педикюр. Вона записала мене на наступний день, тоді я розпитала про засоби дезінфекції для обробки шкіри й інструментів. Адміністратор назвала їх і навіть показала, запевнивши, що ризику щось підхопити немає. Саме тоді я й заявила, що є ВІЛ-інфікованою і запитала, чи можу отримати необхідну послугу. Працівниця салону широко розплющила очі, помітно перелякалась і категорично відмовила. «Але ж я могла про це не говорити - і тоді ви зробили б мені педикюр, навіть не знаючи, що я хвора!» - спробувала переконати її. Та це не подіяло: дівчина вибачилась і повідомила, що ніхто з майстрів не погодиться надати мені послугу за таких умов.
Головне - дезінфекція
У наступному салоні сценарій був таким же: я хотіла зробити манікюр і отримала відмову. Проте реакція дівчини на рецепції була іншою - вона не виглядала переляканою, а лише пояснила, що вони часто відмовляють таким клієнтам у послугах з міркувань безпеки, хоча й використовують необхідні засоби дезінфекції. «Якби у вас був грибок, ми теж вам відмовили б», - «втішила» адміністратор. Ще один салон краси на тій же вулиці, крім стандартних послуг, пропонував ще й пірсинг. Привітна дівчина, почувши, що я хочу проколоти брову, покликала майстра. Я поцікавилася, чи для процедури використовують одноразові голки та засоби дезінфекції - й отримала ствердну відповідь.
«Не просто так про це питаю. Річ у тім, що я - ВІЛ-інфікована і не хочу, щоб інші люди від мене заразилися». Майстер не виявив жодного здивування, страху чи осуду, на його обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Чоловік сказав, що можу не хвилюватися, адже з дезінфекцією у них все гаразд. Тож далі ми домовилися про час і ціну. Тоді я зізналась, що не є справжньою ВІЛ-інфікованою та привітала працівників салону з тим, що вони перші проявили толерантність і погодились обслуговувати такого клієнта.
Рушивши вулицею вверх, я зайшла до ще одного салону, де вирішила зробити депіляцію. Адміністратор погодилась, а дізнавшись, що в мене ВІЛ, сильного здивування не виявила, лише попросила прийти через два дні й поговорити особисто з майстром.
Через кілька будинків я натрапила і на тату-салон. У півпідвальному приміщенні майстер з тату був зовсім не схожий на чоловіка, якого можна чимось перелякати. Тож я, поцікавившись ціною та використанням одноразових голок, повідомила свою «легенду». Він погодився зробити мені тату й спокійно розповів усі нюанси: за зараження можна не турбуватися, бо всі матеріали одноразові, запаковані. Навіть залишки фарби, які він використовує при нанесенні татуювання, потім викидають. Єдиний ризик, на думку майстра, був у тому, що на місці татуювання виникає синець, який за нормальних умов заживає, а у хворого на СНІД це може бути по-іншому. Я подякувала за консультацію і розповіла про свій експеримент, анітрохи не здивувавши працівників салону. Адже вони на 100% були переконані, що ймовірність заразитися чи заразити когось при використанні одноразових голок є нульовою.
Задоволена таким толерантним ставленням до ВІЛ-інфікованих, я вирішила трохи змінити «легенду». А якщо видавати за хвору не себе, а просити надати послугу комусь? І вирушила до дорогого спа-салону з наміром придбати подарунковий сертифікат на масаж для свого ВІЛ-інфікованого товариша. Адміністратор вислухала мене і сказала, що це можливо, але спершу слід поговорити з майстром. Масажистка теж без проблем погодилася, тільки попередила, що працюватиме в рукавичках. Що ж, не такий уже й поганий результат за умови, що ВІЛ не передається через дотик.
Далі я поцікавилася, чи могли б у салоні надати ще якісь послуги на кшталт стрижки чи манікюру. Жінка запевнила, що в цьому нема проблеми, бо їх засоби дезінфекції вбивають навіть ВІЛ, в чому я пересвідчилась, прочитавши етикетку на пляшечці з розчином. Саме цей засіб називали мені й у всіх попередніх перукарнях. Наприкінці розмови, сказавши правду про експеримент, я подякувала за інформацію і вже хотіла завершити свої подорожі, як поблизу дому помітила перукарню з розряду не елітних. Вона якнайкраще пасувала для остаточного завершення експерименту.
Тут я запитала, чи можна зробити нарощування нігтів для моєї подруги, яка є ВІЛ-інфікованою. Моє прохання зустріли з розумінням - і я з приємністю відзначила, що працівники не запанікували, а поставилися до клієнта з усією увагою. Зрештою, байдуже, кому надавати послугу, якщо вона добре оплачується, а засоби дезінфекції дозволяють запобігти зараженню? Чи не так?
http://www.informator.lviv.ua/b/index.php/2011-04-19-10-34-09/2011-04-19-10-36-30/item/1030-i-pirsing-i-tatu-i-manikyur-z-pedikyurom