Гімалаї: побачити і жити далі :)
Наша поїздка, яка колись виглядала далекою нездійсненою мрією таки здійснилася. Коли ще тільки замовлялися квитки, бронювались готелі, в це все одно не дуже вірилося. Потім ми дізналися про сходження лавини в тому місці через яке ми теоретично спочатку хотіли йти. Але в результаті ми вирішили вибрати найпростіший трек до базового табору Аннапурни. Йти було доволі легко - рюкзаки легкі, погода теж хороша: зранку тепло, після обіду зазвичай дощ. І щохвилини бачиш інших людей, які різняться віком, національністю, мовою, але об'єднані тим, що вирішили побачити ці гори попри хронічну відсутність часу і грошей. І це робить сотні людей наче змовниками: "Намасте" кажеш ти, дивишся в очі людині і відчуваєш коротке тепло. Кожен вечір закінчується не розведенням вогнища і ставленням намету, а вибором лоджу - так називаються міні-готельчики у яких усі ночують під час сходження. І кожен вечір думаєш - ось ще один день мінус. Так я думала поки піднімалась. Мені хотілося залишитись там довго-довго. Щодня вставати і минати водоспади, небезпечні мости, долини, безкінечні сходи, бистрі ріки, буйні дерева, осликів і яків, туристів і місцевих. Здається, що це сама та пастораль у існування якої ти вже не вірила: люди мирно збирають рис, пасуть яків, приймають гостей і починають день з подяки добрим богам. Звісно? це не правда чи неповна правда. Є і босі діти, що співаючи випрошують шоколад і не завжди усміхнені шерпи, що носять по 50 кг на спині, щоб вчасно доправити тобі у лодж шматок курки. І жінки, які цілісінький здається день тільки й роблять, що перуть у холодній воді. Та все ж я не побачила тут ніякого горя, чи приниження чи страху. Це люди, які ведуть нормальне життя і можна до ранку сперечатися що краще: наша стресована цивілізація чи їх примарна буддистська пастораль. Це здається питання яке цікавить усіх хто сюди приїжджає. Нам траплялось багато дауншифтерів: людей які вирішили не повертатись. Жити без коріння і рости вгору. Так це видається мабуть у мріях, але на практиці не в усіх виходить. Люди тут зазвичай багато працюють і рано лягають спати, діти хочуть солодощів і полюбляють футбол. Дощі і сонце ділять дні між собою, хмари то відкривають то закривають гори, які наче кричать: дивись! Дивись поки можеш, поки ти тут, поки серце б'ється, а ноги ходять.
