Слоненята (ще одне старе оповідання і частина абортованого роману)
Спеціально для віртуальних френдів, бо невіртуальні це давним-давно читали :)
Моя мама любила робити ікебани. Вона сушила квіти, листя, якісь гіллячки. Мені здається, що в квартирі не було жодної книжки, яку можна було б відкрити і не розсипати ті засушені рештки. Хіба мої підручники. Окрема комірка належала розсипаним коралям, бусинам, поламаним браслетам, брошкам. Найбільше завжди було бісеру.
Я могла годинами перебирати те все, мені ніколи не набридало. Кожного разу вміст комірчини мінявся. Напевно залежно від маминого настрою. Найбільше мені запам'ятався перстень - дуже гарний з з карамельно-коричневим камінчиком всередині. Мені хотілось його лизнути. Звичайно перстень був поламаний - навпіл. Наступного разу я його вже не бачила ніколи. Проте найбільше все одно було бісеру. Коли я в третьому класі розсипала його по підлозі (тоді він був голубий) мама не сказала нічого. Так само і наступні два дні. В сукупності вона не розмовляла зі мною три дні. Вона взагалі часто сиділа мовчки, ні на що не реагуючи і дивилась в вікно. Пейзаж за вікном теж мінявся залежно від її настрою.
Я взагалі не розумію як мені при усьому тому вдалося вирости психічно здоровою. (І чи вдалося?)
І ще ніколи не розуміла на що ми живемо. На роботу мама здається не ходила. Проте я завжди знаходила в кухні гроші на склянку чаю і пиріжок. Стільки скільки це коштувало в шкільній столовій. Коли пиріжки подорожчали на 10 копійок, на столі почало з`являтись на 10 копійок більше. Звідки вона могла знати такі тонкощі?
Певний час я думала, що мама гроші малює. Мені взагалі найбільше подобалось тихенько дивитись як мама малює. Тоді вона розказувала що таке палітра, як потрібно розводити фарби. Одного разу вона показувала мені чим відрізняються різні художні стилі. Тобто це вже тепер я так знаю, а тоді - як можна по різному намалювати одне й те саме. Вона малювала мою чашку. Синю, з зеленими слоненятами. Якийсь мамин друг привіз її з-за кордону. На одній картині вона вийшла як на фотографії - нецікаво, на іншій як в мультику - якась надто яскрава і несправжня, на ще іншій - слоників взагалі не було видно, ледве вгадувались обриси чашки. Мама казала, що на те і розрахунок. А на моїй улюбленій вона наче складалась з маленьких майже невидимих оку детальок. На наступній картині я розридалась. Веселі зелені слоники перетворились тут раптом на якихось огидних монстрів, а чашка наче викривилась вбік і жахала мене своєю розкритою пащекою. Мама спочатку заспокоювала мене, казала, щоб я не боялась. Але я ридала ще дужче. Тоді вона знервовано ходила по кімнаті, говорила купу якихось незрозумілих термінів на зразок експресія, авангард і ще та щось. Ці я запам'ятала тільки тому, що потім чула їх пізніше.Все решта і досі для мене загадка. Мама говорила, щось про сучасне мистецтво, про всеохоплююче натхнення і пояснювала, що усе має свій зворотній бік і навіть мої слоники, за інших обставин, могли бути зовсім іншими. Наприклад такими. Маму не дуже турбувало те, що я плачу, вона більше переймалась тим, що я не можу зрозуміти таких очевидних речей. І дивилась на мене великими сумними очима. Я її розчарувала, я не виправдала її надій. Через це я почала ридати ще дужче. Якщо можливо ридати утричі дужче. А можливо все було набагато простіше і я просто продовжувала плакати. Не знаю. Але більше я з мамою не малювала. Це сталося ніби за одностайною мовчазною згодою. Тим більше потім від вчительки у школі я взнала, що гроші випускають тільки спеціальні люди, а робити свої гроші не можна, бо за то садять в тюрму. Втім я втішала себе думкою, що мама підробляє тільки копійки.
Їсти я ходила до однокласниці. Її мама ніколи не малювала картин і я навіть не впевнена чи вміла вона читати. Але в них дома завжди була смачна їжа, і (але? зате? ) ніде не валялись пензлики, пір`я, сушене листя чи бісер. Оліна мама завжди мене жаліла і годувала. Частково через моє ім'я. Попробуй вижити в початковій школі із моїм ім'ям. Але порівняно з життям з мамою проблеми у школі здавались просто дрібницею (бісером?). Кожен раз я шокувала однокласників реакцією. Раз била рюкзаком по потилиці, іншого разу взагалі не реагувала на насмішки, ще раз зробила хід конем і ні слова не кажучи просто пішла в напрямі кабінету директора. Подіяло. А раз в третьому класі обклала трьох-поверховим матом, мала в кого вчитися.
Я ніколи не бачила її в однаковому одязі. Хоча весь її одяг був дуже схожий. Мама носила лише плаття. Спідниці рідко. Штанів в неї здається не було жодних. Ходила по кімнаті боса. З одного боку в інший. Інколи вона натикалась на мене. Доводилось обходити. Тут вже було важче. Не допомагав ні трьох-поверховий мат, ні тим більше ігнорування. І навіть директор. Хоча одного разу я сказала мамі, що піду до директора, якщо вона не зробить зі мною англійську. Це було зайве. Мама раптово мене почула, подивилась якимось затуманеним поглядом і почала сміятись. Так весело-весело. І довго. Проте так страшно мені не було ніколи. Навіть від слоненят-монстрів. Вона ходила, присідала, знову сміялась, а потім почала щось говорити, дуже емоційно, англійською. Через десять років я зрозуміла що вона цитувала Шекспіра. Але це не допомогло мені ні тоді ні зараз. Ну і очевидно що варіант рюкзаком по потилиці навіть не обговорювався.
Я часто просила маму сплести мені светра. Мама казала, що треба купити нитки. Я не вірила, бо ніколи не бачила, щоб вона щось купувала і казала їй щоб зробила нитки сама. Я звикла що мама робить брязкальця, бісер, гроші, погоду, інший непотріб, то чому би їй не зробити і нитки. Або одразу светр. Я злилась на маму. Я була вже в сьомому класі і мені був потрібен хоч якийсь нормальний одяг.
Мамині картини завжди висіли в коридорі. Я прийшла з вулиці і здається була п'яна (це вже був дев'ятий клас). І я вже знала що означає коли людина без причини довго і весело сміється. Я дивилась на слоненят на стіні, тих самих (їх між іншим ніхто так і не купив). Тоді обережно витягнула їх з рами і повісила в себе над ліжком. Того вечора я стала жінкою і сповна зрозуміла, що усе має зворотній бік.
Коли я була в десятому класі мама чомусь згадала про моє день народження. Вона подарувала мені купу листя і сушених квітів з бусинками. То все якось трималось на дротяній основі. Спочатку я хотіла викинути те все на сміття. На той час я була остаточно переконана в тому, що моя мама хвора на голову. Але потім помітила карамельний перстень. Десь між каштановим цвітом він лежав. Цілісінький! Тоді я його лизнула. Це і справді була карамелька. Я його досі ношу і досі шукаю сліди спайки, склейки, зліпки і таке інше. А потім згадую що це мама. Отже вона спокійно могла той перстень викинути і тут же дістати з повітря інший. Але ні, вона ніколи нічого не викидала. Мабуть тому, що якби викидала, то доводилось би забирати сміття. Ні, мама була мистецькою людиною і тим усе сказано. А от я виросла напрочуд прагматичною і абсолютно далекою від усіх видів творчості. Мама була дуже розчарована, але я вже не плакала через це.
Одного разу я повернулась зі школи і її не було. На місці були усі сукні і довгий плащ, а також довгий шалик. Коли я казала мамі що він волочиться по землі, вона відказувала що на те і розрахунок. На наступний день її не було також. А ще на наступний день в мене був випускний. Я не знаю чи буде продовження. Я лише інколи ввечері виглядаю її з вікна як деякі люди виглядають в небі ластівок.
Моя мама любила робити ікебани. Вона сушила квіти, листя, якісь гіллячки. Мені здається, що в квартирі не було жодної книжки, яку можна було б відкрити і не розсипати ті засушені рештки. Хіба мої підручники. Окрема комірка належала розсипаним коралям, бусинам, поламаним браслетам, брошкам. Найбільше завжди було бісеру.
Я могла годинами перебирати те все, мені ніколи не набридало. Кожного разу вміст комірчини мінявся. Напевно залежно від маминого настрою. Найбільше мені запам'ятався перстень - дуже гарний з з карамельно-коричневим камінчиком всередині. Мені хотілось його лизнути. Звичайно перстень був поламаний - навпіл. Наступного разу я його вже не бачила ніколи. Проте найбільше все одно було бісеру. Коли я в третьому класі розсипала його по підлозі (тоді він був голубий) мама не сказала нічого. Так само і наступні два дні. В сукупності вона не розмовляла зі мною три дні. Вона взагалі часто сиділа мовчки, ні на що не реагуючи і дивилась в вікно. Пейзаж за вікном теж мінявся залежно від її настрою.
Я взагалі не розумію як мені при усьому тому вдалося вирости психічно здоровою. (І чи вдалося?)
І ще ніколи не розуміла на що ми живемо. На роботу мама здається не ходила. Проте я завжди знаходила в кухні гроші на склянку чаю і пиріжок. Стільки скільки це коштувало в шкільній столовій. Коли пиріжки подорожчали на 10 копійок, на столі почало з`являтись на 10 копійок більше. Звідки вона могла знати такі тонкощі?
Певний час я думала, що мама гроші малює. Мені взагалі найбільше подобалось тихенько дивитись як мама малює. Тоді вона розказувала що таке палітра, як потрібно розводити фарби. Одного разу вона показувала мені чим відрізняються різні художні стилі. Тобто це вже тепер я так знаю, а тоді - як можна по різному намалювати одне й те саме. Вона малювала мою чашку. Синю, з зеленими слоненятами. Якийсь мамин друг привіз її з-за кордону. На одній картині вона вийшла як на фотографії - нецікаво, на іншій як в мультику - якась надто яскрава і несправжня, на ще іншій - слоників взагалі не було видно, ледве вгадувались обриси чашки. Мама казала, що на те і розрахунок. А на моїй улюбленій вона наче складалась з маленьких майже невидимих оку детальок. На наступній картині я розридалась. Веселі зелені слоники перетворились тут раптом на якихось огидних монстрів, а чашка наче викривилась вбік і жахала мене своєю розкритою пащекою. Мама спочатку заспокоювала мене, казала, щоб я не боялась. Але я ридала ще дужче. Тоді вона знервовано ходила по кімнаті, говорила купу якихось незрозумілих термінів на зразок експресія, авангард і ще та щось. Ці я запам'ятала тільки тому, що потім чула їх пізніше.Все решта і досі для мене загадка. Мама говорила, щось про сучасне мистецтво, про всеохоплююче натхнення і пояснювала, що усе має свій зворотній бік і навіть мої слоники, за інших обставин, могли бути зовсім іншими. Наприклад такими. Маму не дуже турбувало те, що я плачу, вона більше переймалась тим, що я не можу зрозуміти таких очевидних речей. І дивилась на мене великими сумними очима. Я її розчарувала, я не виправдала її надій. Через це я почала ридати ще дужче. Якщо можливо ридати утричі дужче. А можливо все було набагато простіше і я просто продовжувала плакати. Не знаю. Але більше я з мамою не малювала. Це сталося ніби за одностайною мовчазною згодою. Тим більше потім від вчительки у школі я взнала, що гроші випускають тільки спеціальні люди, а робити свої гроші не можна, бо за то садять в тюрму. Втім я втішала себе думкою, що мама підробляє тільки копійки.
Їсти я ходила до однокласниці. Її мама ніколи не малювала картин і я навіть не впевнена чи вміла вона читати. Але в них дома завжди була смачна їжа, і (але? зате? ) ніде не валялись пензлики, пір`я, сушене листя чи бісер. Оліна мама завжди мене жаліла і годувала. Частково через моє ім'я. Попробуй вижити в початковій школі із моїм ім'ям. Але порівняно з життям з мамою проблеми у школі здавались просто дрібницею (бісером?). Кожен раз я шокувала однокласників реакцією. Раз била рюкзаком по потилиці, іншого разу взагалі не реагувала на насмішки, ще раз зробила хід конем і ні слова не кажучи просто пішла в напрямі кабінету директора. Подіяло. А раз в третьому класі обклала трьох-поверховим матом, мала в кого вчитися.
Я ніколи не бачила її в однаковому одязі. Хоча весь її одяг був дуже схожий. Мама носила лише плаття. Спідниці рідко. Штанів в неї здається не було жодних. Ходила по кімнаті боса. З одного боку в інший. Інколи вона натикалась на мене. Доводилось обходити. Тут вже було важче. Не допомагав ні трьох-поверховий мат, ні тим більше ігнорування. І навіть директор. Хоча одного разу я сказала мамі, що піду до директора, якщо вона не зробить зі мною англійську. Це було зайве. Мама раптово мене почула, подивилась якимось затуманеним поглядом і почала сміятись. Так весело-весело. І довго. Проте так страшно мені не було ніколи. Навіть від слоненят-монстрів. Вона ходила, присідала, знову сміялась, а потім почала щось говорити, дуже емоційно, англійською. Через десять років я зрозуміла що вона цитувала Шекспіра. Але це не допомогло мені ні тоді ні зараз. Ну і очевидно що варіант рюкзаком по потилиці навіть не обговорювався.
Я часто просила маму сплести мені светра. Мама казала, що треба купити нитки. Я не вірила, бо ніколи не бачила, щоб вона щось купувала і казала їй щоб зробила нитки сама. Я звикла що мама робить брязкальця, бісер, гроші, погоду, інший непотріб, то чому би їй не зробити і нитки. Або одразу светр. Я злилась на маму. Я була вже в сьомому класі і мені був потрібен хоч якийсь нормальний одяг.
Мамині картини завжди висіли в коридорі. Я прийшла з вулиці і здається була п'яна (це вже був дев'ятий клас). І я вже знала що означає коли людина без причини довго і весело сміється. Я дивилась на слоненят на стіні, тих самих (їх між іншим ніхто так і не купив). Тоді обережно витягнула їх з рами і повісила в себе над ліжком. Того вечора я стала жінкою і сповна зрозуміла, що усе має зворотній бік.
Коли я була в десятому класі мама чомусь згадала про моє день народження. Вона подарувала мені купу листя і сушених квітів з бусинками. То все якось трималось на дротяній основі. Спочатку я хотіла викинути те все на сміття. На той час я була остаточно переконана в тому, що моя мама хвора на голову. Але потім помітила карамельний перстень. Десь між каштановим цвітом він лежав. Цілісінький! Тоді я його лизнула. Це і справді була карамелька. Я його досі ношу і досі шукаю сліди спайки, склейки, зліпки і таке інше. А потім згадую що це мама. Отже вона спокійно могла той перстень викинути і тут же дістати з повітря інший. Але ні, вона ніколи нічого не викидала. Мабуть тому, що якби викидала, то доводилось би забирати сміття. Ні, мама була мистецькою людиною і тим усе сказано. А от я виросла напрочуд прагматичною і абсолютно далекою від усіх видів творчості. Мама була дуже розчарована, але я вже не плакала через це.
Одного разу я повернулась зі школи і її не було. На місці були усі сукні і довгий плащ, а також довгий шалик. Коли я казала мамі що він волочиться по землі, вона відказувала що на те і розрахунок. На наступний день її не було також. А ще на наступний день в мене був випускний. Я не знаю чи буде продовження. Я лише інколи ввечері виглядаю її з вікна як деякі люди виглядають в небі ластівок.