Долю солдата вирішило ставлення до українців
Про єдиного на Волині повного кавалера орденів Слави та Богдана Хмельницького третього, другого і першого ступенів Гаріфа Ібрагімовича Ібрагімова розповідає газета "Волинь"у статті під назвою "ЧОТИРИ КВІТКИ НА МОГИЛУ СОЛДАТА"
1. ДОЛЮ ВИРІШИЛО СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ
Здається, то було в 1991 чи 1992 роках, коли люди наче прокинулися з якогось гіпнотичного сну, перестали озиратися на КДБ та Сибір і відверто заговорили про те, про що недавно боялися навіть думати. Наша розмова була довгою, але… «Я не можу тебе відпустити, не пригостивши», - сказав Гаріф Ібрагімович по її закінченні, відтак сиділи удвох у літній кухні за столом, на якому вистигала щойно засмажена господарем яєчня, і продовжували балачку. Ібрагімов розповідав, як він, уродженець села Кайнли, що в Татарстані, а тоді - старшина Червоної армії, недавній навідник, потім і командир обслуги протитанкової гармати, потрапив після війни у невеличке пристанційне поселення, що з нього виросло в Горохівському районі нинішнє селище Мар’янівка. Мав завдання заготовити сіно для коней, що їх зазвичай запрягали бійці у гарматні лафети, коли підрозділ міняв розташування. Кращого місця для косовиці, ніж широкі луки на берегах названої Липою річечки, годі було шукати. Сіно дурманило пахощами різнотрав’я і жагою до життя, яку після бойовиськ війни кожен намагався черпати повними пригорщами.
Однак війна, що там, на фронті, вже закінчилася, тут ще продовжувалася і без жертв не обходилося. Люди, котрі в Україні стали на боротьбу за своє, українське, віддавали свої життя за цю ідею. Тому і запитав я Гаріфа Ібрагімовича, чи не доводилося тоді стикатися йому з тими, кого совєтська влада назвала «буржуазними націоналістами» і «бандитами», місцеві мешканці - «нашими хлопцями», а історія нарекла українськими повстанцями, котрі боролися за Українську соборну самостійну державу. Почув у відповідь: «Жодного разу. Хоч вони оберталися десь поряд. Знаю, що цікавилися мною, розпитували. Було, що й до батьків моєї Катрусі приходили, щоби більше вивідати про моє ставлення до України та українців. Мабуть те, що чули про мене від людей, їх задовольнило, бо ніхто мені з них ніде дороги не перейшов. І підніжку мені на тій дорозі ніхто з них не підставив». Так Україна прийняла його до себе.
1. ДОЛЮ ВИРІШИЛО СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ
Здається, то було в 1991 чи 1992 роках, коли люди наче прокинулися з якогось гіпнотичного сну, перестали озиратися на КДБ та Сибір і відверто заговорили про те, про що недавно боялися навіть думати. Наша розмова була довгою, але… «Я не можу тебе відпустити, не пригостивши», - сказав Гаріф Ібрагімович по її закінченні, відтак сиділи удвох у літній кухні за столом, на якому вистигала щойно засмажена господарем яєчня, і продовжували балачку. Ібрагімов розповідав, як він, уродженець села Кайнли, що в Татарстані, а тоді - старшина Червоної армії, недавній навідник, потім і командир обслуги протитанкової гармати, потрапив після війни у невеличке пристанційне поселення, що з нього виросло в Горохівському районі нинішнє селище Мар’янівка. Мав завдання заготовити сіно для коней, що їх зазвичай запрягали бійці у гарматні лафети, коли підрозділ міняв розташування. Кращого місця для косовиці, ніж широкі луки на берегах названої Липою річечки, годі було шукати. Сіно дурманило пахощами різнотрав’я і жагою до життя, яку після бойовиськ війни кожен намагався черпати повними пригорщами.
Однак війна, що там, на фронті, вже закінчилася, тут ще продовжувалася і без жертв не обходилося. Люди, котрі в Україні стали на боротьбу за своє, українське, віддавали свої життя за цю ідею. Тому і запитав я Гаріфа Ібрагімовича, чи не доводилося тоді стикатися йому з тими, кого совєтська влада назвала «буржуазними націоналістами» і «бандитами», місцеві мешканці - «нашими хлопцями», а історія нарекла українськими повстанцями, котрі боролися за Українську соборну самостійну державу. Почув у відповідь: «Жодного разу. Хоч вони оберталися десь поряд. Знаю, що цікавилися мною, розпитували. Було, що й до батьків моєї Катрусі приходили, щоби більше вивідати про моє ставлення до України та українців. Мабуть те, що чули про мене від людей, їх задовольнило, бо ніхто мені з них ніде дороги не перейшов. І підніжку мені на тій дорозі ніхто з них не підставив». Так Україна прийняла його до себе.