ІЗ МИНУЛОГО І ПЕРЕЖИТОГО
Спогади сестри Лесі Українки
Ізидора Петрівна Косач-Борисова, сестра Лесі Українки, народилася 22 березня 1888 р. на Волині, в селі Колодяжному. Була наймолодшою дитиною в сім'ї. У своїх спогадах члени родини Косачів пишуть, що ім'я їй вибрали Леся та старший брат Михайло, "щоб вона була колись, як виросте, "донна Ізидора". Протягом усього життя і Леся, і Михайло з особливою ніжністю ставилися до молодшої сестри.
Косач-Борисова закінчила сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту і працювала агрономом на Київщині та в Кишиневі. Після 1917 р. постійно жила в Києві, працювала в наукових установах як дослідник у галузі фізіології рослин і викладала у вищих школах. Та 10 вересня 1937 р. Ізидору Петрівну арештовує НКВС. її засуджують на вісім років виправно-трудових таборів за "контрреволюційну діяльність".
Сім'ю Косачів репресії зачепили задовго до 1937 року. У 1929 р. на київську квартиру родини прийшли, щоб заарештувати Олену Пчілку, але застали її хворою, прикутою до ліжка - змилувались, лишили вдома. Через рік Олена Пчілка померла. В тому ж 1929 р. був засуджений умовно на процесі СВУ Михайло Васильович Кривинюк, чоловік сестри Ольги, близький друг Лесі Українки. У 1930 р. був заарештований і висланий на Північ на три роки чоловік Ізидори Петрівни Юрій Григорович Борисов. Повернувся він восени 1934 р., а в березні 1938 р. був заарештований вдруге. Слід його пропав у таборах. Ми не перераховуємо всіх рідних і близьких родини Косачів, які стали жертвами сталінського терору, бо це потребує окремої розповіді.
Сама ж Ізидора Косач-Борисова була ув'язнена в Лук'янівській тюрмі у Києві, а потім її відправили на Далеку Північ рубати ліс. У 1939 р. Ізидора Петрівна повертається до Києва. Кажуть, що то Леся врятувала Дору своїм іменем.
Постійні переслідування, гласні і негласні, репресії, ув'язнення змусили Ізидору Косач назавжди покинути Україну. Під час Другої світової війни вона виїхала на Захід, а в 1949 р. - до Сполучених Штатів Америки, де мешкала разом з донькою Ольгою й померла на 93-му році життя.
В еміграції вона продовжувала займатись науковою та громадською роботою, була членом-кореспондентом Української вільної академії наук.
Надзвичайно багато часу присвятила Ізидора Петрівна вшануванню, збереженню й увічненню пам'яті своєї сестри Лесі Українки і матері Олени Пчілки. З її ініціативи в Нью-Йорку була видана книжка "Леся Українка: хронологія життя і творчости", яку підготувала до друку її сестра Ольга Косач-Кривинюк.
Атмосфера
Не претендуючи на літературну досконалість чи на те, що мої спогади будуть взагалі кращі від інших, просто хочу зафіксувати фактичний стан, зазнайомити з обставинами життя пересічного українця (на перший погляд, може, й дрібницями), за яких формується характер (часто безнадійно песимістичний) і відбувається духовна діяльність людини. Майже 20 років я жила звичайним життям совєтської людини під повсякденною загрозою ув'язнення (членів моєї родини арештовували, висилали).
Маючи фах (освіту здобула ще за царських часів), я працювала за фахом, а що праця була корисна для людності України незалежно від політичного режиму, а умови праці, себто люди, що мене оточували, були культурні, то працювала я з приємністю, хоч оплата праці (як і всякої іншої під совєтами) була мізерна. Та загальний режим був такий, що трудно оповісти про те гнітюче почуття навислої над тобою загрози, почуття свідомості, що нічим не можеш запобігти катастрофі, що, може, ось-ось твоє гармонійне, щасливе родинне життя буде брутально знищене. На моїх очах так пропадали цілі родини свідомих українців.
Арешти в СРСР здебільшого проводили по ночах (хоч часом бували арешти й удень на роботі, а то й на вулиці), отже, як ніч пройшла, то до вечора совєтський мешканець мав шанси прожити ще день поза в'язницею. Тому він не тільки мав працювати в установі чи на фабриці, а й гарячково намагався перебороти безліч усякої роботи вдома й подбати про родину (зварити, а до того придбати харчі, а це не так то й легко, коли за 100 грамів масла, наприклад, треба вистояти в черзі 2-3 години), потім попрати, полатати (нове шилося дуже рідко, а латання того завжди багато, бо одежа й білизна стара вже й благенька) і т. п. Правда, є ділянки роботи, в яких самі чоловіки мусили виявити неабиякий сприт і винахідливість та прикласти досить фізичної сили - це добути палива або виміняти десь на селі і примудритися довезти до хати картоплі, квасолі чи круп. Ось приклад: відомий лікар, професор, літня людина (ще й хвора на серце) в товаристві свого асистента пиляв і рубав дрова в лісі, діставши з великими труднощами ордер на право зрубати кілька сосен. Тоді в кожну колоду вбивали з обох боків по великому гвіздку, зачіплювали за ці гвіздки мотуззя і котили колоди по одній 5 кілометрів. Кожен стрічний їм заздрив. Багато інших подібних "винаходів" і "технічних удосконалень" доводилося бачити.
Нарешті довгий день тої кипучої діяльності кінчається. Люди втомлені лягали спати, але спокійного сну-відпочинку не мали. Бо саме це пора доби, коли має статись те неминуче нещастя. У 1937 р. в Україні було стільки арештів, що авто з НКВС цілими ночами снували по всіх вулицях і возили арештованих. Очевидно, що нервовому напруженню є певна межа. Отже, коли людина декілька разів прокинеться на шум авто, прислухається, чи то вже по неї приїхали, чи, може, на цей раз приїхали по когось іншого, то вже за десятим разом вона не чує нічого.
Арешт
Так було й зі мною. Я спала й не чула, що то вже приїхали мене забирати. Звичайно, зробили трус, казали, що шукають зброю (!), добре знаючи, що говорять нісенітниці. Яка може бути зброя у совєтського службовця на 20-му році совєтської влади? Але шукали тої зброї досить ретельно навіть по маленьких пуделочках, де буває у жінок різна біжутерія, та по книжках, паперах. Зброї не знайшли, звичайно, але мене арештували й повезли до НКВС.
З цієї хвилини під совєтами людину вже не зовуть "гражданін" чи "товариш", бо це вже "З.К." - "заключенньій" (це по-російськи - "в'язень") зі всіма належними наслідками цієї кваліфікації. Людям на Заході якось дивно, певне, чому це в'язень одразу по арешті, вже й присуджений. Ще ж ніякого слідства й суду не було! Та то так дивує людей у вільному світі, там же, за залізною заслоною, кожен знає, що вийти з в'язниці може пощастити лиш одиницям із мільйонів, бо там карають не за вчинки, не за правопорушення, а за те, щоб ви, бува, якої контрреволюції не вчинили в майбутньому та щоб НКВС виконало план поставки невільничої робочої сили. На слідстві слідчі НКВС так і кажуть в'язням: "Ми знаємо, що ви добре працюєте, ви корисний робітник, але ви не радянська людина, отже, ви потенціальний ворог". Дальший логічний висновок: треба того потенціального ворога запроторити на лісозаготівлі, в шахти і т. д., де б він працював і не міг стати активним ворогом.
Коли мене привезли в НКВС, я зобачила багато тільки що арештованих людей, між ними трьох моїх знайомих. На всякий випадок не привітались, тільки обмінялись нишком співчутливими поглядами. Після реєстрації в НКВС стали нас возити до тюрми. Отож напаковували в'язнів до "чорного ворона" (так звали чорні тюремні авто, глухі, без вікон, з одним вентилятором у стелі - скрині на колесах) або до "собачок" (такі самі щільно замкнені глухі авто, тільки захисного кольору, подібні до тих, у яких гицлі возять собак). У "чорному вороні" ми вже розмовляли. Сторожі, відділеній від нас перегородкою з ґрат, неможливо було розібрати, хто й що до кого каже, та й ці конвоїри, звичайні червоноармійці, якось і не цікавились такими розмовами.
Між іншим, там один в'язень, брат відомого українського громадського діяча, з яким я раніш не була знайома, звернув мою увагу, що в мене на руці вінчальний перстень і його в тюрмі заберуть, а я
про це забула. Дуже йому вдячна за цю заувагу. Коли б не він, пограбували б у мене дорогу пам'ятку, а так, хоч і дуже уважно обшукували, та все ж, непомітно замотавши в одежу, я заховала й зберегла перстень.
Тюрма
У тюрмі кожного в'язня заводять до окремої кімнати, де роздягають догола, обшукують та одбирають недозволені речі - шнурки від черевиків, підв'язки, пояси, підтяжки, окуляри та інше. Мене обшукували разом із однією пані в окулярах, яка була страшенно короткозора; ми обидві почали просити дозорщицю залишити їй окуляри, доводячи, що це нікому не шкодитиме, як у неї будуть окуляри. Дозорщиця на нас визвірилась: "Та окуляри скляні, їх можна розбити й перерізати собі вени".
Виходить, одбиралося знаряддя для самогубства. Пізніше ми переконалися, що це марна передбачливість, бо в'язні знаходили спосіб накласти на себе руки і без цього хитрого знаряддя. Наприклад, колишній нарком освіти Затонський повісився в одиночці, порвавши з себе білизну і скрутивши шмаття на мотузку.
По обшукові відводили до камер. Були камери й "одиночки" - на одного в'язня. Але більшість сиділа по спільних, куди в'язнів напихали так багато, що аж душно було, дарма, що два віконця весь час, і в морози, були відчинені цілу добу. Тюрму збудовано ще за царських часів, у ній тоді розраховано було камеру на 23 чоловіки, а в 1937 р. в ній, та й у всіх інших подібних, сиділо весь час не менше 112 душ. Дехто - дуже хворі на серце - за згодою всієї камери спали поодинці на койці, а решта мали в своєму користанні койку на чотирьох, отже, спали у дві зміни: двоє лягало (у різні боки головами, бо койка вузька) звечора до півночі, а інших двоє так само з опівночі до ранку. Ті, що не спали, отак лежачи удвох свою зміну, сідали попри ліжко долі, підібгавши ноги, бо вільного простору між ліжками не було. І так ще куняли.[...]
Годували в тюрмі так: ранками окріп, хліба 400 грамів і маленьку мірочку цукру - вважалося, що 20 грамів, але й тут нас обмірювали, не додаючи цієї норми, в обід пісний борщ, зовсім без товщу, ввечері тільки окріп. На цих харчах люди не вмирали від голоду, але виснажувались страшенно, виявляючи різні форми авітамінозу. Жодних передач із волі - ні харчів, ні одягу, ні білизни - не дозволялось. Можна було в'язням у тюрму посилати поштовим переказом тільки трохи грошей, раз на місяць. Отож це був єдиний спосіб для родини подати звістку з волі, бо хоч грошей в'язням на руки не давали, а тільки в тюремній конторі записували на рахунок в'язня, та його про це сповіщали. За ці гроші дозволялося часом купити цибулі чи кілька кусників цукру або пшеничного хліба чи брусок мила.
В убиральню водили цілу камеру одразу тільки двічі на добу, ранком і ввечері, по черзі, часом та черга припадала в 11-й годині дня і від цього багато хто з в'язнів хворів. На стінах висіли правила внутрішнього розпорядку в тюрмі, за якими нас належало водити "на прогулку" у тюремний двір щодня на 20 хвилин, та водили далеко не щодня, й жодного разу та "прогулка" не тривала навіть 10 хвилин, а здебільшого 5-6. Із 1937 р. по всіх тюрмах України вікна позатулювали щитами, "намордниками", як називали їх в'язні. Казали, що це особистий винахід наркома Єжова. Це такі металеві покришки, з трьох боків загнуті і щільно до вікон зокола прибиті. Тільки один нижній край відстає від стіни на яких чверть метра. Отже, прямо сонячне проміння не попадає до вікна, а тільки знизу увіходить трохи розсіяного світла. Тому в камері завжди напівтемрява.[...]
Нашу камеру часто позбавляли "прогулки" за перестукування з іншими камерами, за те, що хтось співав у камері - це теж було заборонено. З нами сиділа одна хороша оперна співачка. Вона належала до категорії т. з. "жон". Це жінки, чоловіків яких уже арештовано, а їм, жінкам, інкримінувалося, що вони хоча самі не діяли, але знали про контрреволюційні вчинки своїх чоловіків і не доносили на них куди слід. Ця категорія за "єжовщини" була досить численна, хоч склад в'язнів у камері мінявся весь час. Так, нових приводять, інших відправляють етапами на заслання, але завжди у нас у камері було не менше 25-30 "жон".
Згадана співачка дуже журилася долею свого чоловіка, страшенно турбувалася за свого малого сина, котрий, коли її виводили з дому, вискочив на балкон і почав розпачливо кричати на всю вулицю, щоб рятували його маму. Енкаведисти зараз же виправили свій недогляд. Повернулись до хати і при-поручили двірникові відвезти хлопця до дитячого будинку і мешкання забезпечити, бо нікого з родини вже не залишилося. Та, незважаючи на свій розпачливий душевний стан, ця жінка мала силу волі переборювати розпач і нам усім, що теж мучилися аналогічними переживаннями, давала якусь втіху, якусь хвилину забуття, коли вона нам півголосом співала. А ми не ремствували, що за цей спів нас позбавляли "прогулки".[...]
Слідство
День у в'язниці проходив монотонно, а вночі одноманітність порушувалась - одних забирали на допит, інших приводили з допитів. Приводили нових в'язнів, ми розмовляли, перестукувались з іншими камерами і в цей спосіб дізнавались про різні новини з-поза ґрат. Аж дивно, до чого швидко в тюрмі розходяться відомості про все, що діється не тільки в тюрмі, а й поза нею.
Як правило, вперше на допит везуть не раніше, як через 2-3 місяці сидіння в тюрмі, коли людина вже вспіє виснажитись від тюремного режиму, коли нерви у всякого вже добре вимотались, дивлячись, в якому стані повертаються з допитів інші товариші по камері, що мають уже більший тюремний "стаж". На третьому місяці сидіння й мене повезли на допит.
Я вже знала, що чоловіків усіх катують, а жінок тільки деяких. Який критерій - кого катувати, кого ні - невідомо. Тому кожен міг сподіватися, що його не мине ця доля.
Привозять на допит до НКВС серед ночі і сажають у спеціальну вузеньку кабіну, де сісти чи лягти долі знесиленій людині неможливо, а стояти не дозволяє дозорець, що проходжується між двома рядами тих кабін і заглядає у "вовчки". В'язень мусить сидіти, притулившись до вузенької дощечки в дуже не¬зручній позі, від чого дуже швидко починає нити все тіло. Незважаючи на це, в'язні в суміжних кабінах пошепки перемовлялись між собою, хоч дозорець, якщо помічає, то погрожує й огидно лає. В кабінах можуть тримати годинами, часом навіть отак потримають 5-6 годин і, зовсім не допитуючи, відвозять назад до в'язниці.
На допиті в'язневі кажуть, по якому пунктові і якої статті його обвинувачують, але конкретно, за що його посадили у тюрму, що він зробив злочинного, йому не кажуть, це він сам мусить вигадати на себе. Кожному в'язневі слідчий (по всіх НКВС цілого СРСР) каже:
- Признавайтесь у ваших контрреволюційних вчинках!
Коли в'язень ні в чому не признається, його починають змушувати до того. Арсенал способів при¬мусу величезний, про них уже немало написано у вільній пресі. Найлегший тиск - це обіцянка, що в'язень признанням полегшить свою долю. Просто дивно, як багато є людей, що дають себе піймати на цю немудру хитрість і "признатися" в різних злочинах, яких ніколи не робили. Звичайно, після цього їх однаково запроторюють у концтабори. Часто на засланні ми згадували слідство і не могли зрозуміти: нащо то все робиться? Я і багато моїх товаришів із заслання ні в чому не "признались" на слідстві, а багато признавались, проте всі опинились однаково із терміном на 8 або 10 років на засланні.
"Реабілітовані історією. Волинська область,2010"
Ізидора Петрівна Косач-Борисова, сестра Лесі Українки, народилася 22 березня 1888 р. на Волині, в селі Колодяжному. Була наймолодшою дитиною в сім'ї. У своїх спогадах члени родини Косачів пишуть, що ім'я їй вибрали Леся та старший брат Михайло, "щоб вона була колись, як виросте, "донна Ізидора". Протягом усього життя і Леся, і Михайло з особливою ніжністю ставилися до молодшої сестри.
Косач-Борисова закінчила сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту і працювала агрономом на Київщині та в Кишиневі. Після 1917 р. постійно жила в Києві, працювала в наукових установах як дослідник у галузі фізіології рослин і викладала у вищих школах. Та 10 вересня 1937 р. Ізидору Петрівну арештовує НКВС. її засуджують на вісім років виправно-трудових таборів за "контрреволюційну діяльність".
Сім'ю Косачів репресії зачепили задовго до 1937 року. У 1929 р. на київську квартиру родини прийшли, щоб заарештувати Олену Пчілку, але застали її хворою, прикутою до ліжка - змилувались, лишили вдома. Через рік Олена Пчілка померла. В тому ж 1929 р. був засуджений умовно на процесі СВУ Михайло Васильович Кривинюк, чоловік сестри Ольги, близький друг Лесі Українки. У 1930 р. був заарештований і висланий на Північ на три роки чоловік Ізидори Петрівни Юрій Григорович Борисов. Повернувся він восени 1934 р., а в березні 1938 р. був заарештований вдруге. Слід його пропав у таборах. Ми не перераховуємо всіх рідних і близьких родини Косачів, які стали жертвами сталінського терору, бо це потребує окремої розповіді.
Сама ж Ізидора Косач-Борисова була ув'язнена в Лук'янівській тюрмі у Києві, а потім її відправили на Далеку Північ рубати ліс. У 1939 р. Ізидора Петрівна повертається до Києва. Кажуть, що то Леся врятувала Дору своїм іменем.
Постійні переслідування, гласні і негласні, репресії, ув'язнення змусили Ізидору Косач назавжди покинути Україну. Під час Другої світової війни вона виїхала на Захід, а в 1949 р. - до Сполучених Штатів Америки, де мешкала разом з донькою Ольгою й померла на 93-му році життя.
В еміграції вона продовжувала займатись науковою та громадською роботою, була членом-кореспондентом Української вільної академії наук.
Надзвичайно багато часу присвятила Ізидора Петрівна вшануванню, збереженню й увічненню пам'яті своєї сестри Лесі Українки і матері Олени Пчілки. З її ініціативи в Нью-Йорку була видана книжка "Леся Українка: хронологія життя і творчости", яку підготувала до друку її сестра Ольга Косач-Кривинюк.
Атмосфера
Не претендуючи на літературну досконалість чи на те, що мої спогади будуть взагалі кращі від інших, просто хочу зафіксувати фактичний стан, зазнайомити з обставинами життя пересічного українця (на перший погляд, може, й дрібницями), за яких формується характер (часто безнадійно песимістичний) і відбувається духовна діяльність людини. Майже 20 років я жила звичайним життям совєтської людини під повсякденною загрозою ув'язнення (членів моєї родини арештовували, висилали).
Маючи фах (освіту здобула ще за царських часів), я працювала за фахом, а що праця була корисна для людності України незалежно від політичного режиму, а умови праці, себто люди, що мене оточували, були культурні, то працювала я з приємністю, хоч оплата праці (як і всякої іншої під совєтами) була мізерна. Та загальний режим був такий, що трудно оповісти про те гнітюче почуття навислої над тобою загрози, почуття свідомості, що нічим не можеш запобігти катастрофі, що, може, ось-ось твоє гармонійне, щасливе родинне життя буде брутально знищене. На моїх очах так пропадали цілі родини свідомих українців.
Арешти в СРСР здебільшого проводили по ночах (хоч часом бували арешти й удень на роботі, а то й на вулиці), отже, як ніч пройшла, то до вечора совєтський мешканець мав шанси прожити ще день поза в'язницею. Тому він не тільки мав працювати в установі чи на фабриці, а й гарячково намагався перебороти безліч усякої роботи вдома й подбати про родину (зварити, а до того придбати харчі, а це не так то й легко, коли за 100 грамів масла, наприклад, треба вистояти в черзі 2-3 години), потім попрати, полатати (нове шилося дуже рідко, а латання того завжди багато, бо одежа й білизна стара вже й благенька) і т. п. Правда, є ділянки роботи, в яких самі чоловіки мусили виявити неабиякий сприт і винахідливість та прикласти досить фізичної сили - це добути палива або виміняти десь на селі і примудритися довезти до хати картоплі, квасолі чи круп. Ось приклад: відомий лікар, професор, літня людина (ще й хвора на серце) в товаристві свого асистента пиляв і рубав дрова в лісі, діставши з великими труднощами ордер на право зрубати кілька сосен. Тоді в кожну колоду вбивали з обох боків по великому гвіздку, зачіплювали за ці гвіздки мотуззя і котили колоди по одній 5 кілометрів. Кожен стрічний їм заздрив. Багато інших подібних "винаходів" і "технічних удосконалень" доводилося бачити.
Нарешті довгий день тої кипучої діяльності кінчається. Люди втомлені лягали спати, але спокійного сну-відпочинку не мали. Бо саме це пора доби, коли має статись те неминуче нещастя. У 1937 р. в Україні було стільки арештів, що авто з НКВС цілими ночами снували по всіх вулицях і возили арештованих. Очевидно, що нервовому напруженню є певна межа. Отже, коли людина декілька разів прокинеться на шум авто, прислухається, чи то вже по неї приїхали, чи, може, на цей раз приїхали по когось іншого, то вже за десятим разом вона не чує нічого.
Арешт
Так було й зі мною. Я спала й не чула, що то вже приїхали мене забирати. Звичайно, зробили трус, казали, що шукають зброю (!), добре знаючи, що говорять нісенітниці. Яка може бути зброя у совєтського службовця на 20-му році совєтської влади? Але шукали тої зброї досить ретельно навіть по маленьких пуделочках, де буває у жінок різна біжутерія, та по книжках, паперах. Зброї не знайшли, звичайно, але мене арештували й повезли до НКВС.
З цієї хвилини під совєтами людину вже не зовуть "гражданін" чи "товариш", бо це вже "З.К." - "заключенньій" (це по-російськи - "в'язень") зі всіма належними наслідками цієї кваліфікації. Людям на Заході якось дивно, певне, чому це в'язень одразу по арешті, вже й присуджений. Ще ж ніякого слідства й суду не було! Та то так дивує людей у вільному світі, там же, за залізною заслоною, кожен знає, що вийти з в'язниці може пощастити лиш одиницям із мільйонів, бо там карають не за вчинки, не за правопорушення, а за те, щоб ви, бува, якої контрреволюції не вчинили в майбутньому та щоб НКВС виконало план поставки невільничої робочої сили. На слідстві слідчі НКВС так і кажуть в'язням: "Ми знаємо, що ви добре працюєте, ви корисний робітник, але ви не радянська людина, отже, ви потенціальний ворог". Дальший логічний висновок: треба того потенціального ворога запроторити на лісозаготівлі, в шахти і т. д., де б він працював і не міг стати активним ворогом.
Коли мене привезли в НКВС, я зобачила багато тільки що арештованих людей, між ними трьох моїх знайомих. На всякий випадок не привітались, тільки обмінялись нишком співчутливими поглядами. Після реєстрації в НКВС стали нас возити до тюрми. Отож напаковували в'язнів до "чорного ворона" (так звали чорні тюремні авто, глухі, без вікон, з одним вентилятором у стелі - скрині на колесах) або до "собачок" (такі самі щільно замкнені глухі авто, тільки захисного кольору, подібні до тих, у яких гицлі возять собак). У "чорному вороні" ми вже розмовляли. Сторожі, відділеній від нас перегородкою з ґрат, неможливо було розібрати, хто й що до кого каже, та й ці конвоїри, звичайні червоноармійці, якось і не цікавились такими розмовами.
Між іншим, там один в'язень, брат відомого українського громадського діяча, з яким я раніш не була знайома, звернув мою увагу, що в мене на руці вінчальний перстень і його в тюрмі заберуть, а я
про це забула. Дуже йому вдячна за цю заувагу. Коли б не він, пограбували б у мене дорогу пам'ятку, а так, хоч і дуже уважно обшукували, та все ж, непомітно замотавши в одежу, я заховала й зберегла перстень.
Тюрма
У тюрмі кожного в'язня заводять до окремої кімнати, де роздягають догола, обшукують та одбирають недозволені речі - шнурки від черевиків, підв'язки, пояси, підтяжки, окуляри та інше. Мене обшукували разом із однією пані в окулярах, яка була страшенно короткозора; ми обидві почали просити дозорщицю залишити їй окуляри, доводячи, що це нікому не шкодитиме, як у неї будуть окуляри. Дозорщиця на нас визвірилась: "Та окуляри скляні, їх можна розбити й перерізати собі вени".
Виходить, одбиралося знаряддя для самогубства. Пізніше ми переконалися, що це марна передбачливість, бо в'язні знаходили спосіб накласти на себе руки і без цього хитрого знаряддя. Наприклад, колишній нарком освіти Затонський повісився в одиночці, порвавши з себе білизну і скрутивши шмаття на мотузку.
По обшукові відводили до камер. Були камери й "одиночки" - на одного в'язня. Але більшість сиділа по спільних, куди в'язнів напихали так багато, що аж душно було, дарма, що два віконця весь час, і в морози, були відчинені цілу добу. Тюрму збудовано ще за царських часів, у ній тоді розраховано було камеру на 23 чоловіки, а в 1937 р. в ній, та й у всіх інших подібних, сиділо весь час не менше 112 душ. Дехто - дуже хворі на серце - за згодою всієї камери спали поодинці на койці, а решта мали в своєму користанні койку на чотирьох, отже, спали у дві зміни: двоє лягало (у різні боки головами, бо койка вузька) звечора до півночі, а інших двоє так само з опівночі до ранку. Ті, що не спали, отак лежачи удвох свою зміну, сідали попри ліжко долі, підібгавши ноги, бо вільного простору між ліжками не було. І так ще куняли.[...]
Годували в тюрмі так: ранками окріп, хліба 400 грамів і маленьку мірочку цукру - вважалося, що 20 грамів, але й тут нас обмірювали, не додаючи цієї норми, в обід пісний борщ, зовсім без товщу, ввечері тільки окріп. На цих харчах люди не вмирали від голоду, але виснажувались страшенно, виявляючи різні форми авітамінозу. Жодних передач із волі - ні харчів, ні одягу, ні білизни - не дозволялось. Можна було в'язням у тюрму посилати поштовим переказом тільки трохи грошей, раз на місяць. Отож це був єдиний спосіб для родини подати звістку з волі, бо хоч грошей в'язням на руки не давали, а тільки в тюремній конторі записували на рахунок в'язня, та його про це сповіщали. За ці гроші дозволялося часом купити цибулі чи кілька кусників цукру або пшеничного хліба чи брусок мила.
В убиральню водили цілу камеру одразу тільки двічі на добу, ранком і ввечері, по черзі, часом та черга припадала в 11-й годині дня і від цього багато хто з в'язнів хворів. На стінах висіли правила внутрішнього розпорядку в тюрмі, за якими нас належало водити "на прогулку" у тюремний двір щодня на 20 хвилин, та водили далеко не щодня, й жодного разу та "прогулка" не тривала навіть 10 хвилин, а здебільшого 5-6. Із 1937 р. по всіх тюрмах України вікна позатулювали щитами, "намордниками", як називали їх в'язні. Казали, що це особистий винахід наркома Єжова. Це такі металеві покришки, з трьох боків загнуті і щільно до вікон зокола прибиті. Тільки один нижній край відстає від стіни на яких чверть метра. Отже, прямо сонячне проміння не попадає до вікна, а тільки знизу увіходить трохи розсіяного світла. Тому в камері завжди напівтемрява.[...]
Нашу камеру часто позбавляли "прогулки" за перестукування з іншими камерами, за те, що хтось співав у камері - це теж було заборонено. З нами сиділа одна хороша оперна співачка. Вона належала до категорії т. з. "жон". Це жінки, чоловіків яких уже арештовано, а їм, жінкам, інкримінувалося, що вони хоча самі не діяли, але знали про контрреволюційні вчинки своїх чоловіків і не доносили на них куди слід. Ця категорія за "єжовщини" була досить численна, хоч склад в'язнів у камері мінявся весь час. Так, нових приводять, інших відправляють етапами на заслання, але завжди у нас у камері було не менше 25-30 "жон".
Згадана співачка дуже журилася долею свого чоловіка, страшенно турбувалася за свого малого сина, котрий, коли її виводили з дому, вискочив на балкон і почав розпачливо кричати на всю вулицю, щоб рятували його маму. Енкаведисти зараз же виправили свій недогляд. Повернулись до хати і при-поручили двірникові відвезти хлопця до дитячого будинку і мешкання забезпечити, бо нікого з родини вже не залишилося. Та, незважаючи на свій розпачливий душевний стан, ця жінка мала силу волі переборювати розпач і нам усім, що теж мучилися аналогічними переживаннями, давала якусь втіху, якусь хвилину забуття, коли вона нам півголосом співала. А ми не ремствували, що за цей спів нас позбавляли "прогулки".[...]
Слідство
День у в'язниці проходив монотонно, а вночі одноманітність порушувалась - одних забирали на допит, інших приводили з допитів. Приводили нових в'язнів, ми розмовляли, перестукувались з іншими камерами і в цей спосіб дізнавались про різні новини з-поза ґрат. Аж дивно, до чого швидко в тюрмі розходяться відомості про все, що діється не тільки в тюрмі, а й поза нею.
Як правило, вперше на допит везуть не раніше, як через 2-3 місяці сидіння в тюрмі, коли людина вже вспіє виснажитись від тюремного режиму, коли нерви у всякого вже добре вимотались, дивлячись, в якому стані повертаються з допитів інші товариші по камері, що мають уже більший тюремний "стаж". На третьому місяці сидіння й мене повезли на допит.
Я вже знала, що чоловіків усіх катують, а жінок тільки деяких. Який критерій - кого катувати, кого ні - невідомо. Тому кожен міг сподіватися, що його не мине ця доля.
Привозять на допит до НКВС серед ночі і сажають у спеціальну вузеньку кабіну, де сісти чи лягти долі знесиленій людині неможливо, а стояти не дозволяє дозорець, що проходжується між двома рядами тих кабін і заглядає у "вовчки". В'язень мусить сидіти, притулившись до вузенької дощечки в дуже не¬зручній позі, від чого дуже швидко починає нити все тіло. Незважаючи на це, в'язні в суміжних кабінах пошепки перемовлялись між собою, хоч дозорець, якщо помічає, то погрожує й огидно лає. В кабінах можуть тримати годинами, часом навіть отак потримають 5-6 годин і, зовсім не допитуючи, відвозять назад до в'язниці.
На допиті в'язневі кажуть, по якому пунктові і якої статті його обвинувачують, але конкретно, за що його посадили у тюрму, що він зробив злочинного, йому не кажуть, це він сам мусить вигадати на себе. Кожному в'язневі слідчий (по всіх НКВС цілого СРСР) каже:
- Признавайтесь у ваших контрреволюційних вчинках!
Коли в'язень ні в чому не признається, його починають змушувати до того. Арсенал способів при¬мусу величезний, про них уже немало написано у вільній пресі. Найлегший тиск - це обіцянка, що в'язень признанням полегшить свою долю. Просто дивно, як багато є людей, що дають себе піймати на цю немудру хитрість і "признатися" в різних злочинах, яких ніколи не робили. Звичайно, після цього їх однаково запроторюють у концтабори. Часто на засланні ми згадували слідство і не могли зрозуміти: нащо то все робиться? Я і багато моїх товаришів із заслання ні в чому не "признались" на слідстві, а багато признавались, проте всі опинились однаково із терміном на 8 або 10 років на засланні.
"Реабілітовані історією. Волинська область,2010"