Самчук Улас.Книга про хліб
-Як перестріляють, візьмеш, Mapiє, хлопця, i підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, i xiбa вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, rpiм би ix побив...
-Та не барись на тій сходці.
-Не барися на сходці. Добре тобі казати - не барися... Там тoбi як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила i йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать i сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, i хриплий високий голос виспівує:
Ex, Україна, да хлєбародная...
Марія i Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
-Ех, бабка! Харош клевер? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала i витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле i з галасом та метушнею рвали, розкидали i топтали кіньми покоси.
-Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
-Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памещіцкую землю отдал, а ти крічіш…
-Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
-Малчі, старая!.. Ето війна!..
Марія дивиться, як твориться війна.
-3 ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною i з гармидером потягнувся далі.
-Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас.Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
-Ну що там? - питає Марія.
-Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову...
-Як то? Кому?
-Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.
-А чому ж ти не боронив?
-Ага, вборониш... Чорта два вборониш!..
Марія оповідає за конюшину.
-Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! - кричить Корній.
-Не всю. Розтермусили і втоптали в землю...
-От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим.Там, видно, всі такі господарі... Чому ж ти нічого не казала?..
-А чому ж ти нічого не казав за корову?..
Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
-А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці...
-Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий
режим, і все... Ато оголошення щодня... Ні, он не оголошують,а деруть...
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
-Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після...
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
«Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю...»
Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв'язали одного коня, дали кусник паперу - і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.
-Щоб вас Бог побив!.. Злодії, гарештантюги, грабіжники...
-Так, стара, почалося. Розживемося тепер, - каже Корній. - Була війна - не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.
-Ах, доконають, доконають... Видно, що доконають.
-Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? То ж не для себе тільки людина працює...
-Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони.Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі - не військо ...
І коли зробили ще одну реквізицію лишків та дійшли - «все на революцію», дядьки не видержали:
-То різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
-Ее-е!.. Що й казати... '
-Не було кому вчити народ...
-Не вчити, а бити. То було нарікали, що підводу, яку візьмуть на пару днів,,. А ці, дивись, зовсім забирають...
-А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні...
-Не дозволимо! Досить! Треба кінець зробити. Смерть комуністам!
Дядьки вхопились за обрізанки. Піднімалося село за селом, висилалися делегації до петлюрівців, всі як один рухнули на грабіжників.
Вигнали. Втомлене і засапане село вертається знов до свого гнізда і чіпляється ріллі. А хто новий прийде - байдуже... Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комуни.
-Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хаїмові свою кривавицю...
1920-й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотні верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.
-А, чортова кацапня! Опаскудили цілу Росію, а тепер на Україну прете! Нам і самим немає чого жерти! - кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки «шашки» і спускають з насипу обнизаний мішочниками поїзд. І тут йшла сердечна розплата за братерство, за спільний котьолок і за єдину неділиму.
Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів... Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров.
- Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..
А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п'є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур'янами.
Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в'язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.
І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрасного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.
Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров'ю, дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.
Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.
Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізанка... Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!
Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На ній виріс твердий іржавий моріг. На ній буяли патлаті бур'яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, поров отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур'яни і кропив голодну ріллю вирваним від спраглих уст хлібом.
Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п'яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть.
І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!..
Повість "Марія","Книга про хліб"
-Та не барись на тій сходці.
-Не барися на сходці. Добре тобі казати - не барися... Там тoбi як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила i йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать i сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, i хриплий високий голос виспівує:
Ex, Україна, да хлєбародная...
Марія i Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
-Ех, бабка! Харош клевер? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала i витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле i з галасом та метушнею рвали, розкидали i топтали кіньми покоси.
-Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
-Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памещіцкую землю отдал, а ти крічіш…
-Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
-Малчі, старая!.. Ето війна!..
Марія дивиться, як твориться війна.
-3 ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною i з гармидером потягнувся далі.
-Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас.Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
-Ну що там? - питає Марія.
-Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову...
-Як то? Кому?
-Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.
-А чому ж ти не боронив?
-Ага, вборониш... Чорта два вборониш!..
Марія оповідає за конюшину.
-Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! - кричить Корній.
-Не всю. Розтермусили і втоптали в землю...
-От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим.Там, видно, всі такі господарі... Чому ж ти нічого не казала?..
-А чому ж ти нічого не казав за корову?..
Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
-А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці...
-Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий
режим, і все... Ато оголошення щодня... Ні, он не оголошують,а деруть...
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
-Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після...
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
«Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю...»
Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв'язали одного коня, дали кусник паперу - і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.
-Щоб вас Бог побив!.. Злодії, гарештантюги, грабіжники...
-Так, стара, почалося. Розживемося тепер, - каже Корній. - Була війна - не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.
-Ах, доконають, доконають... Видно, що доконають.
-Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? То ж не для себе тільки людина працює...
-Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони.Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі - не військо ...
І коли зробили ще одну реквізицію лишків та дійшли - «все на революцію», дядьки не видержали:
-То різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
-Ее-е!.. Що й казати... '
-Не було кому вчити народ...
-Не вчити, а бити. То було нарікали, що підводу, яку візьмуть на пару днів,,. А ці, дивись, зовсім забирають...
-А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні...
-Не дозволимо! Досить! Треба кінець зробити. Смерть комуністам!
Дядьки вхопились за обрізанки. Піднімалося село за селом, висилалися делегації до петлюрівців, всі як один рухнули на грабіжників.
Вигнали. Втомлене і засапане село вертається знов до свого гнізда і чіпляється ріллі. А хто новий прийде - байдуже... Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комуни.
-Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хаїмові свою кривавицю...
1920-й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотні верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.
-А, чортова кацапня! Опаскудили цілу Росію, а тепер на Україну прете! Нам і самим немає чого жерти! - кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки «шашки» і спускають з насипу обнизаний мішочниками поїзд. І тут йшла сердечна розплата за братерство, за спільний котьолок і за єдину неділиму.
Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів... Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров.
- Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..
А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п'є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур'янами.
Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в'язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.
І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрасного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.
Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров'ю, дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.
Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.
Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізанка... Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!
Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На ній виріс твердий іржавий моріг. На ній буяли патлаті бур'яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, поров отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур'яни і кропив голодну ріллю вирваним від спраглих уст хлібом.
Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п'яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть.
І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!..
Повість "Марія","Книга про хліб"