Про приємне /всупереч/
Втомлена за цю довгу і важку зиму душа зробилась особливо чутливою. Вона дуже болісно реагує на політичну ситуацію, на стан справ у науці та освіті, на специфіку ринку праці і життєві перспективи загалом. Списую це все на авітаміноз, але, мабуть, причини глобальніші. Щоб не розпускати сльози і соплі, напишу про два враження, які все-таки зі знаком "плюс".
Враження перше. Чтиво.
Книжки бувають вчасні і невчасні. Другі потрапляють до рук або надто рано, або дуже пізно. Перші ж сприймаєш всім єством, бо вони якось дивно співпадають з конкретним моментом і конкретними переживаннями. Так-от, мені пощастило на таку книжку, і лютий пройшов під враженням від Гри в бісер Г. Гессе. Спершу я ковтала її залпом, потім вона давалась мені тяжко і нарешті, я добила її, а також Три життєписи за один вечір, на одному подиху. Книга, у якій немає активних поворотів сюжетної лінії, але яка й не зводиться до потоку свідомості. Але, найголовніше, вона резонує з тим усім, що зараз відбувається в мене в голові, докидає аргументів, підштовхує, стимулює. А ще - вона світла і трагічна водночас. Це утопія, до якої уже підкрадається приставка "анти", так як кожна ідея з самого початку містить своє заперечення. Це книга про вірність собі, про пошук свого місця у світі, про цінність і ціну науки і науковців, а ще - про сансару, але це вже скоріше життєписи. Справді, Нобеля у 1946 році за неї дали не просто так. Катарсис detected.
Враження друге. Видиво.
Навчаюсь у школі, я з більшим захопленням бралась за зарубіжну літературу, аніж за українську. Причин цьому низка, і зараз не час в них розбиратись. Але одним із небагатьох винятків була Лісова пісня Лесі Українки, означена як драма-феєрія. І цю феєрію я дуже довго хотіла побачити у виконанні театру Курбаса і нарешті побачила минулої п"ятниці. Окрім любові до самого першоджерела (чого тільки вартує оте cакраментальне "Ні, я жива! Я буду вічно жити!/ Я в серці маю те, що не вмирає!"), було й бажання послухати пісень у виконанні Горгішелі та Пархоменко і долучитися до славнозвісного курбасівського інтерактиву. До того ж обіцяне у рецензіях нове прочитання класики теж інтригувало. Що ж, сучасний театр можна критикувати, але я хочу зупинитися на позитивних моментах. Музичне оформлення справді надзвичайно колоритне. Спів, який долунає, здавалося, з кожного куточка залу, добряче проймає і лишає відгомін на декілька днів. Цікава ідея з трьома Лукашами і "виродженням" мавки в Килину. А ще сподобалась шаленство (а часом і істерія) лісової братії, щирість дядька Лева в його розмові з "дубом", викидання на сцену кухонного приладдя і хроніка з Качанівської колонії. Проте найнайнай - це діалог мавки з Тим, що в скалі сидить. І справа не в тій, такій очікуваній фразі, а в тому, як цей діалог відбувався. Мене з самого початку здивувала відсутність цього персонажа в переліку, адже, ну, не могли ж його просто так позбутися! Рішення хоч і не новаторське, але ефектне. Не буду спойлити: хто бачив - знає, хто ні - матиме нагоду побачити. Нарешті, частування калганівкою в антракті, але то вже, як казала Крапка (the_next_point) - "не надо прикрывать искусством простое желание выпить". Як наслідок, катарсис хоч і не detected, зате про п"ятничний вечір аж ніяк не шкодую.
Пс. Якщо комусь цікаво - інфа на сторінці театру і підбірка фото.
Стосовно решти - працюю над звітами по фокус-групах, роблю стенограми, веду пари з курсу Теорії постіндустріального суспільства, сушу голову над дипломом, бавлюся в щдк, готуюсь до квітневого виїзду в Донецьк на олімпіаду з соціології і з шаленим нетерпінням, всіма клітинками тіла чекаю весни.