Будемо реалістами - вимагаємо неможливого
Відомий український історик Ярослав Грицак викладає та почасти обґрунтовує вимоги, що їх має поставити Україна для досягнення сталого миру в Європі і в світі. Загалом це є стислий виклад причин, через які маємо полишити історикам людських помилок аргументи так званих реалістів, а робити своє і наполягати на виконанні умов, що їх було викладено у Маніфесті. Позаяк не існує іншого шляху до досягнення сталого миру.
https://nv.ua/opinion/kakim-budet-konec-voyny-gricak-nazval-scenarii-ot-hudshego-do-realistichnogo-novosti-ukrainy-50332532.html
---------------------------------
Минулої осені до нас звернулися друзі з фронту з проханням: сформулюйте чітко, за що ми воюємо - умови, які можна вважати перемогою України. Відповіддю став «Маніфест сталого миру: світ після нашої перемоги» - документ, який підготували близько двадцяти українських експертів з різних галузей права, політики та економіки.
«Маніфест» був представлений на Мюнхенській безпековій конференції. І реакції на нього різні: від дуже позитивних до радше критичних. Останні переважно йдуть із Заходу. Якщо звести до кількох слів: документ малореалістичний або нереалістичний. Один із коментаторів навіть порадив припинити говорити про Маніфест, мовляв, той компрометує Україну та доводить, що з українцями не можна мати справу, бо витають у хмарах.
З реаліями треба рахуватися - хто би про це сперечався? Та старі реалії перестали існувати 24 лютого, а нових ще немає - вони змінюються кожного дня. Тому як рахуватися з тим, чого немає?
Від перших днів війни ми бачимо компрометацію усіх тих політиків, ідеологів та експертів, які називали себе реалістами. Їхню вірогідність легко перевірити: послухайте чи прочитайте їхні заяви наприкінці лютого - початку березня 2022 року. Скільки днів вони давали Україні, доки вона не впаде під наступом Росії?
Нові реалії формуються кожного дня і формуються в Україні. Більше того. Оглядаючись у минуле століття, найбільш проникливі історики проходять до висновку, який не був очевидним тоді, але стає виразним зараз: доля Першої та Другої світових війн залежала значною мірою від того, що відбувалося в Україні та навколо неї.
На щастя, теперішня війна не стала третьою світовою, хоче ще може. Але головна різниця полягає не в цьому. Тоді долю світу вирішували без України й українців. Зараз, українці - в першу чергу ті, хто на лінії фронту - визначають контури майбутнього. Тому Україна має моральне право і навіть обов‘язок - формулювати перемогу на своїх умовах.
Можна нагадати, як Маргарет Тетчер та Буш-старший радили Києву не виходити з СРСР, а Білл Клінтон і Борис Єльцин наполягали на тому, що Україна має позбутися ядерного статусу. З оприлюднених документів таємної дипломатії можна дізнатися: лідери західного світу у 1980-х не хотіли перемоги антикомуністичної опозиції у комуністичній Польщі. Вони боялися, що ця перемога порушить міжнародну стабільність. Лідери «Солідарності» повторили тоді добре знаний лозунг «Будьте реалістами - вимагайте неможливого!». Тридцять років по тому бачимо, чий підхід був реалістичним.
Польща 1980-х - це Україна у 2020-му: країна, з якої виростає новий світовий порядок. Ми не обирали собі таку роль. Але коли обставини змушують, маємо бути реалістами та вимагати неможливого.
Можна поховати уже зараз декілька «реальних» сценаріїв. Вони стосуватимуться не того, що станеться, а того, що радше не станеться.
По-перше, Україна не зникне з карти світу, як на це розраховував Путін.
По-друге, Путін, скоріше за все, не наважиться застосувати ядерну зброю. Та навіть якщо так - тоді в принципі всі розмови про майбутнє втрачають будь-який сенс.
У цій війні не буде вирішальної битви і не буде параду перемоги української армії на Червоній площі. Не тому, що не буде української перемоги, а тому що не буде перемоги зразка Другої світової. Теперішня війна більш схожа на Першу світову. Довгу війну на виснаження, в які програв той, хто першим не витримав її тягаря - у 1917 році Російська, а потім - наприкінці 1918-го, Німецька імперії.
Кінець такої війни має характер колапсу однієї зі сторін. Тому головна мета - довести режим Путіна до такого колапсу комбінацією українських успіхів на полі бою, західної допомоги Україні та західних санкцій проти РФ і на додачу сумішшю спустошених російських холодильників, російських повісток та російських похоронок.
Решта сценаріїв коливатимуться між найгіршим, але малоймовірним для України, і найгіршим, але майже неминучим для Росії, включно з її розпадом. Питання не у виборі між першим і другим сценарієм, а в тому - як максимально віддалитися від першого і максимально наблизити другий.
Російська історія демонструє чітку тенденцію: кожна спроба Росії модернізуватися та стати нормальною країною закінчується невдачею. Як хваляться росіяни: кожна криза в Росії закінчується прирощуванням її кордонами. У перекладі на сучасну українську: якщо й після нового миру Росія не зміниться, за 20−30 років там з’явиться новий Путін і знову доведеться воювати.
Тому план сталого миру для України не завершується поверненням до кордонів 1991 року. Це умова необхідна, але недостатня. Сталий мир передбачає план трансформації переможеної Росії під тиском Заходу та за участі України.
Наш Маніфест є списком «must do» умов такого плану. Скажімо, ми вимагаємо судового покарання Путіна - з рішенням Гааґського суду ця вимога стала новою реальністю. Звісно, з бігом часу доведеться переглядати Маніфест. Після українського контрнаступу з’явиться нова реальність, і до неї потрібно буде застосувати нові вимоги.
Але щоб там не змінювалося, принцип залишається той самий: не може бути сталого миру без миру справедливого і далекоглядного. Злочини мають бути покарані, кордони відновлені, Росія чи те, що після неї залишиться, перетворена на нормальну країну чи країни. Тому будьмо реалістами - вимагаймо неможливого.
У таких випадках діє правило лучника: коли стріляєш на довшу відстань і хочеш поцілити у мішень - цілитись потрібно вище. Воєнні експерти твердять: повернутися до кордонів 24 лютого буде дуже тяжко, що ж тоді говорити про кордони 1991-го? Ми ж, автори «Маніфесту», вважаємо, що навіть вихід на кордони 1991 року не вирішить справу. Це буде перемога, але не сталий мир. Це буде більш чи менш тривале перемир‘я.
--------------------------------------------
Всупереч своїм поганим звичкам я ніяк не редагував і не скорочував текст Грицака. Бо вважаю його надто важливим. Звичайно ще більш важливим я вважаю сам текст Маніфесту. І щиро вважаю необхідним для всякого, кому взагалі важливі події цієї війни, ознайомитись із тепкстом цього Маніфесту, хоча б із першим параграфом, який зветься Стислий огляд - адже це не потребує великих зусиль та багато часу.
https://sustainablepeacemanifesto.org/uk