Скандал в Ирпене
Это статья о событии наделавшем шуму. И вызвавшем волну неприкрытой ненависти и откровенной травли к преподавателю, которая обнаружила недостаточное владение украинским языком. Статью в ЗН написал профессор того же института где случился инцидент, и дело даже не в том что он вступился за жертву травли. Он подымает более серьезную проблему нашего высшего образования.
https://zn.ua/ukr/EDUCATION/movnij-skandal-v-irpeni-chi-pravij-ministr-lisovij.html
--------------------------------------------------
В Ірпені мав місце інцидент. Його суть можна сформулювати трьома реченнями. Викладачка під час лекції перейшла на суміш української і російської. На прохання студентів перейти на українську запропонувала самостійно вивчити матеріал українською в системі Moodle та (з її пояснень - обмовившись) сказала, що прийматиме іспит російською. Безперечно, це порушує вимоги українського законодавства. Цей факт зі службового проступку, що вартий службового розслідування та певних дисциплінарних дій і рішень із боку адміністрації закладу, перетворився на цунамі хейту і цькування загальнонаціонального масштабу.
Як людина, що працює професором у цьому закладі понад двадцять років і, на відміну від більшості «державних» діячів, лідерів суспільних думок, журналістів та просто тих, у кого багато часу для соцмереж, знає специфіку навчального закладу, всі деталі й нюанси цього «умовного інциденту», хочу висловити свою думку стосовно того, які проблеми вищої школи і нашого суспільства висвітлює ця подія. Це не звинувачення й не адвокація. З цим, переконаний, розберуться відповідні комісії та адміністрація ВНЗ, що мають на це відповідні повноваження. Це бажання розібратися з проблемами, про які мало говорять у публічному інформаційному просторі, але які є важливими для майбутнього нашої країни.
Проблема перша: на мою думку, важлива не помилка, а реакція системи на помилку. Реакція на проступок була неадекватною як із боку адміністрації закладу, так і з боку Міносвіти, мовного омбудсмена тощо.
Подія була вихоплена з контексту, а у сторони, яку звинувачують, досі ніхто не взяв жодних пояснень. Ну все як у старі «добрі» сталінські часи. Переконаний, що адміністрація Державного податкового університету мала всі можливості та засоби вирішити цю проблему, що називається, в межах закладу, але вирішили діяти іншим шляхом - відкрити скриньку Пандори. Мабуть, у країні, знекровленій війною, немає важливіших проблем, ніж ця буря у склянці води. Ще один приклад такої собі політики «плацебо», характерної для більшості «державних діячів», яким нічим більше звітувати. Із засудженням цієї «ганебної ситуації» навіть виступив у соцмережах новопризначений міністр освіти і науки, який засуджує «совок», але сам закликає діяти «совковими» методами. Цікаво, якою буде освітня та мовна політика міністерства, коли постане необхідність реінтеграції російськомовних (якщо не на 100, то на 99% точно) мешканців Донбасу і Криму?
Але це дрібнички порівняно з іншими проблемами, які оголює цей інцидент.
Проблема друга: якість української вищої освіти потребує підвищення. Це спричинено не тим, що час від часу трапляються схожі інциденти, а тим, що форма для нас - усе, а зміст - ніщо. Дурниці можна говорити будь-якою мовою, у тому числі українською. Розумні речі - теж. Давайте щиро: онлайн-навчання знизило якість нашої освіти. «ТікТок»-революціонери мають забагато часу на революції в соцмережах і обмаль - на опанування матеріалів, які їм пропонують. Гадаю, це можуть підтвердити більшість колег.
Новий «шкандаль», схожий на «у/мовний інцидент» в Ірпені, набирає обертів у Київському національному лінгвістичному університеті. Особисто я міг би зрозуміти, якби претензії з боку студентів стосувалися якості матеріалу, пропонованого викладачем. Якість освіти можна підвищити, коли в нас, з одного боку, будуть мотивовані вчитися студенти, а не чорні мовчазні рамочки з незрозумілими аватарками в Zoom чи Moodle, а з іншого - кваліфіковані викладачі, які отримуватимуть за свою працю достойну заробітну плату. Політика студентоцентричного підходу, на мою думку, в окремих випадках доведена до абсурду.
Вища школа має стати простором, у якому ті, кому не пощастило бути старшими, вчать тих, кому пощастило бути молодшими, вміння думати і навчатися протягом життя. У цьому просторі свободи думки не має бути місця жодним обмеженням, у тому числі мовним. Усі, хто виступає за такі обмеження, не розуміють суті освіти й науки. Вища школа - не місце для ідеологічних настанов, а поле для свідомої керованої інтелектуальної конфронтації, що продукує нові знання. Не буде цього, не буде в нас майбутнього. Адже ці знання ми маємо використати для досягнення нашої глобальної мети - зробити нашу країну заможною і сильною.
Проблема третя: толерується нетолерантність. Ми йдемо до Європейського Союзу, гаслом якого є вислів «Єдність у різноманітті». В такому союзі немає місця шовінізму, і українському в тому числі. Гідність і толерантність - європейські цінності, хейт і цькування - путінські. Зробивши з мухи слона, ми всі дали поганий приклад нетолерантної поведінки молоді, якій відбудовувати цю країну. Ми всі повинні стати кращою версією самих себе для створення нової України, - каже професор Шнайдер. Це глибока думка, бо коли буде Перемога, не маємо втратити черговий шанс на Українське Відродження, що є неможливим без української освіти і науки. Якщо українізація в напрямі державного націоналізму невідворотна, то нехай вона буде лагідною, а не примусовою. І нам під силу зробити це вже зараз, бо нетолерантним ставленням до людей з півдня й сходу України, що думають і розмовляють російською, до тих, хто значну частину свого життя прожив у радянській Україні, ми закладаємо бомбу уповільненої дії під українську державність. Толерантності, на мою думку, потребує не тільки мова, а й наша історія та географія, якими б вони не були.
У світлі цього проступку всіх потягнуло на розмови про патріотизм і те, що його має формувати вища школа. Але розумні люди кажуть, що новий національний проєкт України має ґрунтуватися не на етнічному патріотизмі, а на державному. Тому що етнічний породжує ворогів, а нам потрібно виховувати у всіх, і в молоді насамперед, повагу і любов до співвітчизників, незалежно від того, якої вони національності та якою мовою розмовляють.
Розмови «патріотів» про те, що наші дівчата й хлопці гинуть за мову, є нічим іншим як спекуляціями, бо в ЗСУ багато, якщо не більшість, російськомовних людей. Закликаю припинити спекуляції на цю тему і хочу нагадати, що тригером анексії Криму і Донбасу у 2014 році був саме мовний закон, прийнятий Верховною Радою України. Взагалі складається враження, що нашими людьми у схожих ситуаціях маніпулюють із-за «паребріка», щоб створювати приводи для суспільного хейту. Така собі ІПСО.
Пан міністр освіти каже, що ти є патріотом тієї країни, мовою якої ти спілкуєшся зі своїми дітьми. Можливо. Не знаю. Але пропоную додати інший критерій патріотизму - скільки податків ти сплатив за рік, а краще - за десять! А для оцінки статусу закладу вищої освіти у національному рейтингу України окремим критерієм ввести співвідношення середньорічної заробітної плати працівників ректорату і середньорічної заробітної плати пересічного професора й доцента закладу, а також їх кваліфікації та компетенцій. Просте рішення, яке не потребує жодних затрат, лише бажання.
Тому бажаю мудрості тим, хто визначатиме освітню та мовну політику України надалі.
--------------------------------------------------------
Як колишній викладач в українських вишах з багаторічним досвідом мушу визнати - я здебільшого згодний з автором статті. І не лише тому, що як завжди у перших рядах хейтерів звично бачимо колишніх комуністів та прямих агентів КДБ на кшталт Фаріон. Це теж важливо проте не головне.
Головною все ж має бути якість викладання у всіх сенсах. Тому вважав би за потрібне дозволити керівництву виші певний відсток лекцій читати іноземними мовами, включаючи і російську. Це на мій погляд передусім в інтересах майбутніх фахівців (сам я викладав російською, попри непогане володіння українською, я вважав це за корисне і навіть необхідне не з політичних, а з профіесійних міркувань).
Що би ми собі не малювали у своїй уяві, але ж маємо взнавати реальність. А вона така - якість та кількість професійної літератури російською на сьогодні у рази перевищує параметри відповідних джерел українською. Отже було би бажано на мій погляд аби випускник вільно володів професійною. російською, тим більш, що це потребує від нього не надто багато зусиль (відповідне володіння англійською при цьому є природно обов'язковим). А для цього певний відсоток лекцій було би бажано для нього прослухати російською.
А патріотизм викладач має виявляти не в тому, щоб писати слово Росія з маленької літери, а в докладанні максимуму зусиль аби готувати для країни найкращих фахівців. БО нам нелегко позбутися російського спадку у всьому, зокрема у вмінні фарбувати зеленим траву для начальства та зразково доводити до ідіотизму виконання ідеологічних засад, хай навіть всупереч реальним та корінним інтересам країни