"У повітрі висить війна". Заручники Росії
Яна Викторова, ВВС Украина
"Мені дуже псує настрій те, що всі навколо говорять про можливий початок нових бомбардувань. У 2014-му взагалі рівно було, а зараз прямо з голови не виходить", - таке повідомлення я отримую в кінці дня, а новий день починається "зведенням оперативного штабу" про те, що Україна стягує свої війська до лінії розмежування. Про майбутнє загострення говорять усюди.
Останні повідомлення з розряду найбільш парадоксальних новин - якщо бойову техніку стягувати постійно (а повідомлення ці в стрічці новин миготять щодня), щось або має відбутися, або до цього слід звикнути. Але не відбувається ні те, ні інше.
Читаючи кожен раз дані розвідки "ЛНР", ми боїмося того, що завтра може бути загострення бойових дій, але оперативні повідомлення змінюють одне одного й не відбувається нічого. Та це не заспокоює, не стає звичкою.
Війна в новинах
Новини, що підігріваються чутками і прогнозами місцевих провидців, схожі на ракову пухлину - жити без страху не виходить, не виходить бути щасливим, ти ніби змушений ухвалювати якісь рішення наперед і шукати шляхи виїзду в екстреному випадку.
У повітрі висить війна. Люди бояться того, що будуть знову обстріли. Величезна різниця у порівнянні з 2014-м: раніше ми мали запас грошей, щоб поїхати і могли виїхати. Ходили потяги, були відкриті кордони, а зараз шляхи відступу вельми ускладнені і у більшості людей просто немає грошей, щоб їхати і десь починати життя заново.
Ще одна відмінність: в 2014-му ми були легковажніші. Ми не вірили до кінця, що війна буде, до останнього не брали ваги всієї ситуації. А зараз, маючи за плечима той досвід, удвічі страшніше, тому що війну бачили на власні очі і зрозуміли, що перед війною твоє життя не коштує нічого.
Нагнітання з воєнною ситуацією нагадує дуже продуманий хід з боку "республіки". На нашій вулиці живуть багато старих людей, які дивляться і слухають тільки місцеві новини, не мають доступ до всієї інформації. І якщо з дня на день повторювати, що Україна готується до атаки, будь-який вибух і диверсія і стануть підтвердженням цьому.
Почувши стрілянину десь далеко, моя мама впевнена, що це і є початок нових бойових дій. Діставшись додому до вечора, ми застаємо маму, яка провела цілий день вдома, в панічному стані - вона слухала російські новини, а потім місцеві. І в її інтерпретації почуте скидається на переддень апокаліпсису. Вона боязко питає у нас: "У місті є люди? У транспорті їздять?"
Для багатьох оптимальний варіант - не дивитися новини зовсім, щоб і далі жити звичайним життям без страху. У колективі завжди знайдеться той, хто буде барвисто переказувати останні новини про майбутню війну і той, хто скаже, що відмовився від перегляду новин зовсім.
На користь "швидкого початку бойових дій" завжди служать новини про "збитий безпілотник України", хоча це відбувається часто і навряд чи може бути прямим підтвердженням загострення військового конфлікту.
Ще одне спостереження: люди стали вживати багато алкоголю. Це - як спосіб примирення з реальністю. Немає грошей на виїзд, на повноцінне життя, але саме завдяки постійній дії алкоголю можна примиритися з реальністю і хоча б на якийсь час відчути себе щасливим.
Ще минулого літа ми переобладнали льох під бомбосховище. Ми не тільки віднесли туди свічки, сірники та воду. Ми зробили систему вентиляції, прорубали щаблі й встановили зручні поручні.
Ми вдосконалили систему освітлення, поштукатурили приміщення і виклали його плиткою, встановили лавку і спальне місце. Я розумію, що звучить все це як параноя. Але всі шість років моїй мамі не давало спокою, що наш льох не призначений на випадок обстрілу.
Трохи пізніше знайомий показав мені свій льох, де був зроблений другий вихід, стояв набір інструментів на випадок завалу. Також, як і у нас, була лежанка і теплі речі. Про це не говорять вголос, але ніхто не забирає з погребів запаси води і сірників.
Це внутрішній злам, який не зрозуміти відразу, але який є тут у кожного.
Я завжди цікавий був до новин із окупованого Донбасу. Але зв'язок із тими землями поступово слабшав і потік повідомлень рідшав. Отже зараз я надто туманно бачу ці території і навіть гадки не маю, чому щодо життя "там" можна вірити, а що лише вигадки та бабині страхи.
Відтак публікую без коментарів, змальована картина жахає якимось дуже простим і невигадливим реалізмом, а як там насправді - не можу нічого сказати