Любомир Гузар: молитва за обретение единой церкви
В дни, когда христиане Украины отмечали очередную годовщину крещения Руси, когда Московский патриархат организовал масштабный Крестный ход на Киев с Востока и с Запада, а усилиями органов правопорядка этот крестный ход был превращен в многодневное шоу с приключениями, заполонившее экраны, вновь многие заговорили о необходимости единой церкви для Украины.
Как и следовало ожидать, в первых рядах оказался Порошенко, который видит достижение единства на путях сугубо политических - и предпринимает для этого ряд конкретных шагов. Но есть еще и мнение людей веры. И тут мне вновь хочется обратиться к мнению Любомира Гузара, которое он высказал на страницах УП
Правдоподібно, тема єдності Церкви не цілком принагідно спадає на думку в цей час, бо те, що колись було єдиним і тішило душі віруючих людей, сьогодні, через тисячу років, сповнює нас болем через церковний поділ.
Як я вже не один раз писав, говорити про єдність дуже легко, можна сказати, популярно. Про це сьогодні говорять навіть політичні діячі.
Але ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що єдність Церкви - це Божа справа. До неї треба підходити, думаючи категоріями релігійних переконань. Це не є щось, що ми можемо осягнути своїми людськими силами.
Молитися про єдність - це не така проста справа, бо йдеться не тільки про слова, які виходять із наших вуст. Молитва мусить виходити із нашого серця: вона зобов’язує виконувати Божу волю.
Тому, шановні читачі, згадуючи людей та події тисячолітньої давнини, а водночас думаючи про наше сьогодення, запрошую вас поставити собі декілька запитань, об’єднавши їх у три групи.
По-перше: що доброго я зробив для свого ближнього, для свого брата, навіть якщо він не належить до тої самої Церкви, до тої самої конфесії? Чи я виявляв до нього повагу, чи говорив добре про нього, чи бажав йому добра, чи старався відкинути все, що може бути образливим для нього?
По-друге: що я зробив поганого супроти свого ближнього, який не належить до тієї самої Церкви? Може, я насміхався з нього; тішився, коли йому не велося, коли з ним трапилося щось погане, коли він помилився?
По-третє: чи оминав я щось добре, що міг був зробити для свого ближнього? Коли йому все гарно йшло, чи я тішився його успіхом? Коли він зробив щось добре, чи я похвалив його? Чи старався його морально підтримати, коли він почувався пригнобленим? Чи звертався до нього теплим словом?
Коли ми поставимо такі запитання перед своїми очима, а точніше перед очима свого серця, тоді побачимо, наскільки щирою, правдивою є наша молитва. Коли ми бажаємо добра ближньому, незважаючи на те, що він іншого віровизнання чи іншої конфесії, і вбачаємо в ньому брата, дитину нашого Небесного Отця, тоді ми справді щиро молимося.
Господь Бог дивиться на нас, слухає наші молитви, але Він, як навчив нас Ісус Христос, каже: "Як ви прощаєте своїм ближнім, так Я прощаю вам". Одне слово, ми мусимо знайти у своєму серці ту зичливість, оте добро і щиро всім його бажати. На такому фундаменті ми можемо збудувати єдність, яку Господь Бог, наш Небесний Отець, хоче нам дати і вже нам дає (не тільки обіцяє), тільки ми маємо бути готові її прийняти.
ЛЮБОМИР
Как и следовало ожидать, в первых рядах оказался Порошенко, который видит достижение единства на путях сугубо политических - и предпринимает для этого ряд конкретных шагов. Но есть еще и мнение людей веры. И тут мне вновь хочется обратиться к мнению Любомира Гузара, которое он высказал на страницах УП
Правдоподібно, тема єдності Церкви не цілком принагідно спадає на думку в цей час, бо те, що колись було єдиним і тішило душі віруючих людей, сьогодні, через тисячу років, сповнює нас болем через церковний поділ.
Як я вже не один раз писав, говорити про єдність дуже легко, можна сказати, популярно. Про це сьогодні говорять навіть політичні діячі.
Але ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що єдність Церкви - це Божа справа. До неї треба підходити, думаючи категоріями релігійних переконань. Це не є щось, що ми можемо осягнути своїми людськими силами.
Молитися про єдність - це не така проста справа, бо йдеться не тільки про слова, які виходять із наших вуст. Молитва мусить виходити із нашого серця: вона зобов’язує виконувати Божу волю.
Тому, шановні читачі, згадуючи людей та події тисячолітньої давнини, а водночас думаючи про наше сьогодення, запрошую вас поставити собі декілька запитань, об’єднавши їх у три групи.
По-перше: що доброго я зробив для свого ближнього, для свого брата, навіть якщо він не належить до тої самої Церкви, до тої самої конфесії? Чи я виявляв до нього повагу, чи говорив добре про нього, чи бажав йому добра, чи старався відкинути все, що може бути образливим для нього?
По-друге: що я зробив поганого супроти свого ближнього, який не належить до тієї самої Церкви? Може, я насміхався з нього; тішився, коли йому не велося, коли з ним трапилося щось погане, коли він помилився?
По-третє: чи оминав я щось добре, що міг був зробити для свого ближнього? Коли йому все гарно йшло, чи я тішився його успіхом? Коли він зробив щось добре, чи я похвалив його? Чи старався його морально підтримати, коли він почувався пригнобленим? Чи звертався до нього теплим словом?
Коли ми поставимо такі запитання перед своїми очима, а точніше перед очима свого серця, тоді побачимо, наскільки щирою, правдивою є наша молитва. Коли ми бажаємо добра ближньому, незважаючи на те, що він іншого віровизнання чи іншої конфесії, і вбачаємо в ньому брата, дитину нашого Небесного Отця, тоді ми справді щиро молимося.
Господь Бог дивиться на нас, слухає наші молитви, але Він, як навчив нас Ісус Христос, каже: "Як ви прощаєте своїм ближнім, так Я прощаю вам". Одне слово, ми мусимо знайти у своєму серці ту зичливість, оте добро і щиро всім його бажати. На такому фундаменті ми можемо збудувати єдність, яку Господь Бог, наш Небесний Отець, хоче нам дати і вже нам дає (не тільки обіцяє), тільки ми маємо бути готові її прийняти.
ЛЮБОМИР