(no subject)
MUNDABSCHLUSS
Мало хто знає, як виглядав рот Тараса Шевченка у зрілі роки. Причиною цього є не так неуважність спостерігачів чи критиків, як реальні трагічні обставини життя митця, обставини, про які, до слова, теж не всі здогадуються, боофіційна критика й біографіка зробила все можливе, аби приховати від громадськості певні болісні аспекти життєпису цього художника слова.
Офіційні зображення Тараса Шевченка після 1845 року хибують на одну прикметну рису: на всіх парсунах рот митця надійно затуляють вуса, або ж на цей життєво важливий отвір лягає чорна тінь, неначе затуляючи справжній стан справ від дослідників і уважних поціновувачів. Жодного чіткого зображення рота великого Кобзаря після 1845 року, здається, немає. Ті нечисленні картини, що дійшли до нас, дають тверде уявлення про деградацію, сказати б навіть деволюцію ротового отвору на обличчі митця.
Перший автопортрет Тараса Шевченка датовано 1840 роком. Тарасові на той час 26 років. Романтично-піднесений поет на цьому автопортреті - повноцінний і повнокровний володар рота. Рот нібито навіть виділяється, виходить на перший план, порівняно з рештою обличчя; червоні губи натякають на велику любов і пристрасть, а чорні тіні додають різкості й контрасту. "Це - я! У мене є рот!" - нібито аж кричить до нас картина. Недаремно у другому, пізнішому варіанті стогривневої купюри портрет Шевченка пізнішого періоду (т.зв. "пошуків втраченого отвору") замінено саме цим, першим і повнокровним зображенням. На цьому портреті нижня частина обличчя не така важка й масивна, як на пізніших, де вже починають з"являтися вуса, і як на останніх, де вуса цілковито перебирають на себе функцію рота.
Автопортрет, написаний у Яготині 1843 року й згодом подарований Варварі Рєпніній - друга віха на шляху Великого Зникнення. Тут значно більше чорного. Біле й чорне, наявність і відсутність домінують у кольоровій гамі. Ракурс обличчя схожий на ракурс першого портрету - але гляньмо уважніше. Там, де 1840 року буяли червоні губи, 1843-го з"являється невеличка карлючка, що буцімто мусить означати рот. Тут ще немає вусів - але вже нема і рота.
Що ж сталося з ротом великого Тараса у проміжку між 1840 і 1843 роком? На це питання, певно, можна дати просту й вичерпну відповідь, але вона видасться такою моторошною, що науковці досі заплющують очі й галопом мчать далі життєвим полем митця, колючи об стерню правди свої чисто вишкрябані п"ятки.
Таке враження, що рот у поета просто зник. І саме переживаючи зникнення рота, досить молодий ще Тарас (йому був 31 рік) пише "Заповіт". У тридцятиоднорічного молодика почалося запалення легенів і поволі зникав рот, Запалення минулося, а от рота Шевченко вже не діждався. Автопортрет 1847 року, перший написаний у засланні, в Орську, показує нам уже вкрай вусатого й майже лисого чоловіка у дивному капелюсі. Шевченкові тридцять три. Біля його ніг хлюпають хвилі Каспію, попереду - третина життя, але нема найважливішого: рота.
Автопортрети 1850-1851 року (Новопетровське укріплення) - дивні й страшні. Домінують приглушені тони, вуса виходять на перший план, в очах - туга за втраченим. Усі подальші автопортрети ("у шапці й кожусі", "у світлому костюмі", "у темному костюмі" - лише варіації на тему темноти й відсутності -
але зненацька - у травні 1860-го року - Тарас пише "Автопортрет зі свічкою".
Що це? Запізнілий спогад про молодість? Гра у віднайдення? Хизування перед останніми в житті молодицями? Цей автопортрет знову вириває з минулого втрачений рот і аж ніби підсовує його споглядачам - нате, мовляв! Ось! У мене теж колись був рот, повірте! Свічка, світле обличчя, жодного натяку на всепоглинальні вуса. "Це була Тарасова агонія" - казали сучасники. Безротий, заслаблий, він відчував наближення кінця - фінішу - глухого кута.
Останній автопортрет (зима 1861 року, Петербург) - це навіть не обличчя. Це півмісяць чорної шапки й півмісяць вусів, які відтинають обличчя згори і знизу, лишаючи болісні старі очі й гострий красивий ніс, який уже відчув запах тліну.