РОКСОЛАНА
Уже давно хотела поделиться этим, разделить с кем-то это чувство щемящей боли и гордости.
Еще когда впервые прочла это в теплую летнюю ночь - в 14 или 15 лет - я полюбила их сразу и целиком. И решила, что если я вдруг всё-таки когда-нибудь буду поступать в театральный, то именно и только с этим монологом.
Стихи Ирины Жиленко
Серпень. Падали зорі. До мене звертались степи неозорі - коли ми ішли, долаючи орди, пошесті, зло - тебе з нами не було. Не вірю: стріла вилітає з лука, дорога - з порога, людина - з печери. Я все пам’ятаю - усі ваші лаври, усі ваші терни. Хай час замітає плоди ваших рук і сліди ваших мук - я з вас виростаю, я все із собою в дорогу беру.
Я все пам’ятаю. Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала, і в душу мені пролилась висота безмежного неба. Я все пам’ятаю. Найперше безсилля своє перед небом, найперше зусилля дивитися в себе. Я все пам’ятаю. Світанок сумління, світанок любові в жорстоких очах, коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час. Я все пам’ятаю. Степів первозданність, орлів клекотання, задушне страждання, коли повернувся мій владар, мій воїн, султан на щиті бойовому - і з ним мене, молоду, поховали живою… Боги не вступились, мовчали сини. Я все пам’ятаю. Султанські гареми, громи нестихаючі дум кобзаревих, ревіння і стогін дніпровських порогів, гаки між ребер, і чаші калин, так щедро налитих козацькою кров’ю, що вже ні краплини не можна долить. Я все пам’ятаю. Я з вами була. А доля не шовком торкалася тіла: на ціле життя - тільки рабський халат, жорсткий і смердючий - бо я так схотіла! Не треба ні щастя, ні втіхи мені - для них, для синів моїх всі мої дні… Я все пам’ятаю. І те, як мовчала, мовчала, мовчала: кати аж сичали. Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе. Лиш мамі моїй не кажи - пожалій… Минають роки, я живу, я розкута, та не заростають у серці моїм спливаючі кров’ю рани спокути.
Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні. Кажуть мені прийдешні: коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє - тебе з нами не буде. Не вірю! Стріла долетить до цілі - не можна їй впасти, не можна звернути. я з вами ітиму, я вірна і сильна, я вам поможу у печалі і скруті. Що знала я, діти, про ваші шляхи? Та серце говорить (а серце правдиве), що доля судилась вам, діти, предивна. І буде щасливим великий похід - я з вами крізь терни до зір золотих ітиму повік, бо не зможу не йти. Дійдемо - так серце мені промовляє.
А серце все знає.