01 Лис і Душа
Ліс зустрів його нічною прохолодою. Біжучи відомими лише йому таємними стежками Лис щоразу легко відсапувався, коли боком, чи головою торкався холодних гілок. Природа навколо вже поступово віддавалась осені. Все навколо було вкрито легким нальотом інею. Розпочинались перші заморозки. Що зараз рухало хитрим лисом не було зрозуміло і йому. Спочатку прийшов сон. Потім непереборне бажання кудись рухатись, бігти, мчати лісом. Хоча... Чому «кудись»? Лис знав куди і відчував чому. Частина його єства чинила супротив, плутаючи думки. Проте мудрий звір знав, що то лише його частина відмовлялась від надуманого. ВІн це зробить трішки згодом, а зараз треба виконати ще один ритуал. І тому він біг неквапливо, тихо, не здіймаючи шуму, біг так щоб ранковий ліс не звертав на нього уваги. Це був глибокий, морозний, осінній ранок. Небо всіяне зірками, ледь-ледь виглядало крізь крони. Лис біг на свою галявину. Адже саме вона йому сьогодні наснилась.
Це був приємний і водночас дуже тривожний сон. Сон, як яскравий спогад. Темний ліс. І яскрава освітлена сонцем галявина на схилі пагорбу. Тоді Лис також біг у своїх важливих справах, але щось змусило його затриматись на краю цієї галявини. Затриматись, присісти і прислухатись до себе. Раптом він помітив легкий рух біля кущів на зустрічному боці галявини. Он там, на самому краєчку. В глибині зелених заростів Лис помітив чиюсь нору. І відчув уважний і трішки зляканий погляд. За ним явно спостерігали. Зацікавлений цією увагою Лис вийшов на галявину і вирішив показати себе. Сонце, світило в зеніті, ледь-ледь прикрите хмарами. Сяйво небесного світила зробило вбрання Лиса яскравим, вогняним. Вітер, кудовчив його шерсть, від чого Лису було приємно та весело. Звір всівся по центру галявини і почав чекати. Пройшло декілька довгих та тягучих хвилин. В норі відчувався рух і звідти ніяково і дещо злякано показалось маленьке створіння. Маленьке, тендітне воно вагаючись зробило кілька кроків назустріч Лису і завмерло, готове дременути назад. Обережно, майже непомітно Лис теж зробив кілька кроків. Маленьке звірятко відсахнувшись дивилось на звіра великими очима, його спочатку почало трусити від страху, але той стан швидко минув, коли воно побачило посмішку Лиса. Щось вабило це лісове створіння до хижака. Краса? Грація? Чи щось, що було глибоко приховано в його очах. Хто зна. Лис дивився цьому створінню в очі уважно і лагідно. Йому раптом захотілось свою впевненість передати цьому небаченому досі чуду. І йому це вдалось. Створіння зробило крок, ще один ще і ось вже воно зовсім поруч. Ні сумнівів, ні тремору. Воно стояло у променях сонячного сяйва і всім видом випромінювало радість. Радість від можливості бути поруч, радість від того що можна от так от просто бути на сонячній галявині. Лис відчув що саме його чекали, саме можливості наблизитись от так невимушено. Відчувалось що ось така відкритість це створіння дещо лякало, і воно було щосекунди готове дременути назад до своєї нори. А Лис раптом відчув непереборне бажання просто лизнути це створіння в носа. Ось так от. Просто в носа, мовляв, «привіт, все чудово». Що він одразу і зробив. Сидячи в центрі галявини він з усмішкою спостерігав як маленьке створіння, замружившись від несподіванки, теж посміхнулось. І раптом, так само несподівано, різко скоротивши відстань, вмостилось між передніх лап хитрого звіра, зарилось в шерсть і приклало свою голову до його грудей, слухаючи серце. Лис завмер від давно забутих відчуттів, прислухався до себе. А потом просто приліг, і загорнув створіння в обійми. Скрутився калачиком, зарився носом в шерсть і вкрив їх обох своїм хвостом. На галявині панувала тиша. Сюрчали коники, шелестіла трава на галявині перешіптуючись з кронами дерев, світило осіннє сонце. А на галявині два лісових створіння відчували єдність душ. Їм було солодко та затишно.
Далі сон почав уриватись ніби хтось порізав кіноплівку. Ось ці двоє сидять на пагорбі, дивляться у далечінь та розповідають одне одному що вони бачать там за обрієм. Лис мружиться та мліє від задоволення, яку дає ця близькість. А мале звірятко носиться навколо і сміється показуючи то одне то інше. Ось вони вдвох подорожують сивим лісом. Лис раз у раз показує його дивину, розповідаючи його історії, знайомить звірятко із лісовими казками. А ось і перші грози, коли звірятко злякано ховається від нещастя під лисом, раз у раз виглядаючи, висовуючи носа під холодні краплі і ховаючись назад. Незважаючи на змоклу шерсть та холод, Лис тоді відчував лише тепло. Адже його серце гріло це тендітне лісове створіння.
І раптом в сон увійшов смуток. Лис тоді добре запам’ятав цю мить. Він тоді відчайдушно хотів прокинутись. Ця частина сну виглядала як затерта стара кіноплівка. Ніби її або погано зберігали, або задивились до дірок. Маленька галявинка біля Лисової нори. Два звіра сидять поруч, їм тихо та затишно. Вони розмовляють душами. І раптом спочатку почувся різкий та сухий постріл, а потім птахи пересмішники понесли лісом дурну звістку. Лис відчув як від тієї звістки його серце зупинилось на дуже довгу мить, збилось із свого ритму, в очах потемніло і звір знесилено опустився на землю. Ніби той постріл влучив у нього самого. Яскравий вогник в його очах потьмянів. Мале звірятко що було біля Лиса розгубилось. Спочатку воно пробувало підняти його, потім зігріти, потім щось довго шепотіло на вухо. І ось звір підвівся, лизнув звірятко в носа та посміхнувся. Отряхнувся і побіг у своїх справах. Насправді він тікав, далеко тікав в такі моменти . На інший бік лісу. Щоб мале звірятко, що його лис давно називав про себе Душею, не відчувало болю та смутку, не бачило його сліз. А потім вертався назад із новими казками, пригодами та образами що він бачив там за обрієм. Тому що лис був щасливим. Дарував радість і сам зігрівався теплом близькості. Пройшов якийсь час, Лис радісно помічав як його Душа росте поруч та розвивається. Як зніяковілість та невпевненість покидають це створіння. Як воно ніби казкова квітка розквітає. Але… Одного разу воно прибігло до лиса у сильному хвилюванні і розповіло про свій Страх. Лис був здивований рішенням Душі. Воно його дуже боляче і неприємно вразило, у самісіньку суть вразило. Лис не показав нічого назовні. Він був розгублений і не розумів чому. Чому так. Але довірився. Просто дозволив себе переконати... І ще довгий період він не повертався думками до цього епізоду. Адже поруч нього завжди була його Душа. Вони всюди були разом і літніми днями ,і осінніми вечорами, і зимовими довгими ночами, і лагідними весняними ранками. І Лису того було достатньо. Адже він був певен що все ще виправиться. Він знав що сам все виправить і більше не дозволить того смутку. Адже не буває пізно.
Плівка сну зовсім втрачала кольори, сон ставав все урив частішим. В такі моменти звір часто ворочався, крутився, скулив крізь сон.
Живучи разом, зігріваючи Душу своїм теплом Лис раптом відчув, яскраво і невимушено,те, що він вже не той дикий та невловимий звір, яким був раніше. Він відчув себе прирученим. І йому це було зовсім не лячно, навіть комфортно і навіть радісно. Тоді це усвідомлення, а точніше факт, став настільки явним та непереможним, що Лис вирішив закріпити це відчуття, поділившись ним з Душею. Проте раптом помітив якусь прохолоду біжучи додому. Щось було негаразд. Лис давно бачив чужі сліди біля свого дому ,проте не надавав тому значення. Звірі любили лисову нору, прибігали поділитись чимось своїм і його не дивувало те що Душа теж мала таке спілкування. Проте останнім часом певна низка слідів все частіше і частіше траплялась йому на очі. Його це бентежило. Лис знав що іноді Душа подорожувала в тій стороні. І непокоївся. Одного разу, відчуваючи якесь неприємне хвилювання, Лис покликав свою Душу. У відповідь нічого, тиша. До вечора Лис не міг знайти собі місця. Він то сидів біля своєї нори, то починав рити новий хід, то притуливши вуха до голови гарчав на ліс. А то просто носився кругами по галявині і кусав все що трапляється йому на шляху - гілки, листя, траву. Але неспокій тривав. Заспокоєння могло дати йому лише одне. І того не було...
Його душа повернулась не скоро. Замислене, відсторонене створіння не відповіло на мовчазне запитання Лиса. Просто увійшло в домівку і лягло. Все єство дикого, а точніше вже прирученого, звіра раптом схвилювалось. Лис підійшов та лагідно обійняв свою Душу, намагаючись як завжди зігріти, захистити, віддати частинку себе. І відчув як по тілу Душі пройшла хвиля дрожі. Як то там то там на тілі почали підніматись гострі і болючі шипи. Лис не відступав, обійняв сильніше. Шипи раптово і різко піднялись вверх, застовбирчили в усі боки, боляче впиваючись у тіло звіра. Душа почала пручатись. Лис лагідно почав шепотіти звірятку на вухо, пробуючи заспокоїти. І ще сильніше обійняти не зважаючи на голки та шипи, не турбуючись про свій біль. Бажаючи лише одного - дати впевненість в одному, що все буде добре. Адже ось він, приручений лис, тут поруч. Він був один з тисяч, а тепер він належить лише Душі. І він тому безмежно радий. Хотів сказати що так тепер буде назавжди. Він знає той шлях про який вони мріють разом і знає як його пройти.
Не чула його Душа того. Щодалі сильніше пручалась, крутилась. І кожен рух віддавався болем для Лиса. Гострі голки шипів розірвали шкіру, вкриваючи білі груди кривавими полосами. Проникаючи глибоков плоть аж до серця. Душа пручалась, кусалась, випустила пазурі, не усвідомлюючи вже себе. Він тримав Душу і пробував заспокоїти, але все було марно. Лис лише зміг вхопити Душу за загривок зубами і винести назовні під сонячне сяйво. Це коштувало йому ще кількох серйозних шрамів. Проте Лис знав, що так треба зробити. Малому звіряті потрібно було сонячне тепло, його треба було зігріти. Лис тихо-тихо поклав Душу на сонячну галявину і зробив крок назад. Всівся навпроти. Він здогадувався що відбулось, але не хотів тому вірити. Яскраві червоні краплі крові тихо крапали на осінню траву, але Лис того не відчував. Він знав що зараз відбудеться і не міг нічого вдіяти. Нічого не відчувалось. Тіло стало невагомим. Ні пошматованих грудей, ні болю від порізів на морді, ні болю десь там глибоко в собі. Він уважно дивився на те як його Душа, спочатку винувато, а потім злякано зробила крок назад. Ще один і ще. Лис тихо підвівся і зробив крок назустріч. Душа відступила злякано. Лис рішуче зробив ще один назустріч. Душа зупинилась, потягнулась раптом до нього, ніби вагаючись зробити крок. Лис напружився, став серйозним і зробив ще крок, ще один і ще один. Йому була байдуже біль, якою віддавали свіжі порізи, він зараз не відчував того Болю яким став сам. Він підійшов як приручений звір, ліг біля лап Душі і притулився мовчки, заплющивши очі. Віддаючись повністю на милість.
Кілька довгих миттєвостей що показались йому вічністю нічого не відбувалось. Щось гаряче капнуло йому на лапу, на вухо, на щоку. Потім почувся крок, ще один, ще. Вони поступово віддалялись і ставали тихішими. І з кожним кроком з Лиса йшло життя. Як із тріснутої вази витікає вода. Лис стомлено відкрив очі. На краю галявини ще рухались гілки в тому місці де його мале звірятко пройшло крізь зелену огорожу. Він дивився деякий час на цей рух. Його погляд тьмянів. Галявина затихла. Перестали сюрчати коники, замовкли птахи. Навіть невгамовний вітерець, який щойно веселився із пожухлими травинками, кудись зник, сонце сховалось за хмарами і галявина ніби втратила кольори. Лис вдихнув глибоко. Зітхнувши видихнув довгим-довгим подихом. Очі його поволі закрились. І він помер...
Життя покинуло дикого звіра який дозволив себе приручити.
Плівка сну обірвалась.
Пригадавши ту мить, Лис, біжучи по лісу, ледь не впав, спотикнувшись. Але, за секунду, зміг відновити темп бігу. Перестрибнув через повалене дерево. Де ж вона, та стежка? А, ось, тут поруч. Тут повернути і вверх на пагорб. Піднімаючись схилом Лис ні про що не думав. Спогад про недавній сон ще турбував, але біль пережитий у ньому, вже відступав. Вверх. Вверх, туди де було його улюблене місце. Туди звідки завжди було так приємно спостерігати за обрієм.
Сьогоднішня ніч була з легким приморозком. Піднявшись на верх пагорба, Лис легко відшукав маленький п’ятачок прим`ятої трави. Точніше було б сказати там трава погано росла. Тому що тут постійно Лис зустрічав ранок. Трава просто не встигала заростити цю мініатюрну схованку. Лис звично пройшовся, покрутився по місцині, принюхався. Тут ще не пропали знайомі нотки запаху. Лис вдихнув повітря що віддавало морозом. Вдихнув глибоко. Замружився від задоволення. Мороз легенько пощипував мокрого носа. Лис посміхнувся про себе. І повільно видихнув, спостерігаючи як повітря що видихалось перетворюється на мініатюрну хмаринку. Іноді Лис вірив в те що так вони і народжуються - хмари. У прохолодну пору наші думки, мрії та сподівання покидають нас у вигляді хмаринок. Звір підняв голову догори і глянув на місяць. Місяць що зовсім нещодавно був повним та величним, сяючим та холодним, недосяжним і таким близьким. А тепер від нього залишився лише тоненький ріжок. Скоро і того не буде. Народиться новий місяць. Безкінечний цикл переродження, що його небо показує своїм дітям. Як знак того що все минає і все перероджується і народжується знову. Небо було чистим. Зорі вже майже всі зникли, лише декілька планет ще супроводжували небесного мандрівника в його безкінечній подорожі. Вірні супутники які появляються разом з місяцем першими на небосхилі і йдуть з нього останніми, коли решта вже солодко сплять. Лис посміхнувся, вмостився. Було дещо незручно. Пусте місце поблизу холодило, там ще зовсім недавно, завжди сиділа Душа. Тепер від порожнечі поруч не відчувалось тепла,а навпаки. Лис зітхнув і перевів погляд на обрій в нетерплячому очікуванні. А він вже жеврів червоними сполохами. Там, далеко, за багато кілометрів Сонце прокидалось і готувалось появитись на світ. С кожною миттю обрій наливався гарячим червоним кольором. Ще кілька хвилин Лис вглядався в далечінь і от нарешті над обрієм показався краєчок червоного диску. Мить, ще мить, ще. Хвилина за хвилиноюі диск Сонця впевнено піднімався все вище. І від його теплої зігріваючої посмішки морок, холод та темрява відступали. Земля поступово зігрівалась, і морозні узори мінялись життєдайною росою. Лис відчував своїм єством радісне збудження. Нетерпіння змусило його підвестись і вискочити на величезний камінь поруч, ніби намагаючись вловити промені ранкового сонця раніше строку. Звір опинився весь освітлений лагідним світилом. Тепло охопило його тіло. Від цього задоволення Лису захотілось потягнутись і посміхнутись світу. Починався новий день. І він мав бути обов’язково хорошим. Інакше і бути не могло. Адже він сильний, вільний, дикий та не приручений Лис. Він закрутився на камінцю у своєрідному ритуальному танку, підстрибуючи та перебираючи лапами. Розвернувся до обрію, замруживши очі знову підставив морду лагідному сонцю. Посміхнувся. Спробував подивитись на яскраве світило крізь примружені повіки. І раптом голосно пчихнув. Посміхнувся сам і затяфкав радісно, звертаючись до світу. Потім завмер. Його вуха рухались. Лис уважно слухав світ навколо. Ще мить він прислухався, потім зіскочив з кам’яної брили. Востаннє глянув на сонячний диск. «Дякую, Сонце!!», прокричав він, знаючи що воно чудово його чуло.
Звір, позіхнув розслаблено, ще раз потягнувся і різким, ледь вловимим рухом стрімко покинув місце для спостерігання. Певний час з цього місця ще було видно руду шкіру звіра що мчав серед жовтіючої природи. Аж доки Лис не пропав з виду. Розпочинався новий яскравий день.
Це був приємний і водночас дуже тривожний сон. Сон, як яскравий спогад. Темний ліс. І яскрава освітлена сонцем галявина на схилі пагорбу. Тоді Лис також біг у своїх важливих справах, але щось змусило його затриматись на краю цієї галявини. Затриматись, присісти і прислухатись до себе. Раптом він помітив легкий рух біля кущів на зустрічному боці галявини. Он там, на самому краєчку. В глибині зелених заростів Лис помітив чиюсь нору. І відчув уважний і трішки зляканий погляд. За ним явно спостерігали. Зацікавлений цією увагою Лис вийшов на галявину і вирішив показати себе. Сонце, світило в зеніті, ледь-ледь прикрите хмарами. Сяйво небесного світила зробило вбрання Лиса яскравим, вогняним. Вітер, кудовчив його шерсть, від чого Лису було приємно та весело. Звір всівся по центру галявини і почав чекати. Пройшло декілька довгих та тягучих хвилин. В норі відчувався рух і звідти ніяково і дещо злякано показалось маленьке створіння. Маленьке, тендітне воно вагаючись зробило кілька кроків назустріч Лису і завмерло, готове дременути назад. Обережно, майже непомітно Лис теж зробив кілька кроків. Маленьке звірятко відсахнувшись дивилось на звіра великими очима, його спочатку почало трусити від страху, але той стан швидко минув, коли воно побачило посмішку Лиса. Щось вабило це лісове створіння до хижака. Краса? Грація? Чи щось, що було глибоко приховано в його очах. Хто зна. Лис дивився цьому створінню в очі уважно і лагідно. Йому раптом захотілось свою впевненість передати цьому небаченому досі чуду. І йому це вдалось. Створіння зробило крок, ще один ще і ось вже воно зовсім поруч. Ні сумнівів, ні тремору. Воно стояло у променях сонячного сяйва і всім видом випромінювало радість. Радість від можливості бути поруч, радість від того що можна от так от просто бути на сонячній галявині. Лис відчув що саме його чекали, саме можливості наблизитись от так невимушено. Відчувалось що ось така відкритість це створіння дещо лякало, і воно було щосекунди готове дременути назад до своєї нори. А Лис раптом відчув непереборне бажання просто лизнути це створіння в носа. Ось так от. Просто в носа, мовляв, «привіт, все чудово». Що він одразу і зробив. Сидячи в центрі галявини він з усмішкою спостерігав як маленьке створіння, замружившись від несподіванки, теж посміхнулось. І раптом, так само несподівано, різко скоротивши відстань, вмостилось між передніх лап хитрого звіра, зарилось в шерсть і приклало свою голову до його грудей, слухаючи серце. Лис завмер від давно забутих відчуттів, прислухався до себе. А потом просто приліг, і загорнув створіння в обійми. Скрутився калачиком, зарився носом в шерсть і вкрив їх обох своїм хвостом. На галявині панувала тиша. Сюрчали коники, шелестіла трава на галявині перешіптуючись з кронами дерев, світило осіннє сонце. А на галявині два лісових створіння відчували єдність душ. Їм було солодко та затишно.
Далі сон почав уриватись ніби хтось порізав кіноплівку. Ось ці двоє сидять на пагорбі, дивляться у далечінь та розповідають одне одному що вони бачать там за обрієм. Лис мружиться та мліє від задоволення, яку дає ця близькість. А мале звірятко носиться навколо і сміється показуючи то одне то інше. Ось вони вдвох подорожують сивим лісом. Лис раз у раз показує його дивину, розповідаючи його історії, знайомить звірятко із лісовими казками. А ось і перші грози, коли звірятко злякано ховається від нещастя під лисом, раз у раз виглядаючи, висовуючи носа під холодні краплі і ховаючись назад. Незважаючи на змоклу шерсть та холод, Лис тоді відчував лише тепло. Адже його серце гріло це тендітне лісове створіння.
І раптом в сон увійшов смуток. Лис тоді добре запам’ятав цю мить. Він тоді відчайдушно хотів прокинутись. Ця частина сну виглядала як затерта стара кіноплівка. Ніби її або погано зберігали, або задивились до дірок. Маленька галявинка біля Лисової нори. Два звіра сидять поруч, їм тихо та затишно. Вони розмовляють душами. І раптом спочатку почувся різкий та сухий постріл, а потім птахи пересмішники понесли лісом дурну звістку. Лис відчув як від тієї звістки його серце зупинилось на дуже довгу мить, збилось із свого ритму, в очах потемніло і звір знесилено опустився на землю. Ніби той постріл влучив у нього самого. Яскравий вогник в його очах потьмянів. Мале звірятко що було біля Лиса розгубилось. Спочатку воно пробувало підняти його, потім зігріти, потім щось довго шепотіло на вухо. І ось звір підвівся, лизнув звірятко в носа та посміхнувся. Отряхнувся і побіг у своїх справах. Насправді він тікав, далеко тікав в такі моменти . На інший бік лісу. Щоб мале звірятко, що його лис давно називав про себе Душею, не відчувало болю та смутку, не бачило його сліз. А потім вертався назад із новими казками, пригодами та образами що він бачив там за обрієм. Тому що лис був щасливим. Дарував радість і сам зігрівався теплом близькості. Пройшов якийсь час, Лис радісно помічав як його Душа росте поруч та розвивається. Як зніяковілість та невпевненість покидають це створіння. Як воно ніби казкова квітка розквітає. Але… Одного разу воно прибігло до лиса у сильному хвилюванні і розповіло про свій Страх. Лис був здивований рішенням Душі. Воно його дуже боляче і неприємно вразило, у самісіньку суть вразило. Лис не показав нічого назовні. Він був розгублений і не розумів чому. Чому так. Але довірився. Просто дозволив себе переконати... І ще довгий період він не повертався думками до цього епізоду. Адже поруч нього завжди була його Душа. Вони всюди були разом і літніми днями ,і осінніми вечорами, і зимовими довгими ночами, і лагідними весняними ранками. І Лису того було достатньо. Адже він був певен що все ще виправиться. Він знав що сам все виправить і більше не дозволить того смутку. Адже не буває пізно.
Плівка сну зовсім втрачала кольори, сон ставав все урив частішим. В такі моменти звір часто ворочався, крутився, скулив крізь сон.
Живучи разом, зігріваючи Душу своїм теплом Лис раптом відчув, яскраво і невимушено,те, що він вже не той дикий та невловимий звір, яким був раніше. Він відчув себе прирученим. І йому це було зовсім не лячно, навіть комфортно і навіть радісно. Тоді це усвідомлення, а точніше факт, став настільки явним та непереможним, що Лис вирішив закріпити це відчуття, поділившись ним з Душею. Проте раптом помітив якусь прохолоду біжучи додому. Щось було негаразд. Лис давно бачив чужі сліди біля свого дому ,проте не надавав тому значення. Звірі любили лисову нору, прибігали поділитись чимось своїм і його не дивувало те що Душа теж мала таке спілкування. Проте останнім часом певна низка слідів все частіше і частіше траплялась йому на очі. Його це бентежило. Лис знав що іноді Душа подорожувала в тій стороні. І непокоївся. Одного разу, відчуваючи якесь неприємне хвилювання, Лис покликав свою Душу. У відповідь нічого, тиша. До вечора Лис не міг знайти собі місця. Він то сидів біля своєї нори, то починав рити новий хід, то притуливши вуха до голови гарчав на ліс. А то просто носився кругами по галявині і кусав все що трапляється йому на шляху - гілки, листя, траву. Але неспокій тривав. Заспокоєння могло дати йому лише одне. І того не було...
Його душа повернулась не скоро. Замислене, відсторонене створіння не відповіло на мовчазне запитання Лиса. Просто увійшло в домівку і лягло. Все єство дикого, а точніше вже прирученого, звіра раптом схвилювалось. Лис підійшов та лагідно обійняв свою Душу, намагаючись як завжди зігріти, захистити, віддати частинку себе. І відчув як по тілу Душі пройшла хвиля дрожі. Як то там то там на тілі почали підніматись гострі і болючі шипи. Лис не відступав, обійняв сильніше. Шипи раптово і різко піднялись вверх, застовбирчили в усі боки, боляче впиваючись у тіло звіра. Душа почала пручатись. Лис лагідно почав шепотіти звірятку на вухо, пробуючи заспокоїти. І ще сильніше обійняти не зважаючи на голки та шипи, не турбуючись про свій біль. Бажаючи лише одного - дати впевненість в одному, що все буде добре. Адже ось він, приручений лис, тут поруч. Він був один з тисяч, а тепер він належить лише Душі. І він тому безмежно радий. Хотів сказати що так тепер буде назавжди. Він знає той шлях про який вони мріють разом і знає як його пройти.
Не чула його Душа того. Щодалі сильніше пручалась, крутилась. І кожен рух віддавався болем для Лиса. Гострі голки шипів розірвали шкіру, вкриваючи білі груди кривавими полосами. Проникаючи глибоков плоть аж до серця. Душа пручалась, кусалась, випустила пазурі, не усвідомлюючи вже себе. Він тримав Душу і пробував заспокоїти, але все було марно. Лис лише зміг вхопити Душу за загривок зубами і винести назовні під сонячне сяйво. Це коштувало йому ще кількох серйозних шрамів. Проте Лис знав, що так треба зробити. Малому звіряті потрібно було сонячне тепло, його треба було зігріти. Лис тихо-тихо поклав Душу на сонячну галявину і зробив крок назад. Всівся навпроти. Він здогадувався що відбулось, але не хотів тому вірити. Яскраві червоні краплі крові тихо крапали на осінню траву, але Лис того не відчував. Він знав що зараз відбудеться і не міг нічого вдіяти. Нічого не відчувалось. Тіло стало невагомим. Ні пошматованих грудей, ні болю від порізів на морді, ні болю десь там глибоко в собі. Він уважно дивився на те як його Душа, спочатку винувато, а потім злякано зробила крок назад. Ще один і ще. Лис тихо підвівся і зробив крок назустріч. Душа відступила злякано. Лис рішуче зробив ще один назустріч. Душа зупинилась, потягнулась раптом до нього, ніби вагаючись зробити крок. Лис напружився, став серйозним і зробив ще крок, ще один і ще один. Йому була байдуже біль, якою віддавали свіжі порізи, він зараз не відчував того Болю яким став сам. Він підійшов як приручений звір, ліг біля лап Душі і притулився мовчки, заплющивши очі. Віддаючись повністю на милість.
Кілька довгих миттєвостей що показались йому вічністю нічого не відбувалось. Щось гаряче капнуло йому на лапу, на вухо, на щоку. Потім почувся крок, ще один, ще. Вони поступово віддалялись і ставали тихішими. І з кожним кроком з Лиса йшло життя. Як із тріснутої вази витікає вода. Лис стомлено відкрив очі. На краю галявини ще рухались гілки в тому місці де його мале звірятко пройшло крізь зелену огорожу. Він дивився деякий час на цей рух. Його погляд тьмянів. Галявина затихла. Перестали сюрчати коники, замовкли птахи. Навіть невгамовний вітерець, який щойно веселився із пожухлими травинками, кудись зник, сонце сховалось за хмарами і галявина ніби втратила кольори. Лис вдихнув глибоко. Зітхнувши видихнув довгим-довгим подихом. Очі його поволі закрились. І він помер...
Життя покинуло дикого звіра який дозволив себе приручити.
Плівка сну обірвалась.
Пригадавши ту мить, Лис, біжучи по лісу, ледь не впав, спотикнувшись. Але, за секунду, зміг відновити темп бігу. Перестрибнув через повалене дерево. Де ж вона, та стежка? А, ось, тут поруч. Тут повернути і вверх на пагорб. Піднімаючись схилом Лис ні про що не думав. Спогад про недавній сон ще турбував, але біль пережитий у ньому, вже відступав. Вверх. Вверх, туди де було його улюблене місце. Туди звідки завжди було так приємно спостерігати за обрієм.
Сьогоднішня ніч була з легким приморозком. Піднявшись на верх пагорба, Лис легко відшукав маленький п’ятачок прим`ятої трави. Точніше було б сказати там трава погано росла. Тому що тут постійно Лис зустрічав ранок. Трава просто не встигала заростити цю мініатюрну схованку. Лис звично пройшовся, покрутився по місцині, принюхався. Тут ще не пропали знайомі нотки запаху. Лис вдихнув повітря що віддавало морозом. Вдихнув глибоко. Замружився від задоволення. Мороз легенько пощипував мокрого носа. Лис посміхнувся про себе. І повільно видихнув, спостерігаючи як повітря що видихалось перетворюється на мініатюрну хмаринку. Іноді Лис вірив в те що так вони і народжуються - хмари. У прохолодну пору наші думки, мрії та сподівання покидають нас у вигляді хмаринок. Звір підняв голову догори і глянув на місяць. Місяць що зовсім нещодавно був повним та величним, сяючим та холодним, недосяжним і таким близьким. А тепер від нього залишився лише тоненький ріжок. Скоро і того не буде. Народиться новий місяць. Безкінечний цикл переродження, що його небо показує своїм дітям. Як знак того що все минає і все перероджується і народжується знову. Небо було чистим. Зорі вже майже всі зникли, лише декілька планет ще супроводжували небесного мандрівника в його безкінечній подорожі. Вірні супутники які появляються разом з місяцем першими на небосхилі і йдуть з нього останніми, коли решта вже солодко сплять. Лис посміхнувся, вмостився. Було дещо незручно. Пусте місце поблизу холодило, там ще зовсім недавно, завжди сиділа Душа. Тепер від порожнечі поруч не відчувалось тепла,а навпаки. Лис зітхнув і перевів погляд на обрій в нетерплячому очікуванні. А він вже жеврів червоними сполохами. Там, далеко, за багато кілометрів Сонце прокидалось і готувалось появитись на світ. С кожною миттю обрій наливався гарячим червоним кольором. Ще кілька хвилин Лис вглядався в далечінь і от нарешті над обрієм показався краєчок червоного диску. Мить, ще мить, ще. Хвилина за хвилиноюі диск Сонця впевнено піднімався все вище. І від його теплої зігріваючої посмішки морок, холод та темрява відступали. Земля поступово зігрівалась, і морозні узори мінялись життєдайною росою. Лис відчував своїм єством радісне збудження. Нетерпіння змусило його підвестись і вискочити на величезний камінь поруч, ніби намагаючись вловити промені ранкового сонця раніше строку. Звір опинився весь освітлений лагідним світилом. Тепло охопило його тіло. Від цього задоволення Лису захотілось потягнутись і посміхнутись світу. Починався новий день. І він мав бути обов’язково хорошим. Інакше і бути не могло. Адже він сильний, вільний, дикий та не приручений Лис. Він закрутився на камінцю у своєрідному ритуальному танку, підстрибуючи та перебираючи лапами. Розвернувся до обрію, замруживши очі знову підставив морду лагідному сонцю. Посміхнувся. Спробував подивитись на яскраве світило крізь примружені повіки. І раптом голосно пчихнув. Посміхнувся сам і затяфкав радісно, звертаючись до світу. Потім завмер. Його вуха рухались. Лис уважно слухав світ навколо. Ще мить він прислухався, потім зіскочив з кам’яної брили. Востаннє глянув на сонячний диск. «Дякую, Сонце!!», прокричав він, знаючи що воно чудово його чуло.
Звір, позіхнув розслаблено, ще раз потягнувся і різким, ледь вловимим рухом стрімко покинув місце для спостерігання. Певний час з цього місця ще було видно руду шкіру звіра що мчав серед жовтіючої природи. Аж доки Лис не пропав з виду. Розпочинався новий яскравий день.