Троцкий и Украина-2
Оригинал взят у yadocent в Троцкий и Украина
Звичайно всі дослідники подають ці дії Троцького, як його особисту ініціативу. Це не так, бо лінію на викорінення партизанщини фактично затвердив у березні 1919 року VIII з’їзд РКП (б), відкинувший погляди «військової опозиції» (К.Ворошилов, С.Мінін, І.Сталін). Таким чином, Троцький провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію. Зізнаючи свою провину за крах Південного фронту, Троцький подав у відставку.Але 5.7.1919 на засіданні Політбюро відставку було одноголосно відхилено.
Наступний візит Троцького в Донбас відноситься до 1920. Війна йшла до кінця, треба було починати відбудову народного господарства, і 23.3.1920 р. він був призначений наркомом шляхів сполучення. Троцький і тут вдало застосовував свої адміністративно-командні методи: наказом №1042 від 22.5.1920 р. був затверджений 5-річний план відбудови паровозного парку, щоб підвищити число працездатних машин з 5400 до 12800. Вжиті заходи дали великий ефект, і наказ №1042 був високо оцінений Леніним [15]. Наприкінці 1920 р., Троцький неодноразово заїжджав у Попасну, Дебальцево, Юзівку як НКШС і як голова Надзвичайної комісії РНК по справам Донбасу. Розроблені ним положення про «ударні групи» реалізовувалися на місцевих шахтах: в 1920 такі групи виникли на 11 шахтах, а у 1921 р. - на 53 [16]. Газета «Гудок» відмічала: «На днях была в Донбассе специальная и полномочная комиссия при Совнаркоме по Донецкому бассейну под председательством тов.Троцкого. Комиссия обьездила целый ряд рудников. Тов.Троцкий сам побывал в машинных отделениях, в кочегарке, спускался в шахты и там в глубине на 200 сажен под землей, во тьме кромешной опрашивал забойщиков, саночников. Вникал он в каждую мелочь и технического производства, и рабочего. Это не были официальные допросы начальства, просто разговаривали, по-товарищески» [17]. Завдяки запровадженим Троцьким заходам видобуток вугілля в Донбасі швидко подвоївся [15].
Хотілось би торкнутися питання про документ, який зараз отримав широке розповсюдження. На початку 1990-х рр. ряд видань («Поступ» №17, 1989; «Земля і воля» №1, 1990; «Київ» №12, 1990; «Вечерний Донецк» 11.10.1990; «Гарт» 22.2.1992) роздрукували текст т.зв. «Заповідей Троцького. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Цей сумнівний документ потрапив навіть до підручника [14]. Правда, цей підручник здобув сумну славу: із-за своєї тенденційності і політичної заангажованості він став предметом гострої критики і навіть обговорення у Верховній Раді України. Тодішній міністр освіти М.Згуровський навіть пообіцяв відкликати підручник зі шкіл для переробки [18], але вищезгаданий документ зберігся і у другому, "переробленому і доповненому" виданні [14]. Причому, судячи з деяких помилок, текст узяли не з першоджерела, а з якогось передруку.
Автору вдалось добитися до першоджерела цього документа. Це емігрантське видання якогось О.Доценка (152 сторінки тексту і 240 - «документальних додатків»). У передмові автор зізнається, що в ніякому разі не може гарантувати правдивість і автентичність наведених документів, бо подає їх без жодних змін лише заради «повноти картини». Обставини появи документа такі: 21-22 березня 1920 р., коли петлюрівці взяли Голту і Орлик, «місцеві повстанці» доставили до штабу «Таємну інструкцію Лейби Троцького агітаторам». Отаман Гулий-Гуленко і політреферент В.Савенко швидко переробили її, додавши до 10 заповідей Троцького 12 своїх і видали відозву «Народе український», яка «мала надзвичайно великий вплив на населення»[19]. Проведений нами аналіз тексту викликає великі сумніви в автентичності. Текст надрукований за старою орфографією, з «ятями», хоча відомо, що червоні принципово користувалися лише новою (старою так же «принципово» користувалися білі). Зміст теж несхожий на звичайні виступи Троцького, в якіх він трощить ворогів без жодних пом'якшуючих зауважень. А тут автор про ворогів-петлюрівців говорить як про героїв: «Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачей трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленным созывом трудового конгресса... В нем [українському селянині] проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожскаго казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольності, который давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать своих угнетателей... и одерживать над ними блестящия победы»[20]. Такі панегірики з вуст Троцького на адресу петлюрівців і взагалі партизан-повстанців, з урахуванням його поглядів просто неможливі, до того ж неправдиві. Коли це Петлюра роздавав селянам землі? Коли це він скликав Трудовий конгрес, якщо зі спогадів Винниченка відомо, що "головний отаман" всіляко намагався відтягнути його скликання, бо обгрунтовано вважав, що конгрес позбавить його влади?[21] Такі чисто пропагандивні пасажі могли вийти тільки з вуст самих петлюрівців. Зазначимо, що на червоному боці ця "промова" ніколи ніде ніким не згадувалась, нема її в жодному з томів зібрання творів Троцького, нам нічого невідомо про її "пряму" дію. Зате про її "контрпропагандистське" використання нам відомо (див.вище). Тобто з моменту появи цей документ використовувався лише зі знаком "--".
Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, "Заповіді Троцького" є справжньою фальшивкою, зфабрикованою в петлюрівському штабі з пропагандистською метою (можливо, тими ж Гулим-Гуленко і В.Савенко) і повтореною в антирадянських емігрантських джерелах 1930-х рр. Її популярізація в українських виданнях часів "перебудови" і "національного відродження" лежить цілком у руслі тодішньої антикомуністичної кампанії. Внесення цього сумнівного документу до підручника Ф.Турченка тільки підтверджує тенденційність і заангажованість автора, про що зазначалось у висновках комісії Верховної Ради з науки і народної освіти в 1996 [18].
Піка популярності Троцький досяг у 1923 р. під час широкомасштабного святкування 5-ліття Червоної Армії. Але цей же рік став і початком закату. Ленін, розходження якого з Троцьким ніколи з 1918 р. не ставали корінними й антагоністичними [20] хворів і поступово відходив від важелів управління, що переходили у руки ворогів Л.Д. (Сталіна, Каменєва, Зінов’єва). Новообраний генсек ЦК РКП(б) за допомогою апаратних перестановок поступово усунув прихильників Троцького з важливих посад. Тому дискусія 1923 закінчилась поразкою опозиції на Жовтневому Пленумі ЦК. А невдовзі Ленін помер. Для Троцького це був час "затишшя перед боєм". Тому, наприклад, виступаючи через кілька тижнів на загальноміських партзборах у Харкові з доповіддю "Без Леніна по ленінському шляху" він просто прочитав затверджений Політбюром текст і старанно ухилявся від прямої відповіді на питання: чи зміг би він замінити Ілліча? За спогадами І.Чорного, наступного дня на зустрічі зі студентською молоддю виступ Троцького був більш яскравим, емоційним і змістовним. «Он говорил о том, что за три года мирной жизни партия оторвалась от масс, бюрократизировалась. Она перестала думать о народе, а думает лишь о своем благе. Руководящие члены партии превратились в чиновников, еще худших, чем царские. Позтому их также нужно заменить, й сделать зто должна молодежь»[11 ].
Осіння дискусія 1924 р. навколо книги «Уроки Октября» закінчилась черговою поразкою Троцького. У січні 1925 він був знятий з посади голови РВР, у листопаді 1927 виключений з партії, у січні 1928 засланий в Казахстан і через рік висланий з СРСР. Троцький так і не припинив своєї боротьби проти сталінського режиму, яку традиційна радянська історіографія кваліфікувала як «антирадянську». Але навряд чи можна ототожнювати режим з Радянською владою і соціалістичним ладом. «Ворогом соціалізму» і «фашистським агентом» Троїцький не був, хоча в своїх багато численних творах без упину критикував встановлену в СРСР тоталітарну диктатуру. Штучність самого терміну «троцькист» обгрунтовано довів С.Кульчицький [22]. До речі, Ленін ніколи не користувався цим терміном.
В 1939, коли напередодні другої світової війни гостро постало українське питання, Троцький присвятив йому кілька статей з дуже цікавими думками. Він справедливо підмітив "резкий поворот вне-советских украинских демократических злементов в сторону от Советского Союза. Во время обострения украинской проблему в начале 1939 года коммунистических голосов вовсе не было слышно, зато довольно громко звучали голоса украинских клерикалов и национал-социалистов. Это значит, что пролетарский авангард выпустил украинское национальное движение из своих рук... в Канаде где украинцы составляли главную массу компартии, с 1933 начинается... резкий отлив украинцев от коммунизма к пассивности или к национализму разных оттенков»[23]. «От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа со времени последней разбойничьей «чистки» на Украине»[24]. Сталін, як і Гітлер, тепер розглядають Західну Україну, як «разменную монету в своих международных комбинациях с империалистическими правительствами... Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам... В виде ответа Сталий на 18 с'езде открьіто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных «демократий»[24]. В таких умовах Троцький вважав найбільш розумним гаслом таке: «Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская Украина!» Це, безумовно, суперечило інтересам Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР як країн, розчленувавших українські землі, але найбільш відповідало інтересам українського народу згідно з ленінським принципом права націй на самовизначення. Троцький заперечував можливості націоналістів «решать украинский вопрос путем прислужничества одному империализму против другого. Этим авантюристам Гитлер дал неоценимый урок, подкинув (надолго-ли?) Карпатскую Украину венграм, которые немедленно истребили немалое количество доверчивых украинцев... Программа независимости Украины в зпоху империализма прямо и неразрывно связана с программой пролетарской революции»[24].
Таким чином, Троцький пов'язував завдання звільнення і соборності України виключно з соціалістичною революцією, виходячи зі своїх марксистських позицій. В ділемі «національне об'єднання України чи цілісність СРСР» він віддавав перевагу першому, хоча це викликало велику критику з боку «друзів Кремля». Такі погляди Троцького пов'язані з тим, що послаблення СРСР з відділенням України він розглядав як послаблення, в першу чергу, сталінського бюрократичного режиму і не вважав це явище незмінним, бо в перспективі «все советские республики найдут необходимые формы связи и сотрудничества. Но цель эта будет достигнута при условии полного разрушения старых принудительных связей, а, следовательно, и старых границ, только при условии полной независимости каждой из договаривающихся сторон» [23].
Підсумовуючи зазначимо, що не існує ніяких достатніх і обґрунтованих даних про якісь специфічно антиукраїнські погляди Троцького. Уродженець України, він добре знав мову, в період створення СРСР активно захищав права національних республік проти шовіністичного централізму Сталіна (один з відомих «троцькістів» Х.Раковський, довгий час очолюючи уряд УРСР, активно боронив її «автономізм»), неодноразово перебував тут і навіть в еміграції виявляв певну цікавість до українського питання (згадки про «голодомор», про переділ західноукраїнських земель тощо).
Література
Звичайно всі дослідники подають ці дії Троцького, як його особисту ініціативу. Це не так, бо лінію на викорінення партизанщини фактично затвердив у березні 1919 року VIII з’їзд РКП (б), відкинувший погляди «військової опозиції» (К.Ворошилов, С.Мінін, І.Сталін). Таким чином, Троцький провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію. Зізнаючи свою провину за крах Південного фронту, Троцький подав у відставку.Але 5.7.1919 на засіданні Політбюро відставку було одноголосно відхилено.
Наступний візит Троцького в Донбас відноситься до 1920. Війна йшла до кінця, треба було починати відбудову народного господарства, і 23.3.1920 р. він був призначений наркомом шляхів сполучення. Троцький і тут вдало застосовував свої адміністративно-командні методи: наказом №1042 від 22.5.1920 р. був затверджений 5-річний план відбудови паровозного парку, щоб підвищити число працездатних машин з 5400 до 12800. Вжиті заходи дали великий ефект, і наказ №1042 був високо оцінений Леніним [15]. Наприкінці 1920 р., Троцький неодноразово заїжджав у Попасну, Дебальцево, Юзівку як НКШС і як голова Надзвичайної комісії РНК по справам Донбасу. Розроблені ним положення про «ударні групи» реалізовувалися на місцевих шахтах: в 1920 такі групи виникли на 11 шахтах, а у 1921 р. - на 53 [16]. Газета «Гудок» відмічала: «На днях была в Донбассе специальная и полномочная комиссия при Совнаркоме по Донецкому бассейну под председательством тов.Троцкого. Комиссия обьездила целый ряд рудников. Тов.Троцкий сам побывал в машинных отделениях, в кочегарке, спускался в шахты и там в глубине на 200 сажен под землей, во тьме кромешной опрашивал забойщиков, саночников. Вникал он в каждую мелочь и технического производства, и рабочего. Это не были официальные допросы начальства, просто разговаривали, по-товарищески» [17]. Завдяки запровадженим Троцьким заходам видобуток вугілля в Донбасі швидко подвоївся [15].
Хотілось би торкнутися питання про документ, який зараз отримав широке розповсюдження. На початку 1990-х рр. ряд видань («Поступ» №17, 1989; «Земля і воля» №1, 1990; «Київ» №12, 1990; «Вечерний Донецк» 11.10.1990; «Гарт» 22.2.1992) роздрукували текст т.зв. «Заповідей Троцького. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Цей сумнівний документ потрапив навіть до підручника [14]. Правда, цей підручник здобув сумну славу: із-за своєї тенденційності і політичної заангажованості він став предметом гострої критики і навіть обговорення у Верховній Раді України. Тодішній міністр освіти М.Згуровський навіть пообіцяв відкликати підручник зі шкіл для переробки [18], але вищезгаданий документ зберігся і у другому, "переробленому і доповненому" виданні [14]. Причому, судячи з деяких помилок, текст узяли не з першоджерела, а з якогось передруку.
Автору вдалось добитися до першоджерела цього документа. Це емігрантське видання якогось О.Доценка (152 сторінки тексту і 240 - «документальних додатків»). У передмові автор зізнається, що в ніякому разі не може гарантувати правдивість і автентичність наведених документів, бо подає їх без жодних змін лише заради «повноти картини». Обставини появи документа такі: 21-22 березня 1920 р., коли петлюрівці взяли Голту і Орлик, «місцеві повстанці» доставили до штабу «Таємну інструкцію Лейби Троцького агітаторам». Отаман Гулий-Гуленко і політреферент В.Савенко швидко переробили її, додавши до 10 заповідей Троцького 12 своїх і видали відозву «Народе український», яка «мала надзвичайно великий вплив на населення»[19]. Проведений нами аналіз тексту викликає великі сумніви в автентичності. Текст надрукований за старою орфографією, з «ятями», хоча відомо, що червоні принципово користувалися лише новою (старою так же «принципово» користувалися білі). Зміст теж несхожий на звичайні виступи Троцького, в якіх він трощить ворогів без жодних пом'якшуючих зауважень. А тут автор про ворогів-петлюрівців говорить як про героїв: «Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачей трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленным созывом трудового конгресса... В нем [українському селянині] проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожскаго казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольності, который давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать своих угнетателей... и одерживать над ними блестящия победы»[20]. Такі панегірики з вуст Троцького на адресу петлюрівців і взагалі партизан-повстанців, з урахуванням його поглядів просто неможливі, до того ж неправдиві. Коли це Петлюра роздавав селянам землі? Коли це він скликав Трудовий конгрес, якщо зі спогадів Винниченка відомо, що "головний отаман" всіляко намагався відтягнути його скликання, бо обгрунтовано вважав, що конгрес позбавить його влади?[21] Такі чисто пропагандивні пасажі могли вийти тільки з вуст самих петлюрівців. Зазначимо, що на червоному боці ця "промова" ніколи ніде ніким не згадувалась, нема її в жодному з томів зібрання творів Троцького, нам нічого невідомо про її "пряму" дію. Зате про її "контрпропагандистське" використання нам відомо (див.вище). Тобто з моменту появи цей документ використовувався лише зі знаком "--".
Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, "Заповіді Троцького" є справжньою фальшивкою, зфабрикованою в петлюрівському штабі з пропагандистською метою (можливо, тими ж Гулим-Гуленко і В.Савенко) і повтореною в антирадянських емігрантських джерелах 1930-х рр. Її популярізація в українських виданнях часів "перебудови" і "національного відродження" лежить цілком у руслі тодішньої антикомуністичної кампанії. Внесення цього сумнівного документу до підручника Ф.Турченка тільки підтверджує тенденційність і заангажованість автора, про що зазначалось у висновках комісії Верховної Ради з науки і народної освіти в 1996 [18].
Піка популярності Троцький досяг у 1923 р. під час широкомасштабного святкування 5-ліття Червоної Армії. Але цей же рік став і початком закату. Ленін, розходження якого з Троцьким ніколи з 1918 р. не ставали корінними й антагоністичними [20] хворів і поступово відходив від важелів управління, що переходили у руки ворогів Л.Д. (Сталіна, Каменєва, Зінов’єва). Новообраний генсек ЦК РКП(б) за допомогою апаратних перестановок поступово усунув прихильників Троцького з важливих посад. Тому дискусія 1923 закінчилась поразкою опозиції на Жовтневому Пленумі ЦК. А невдовзі Ленін помер. Для Троцького це був час "затишшя перед боєм". Тому, наприклад, виступаючи через кілька тижнів на загальноміських партзборах у Харкові з доповіддю "Без Леніна по ленінському шляху" він просто прочитав затверджений Політбюром текст і старанно ухилявся від прямої відповіді на питання: чи зміг би він замінити Ілліча? За спогадами І.Чорного, наступного дня на зустрічі зі студентською молоддю виступ Троцького був більш яскравим, емоційним і змістовним. «Он говорил о том, что за три года мирной жизни партия оторвалась от масс, бюрократизировалась. Она перестала думать о народе, а думает лишь о своем благе. Руководящие члены партии превратились в чиновников, еще худших, чем царские. Позтому их также нужно заменить, й сделать зто должна молодежь»[11 ].
Осіння дискусія 1924 р. навколо книги «Уроки Октября» закінчилась черговою поразкою Троцького. У січні 1925 він був знятий з посади голови РВР, у листопаді 1927 виключений з партії, у січні 1928 засланий в Казахстан і через рік висланий з СРСР. Троцький так і не припинив своєї боротьби проти сталінського режиму, яку традиційна радянська історіографія кваліфікувала як «антирадянську». Але навряд чи можна ототожнювати режим з Радянською владою і соціалістичним ладом. «Ворогом соціалізму» і «фашистським агентом» Троїцький не був, хоча в своїх багато численних творах без упину критикував встановлену в СРСР тоталітарну диктатуру. Штучність самого терміну «троцькист» обгрунтовано довів С.Кульчицький [22]. До речі, Ленін ніколи не користувався цим терміном.
В 1939, коли напередодні другої світової війни гостро постало українське питання, Троцький присвятив йому кілька статей з дуже цікавими думками. Він справедливо підмітив "резкий поворот вне-советских украинских демократических злементов в сторону от Советского Союза. Во время обострения украинской проблему в начале 1939 года коммунистических голосов вовсе не было слышно, зато довольно громко звучали голоса украинских клерикалов и национал-социалистов. Это значит, что пролетарский авангард выпустил украинское национальное движение из своих рук... в Канаде где украинцы составляли главную массу компартии, с 1933 начинается... резкий отлив украинцев от коммунизма к пассивности или к национализму разных оттенков»[23]. «От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа со времени последней разбойничьей «чистки» на Украине»[24]. Сталін, як і Гітлер, тепер розглядають Західну Україну, як «разменную монету в своих международных комбинациях с империалистическими правительствами... Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам... В виде ответа Сталий на 18 с'езде открьіто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных «демократий»[24]. В таких умовах Троцький вважав найбільш розумним гаслом таке: «Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская Украина!» Це, безумовно, суперечило інтересам Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР як країн, розчленувавших українські землі, але найбільш відповідало інтересам українського народу згідно з ленінським принципом права націй на самовизначення. Троцький заперечував можливості націоналістів «решать украинский вопрос путем прислужничества одному империализму против другого. Этим авантюристам Гитлер дал неоценимый урок, подкинув (надолго-ли?) Карпатскую Украину венграм, которые немедленно истребили немалое количество доверчивых украинцев... Программа независимости Украины в зпоху империализма прямо и неразрывно связана с программой пролетарской революции»[24].
Таким чином, Троцький пов'язував завдання звільнення і соборності України виключно з соціалістичною революцією, виходячи зі своїх марксистських позицій. В ділемі «національне об'єднання України чи цілісність СРСР» він віддавав перевагу першому, хоча це викликало велику критику з боку «друзів Кремля». Такі погляди Троцького пов'язані з тим, що послаблення СРСР з відділенням України він розглядав як послаблення, в першу чергу, сталінського бюрократичного режиму і не вважав це явище незмінним, бо в перспективі «все советские республики найдут необходимые формы связи и сотрудничества. Но цель эта будет достигнута при условии полного разрушения старых принудительных связей, а, следовательно, и старых границ, только при условии полной независимости каждой из договаривающихся сторон» [23].
Підсумовуючи зазначимо, що не існує ніяких достатніх і обґрунтованих даних про якісь специфічно антиукраїнські погляди Троцького. Уродженець України, він добре знав мову, в період створення СРСР активно захищав права національних республік проти шовіністичного централізму Сталіна (один з відомих «троцькістів» Х.Раковський, довгий час очолюючи уряд УРСР, активно боронив її «автономізм»), неодноразово перебував тут і навіть в еміграції виявляв певну цікавість до українського питання (згадки про «голодомор», про переділ західноукраїнських земель тощо).
Література
- Троцкий Л. Моя жизнь.-Берлин, 1930.-Т.1.-С. 22, 109.
- Панцов А.В. Лев Давидович Троцкий. // Вопросы истории.-1990.-№5.-С.69.
- Васецкий Н.А. Троцкий.-М., 1992.-С.13.
- Троцкий Л. Моя жизнь.-Т.1.-С.160.
- Исторические силуэты.-м., 1991.-С.220.
- Васецкий Н.А. Троцкий.-С.53.
- Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.48.-С.369.
- Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций.-Берлин, 1932.-С.25.
- Ростальной В.Н., Табачник Д.В. Червоний Лев революції. // Філософська і соціологічна думка.-1989.-№9.-С.84.
- Романчук О.К. Ультиматум.-К., 1990.-С.16.
- Черный Г. Фиаско оратора. // Московский комсомолец в Украине.-2000.-17 августа.
- Васецкий Н.А. Троцкий.-С.94.
- Троцкий Л. Как вооружалась революция.-М., 1924.-Т.2.-Кн.1.-С.167.
- Турченко Ф.Г. Новітня історія України.-К., 1995.-Ч.1.-С.131-132; 2 видання.-К., 1999.-Ч.1.-С.143-144.
- Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.42.-С.151-153.
- Клименко К. Бывал и Лев Троцкий в Донбассе. // Комсомолец Донбасса.-1991.-19 ноября.
- Помни о Донбассе. // Гудок.-1921.-1 января.
- Красняков Є. «Новітня історія» чи новітній обман? // Товариш.-1996.-№39.
- Доценко О. Зимовий похід армії УНР 6 ХІІ 1919 - 6 V 1920.-Варшава, 1935.-С.95-96.
- Там само, с.149-151.
- Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення.-К., 1991.-С.37-38.
- Кульчицький С.В. Чи були троцькісти у вітчизняній історії? // Український історичний журнал.-1992.-№2.-С.3-6.
- Троцкий Л. Независимость Украины и сектантская путаница. // Бюлетень оппозиции.-№79-80 (август-октябрь) 1939.-С.17-19.
- Троцкий Л. Об украинском вопросе. // Бюлетень оппозиции.-№77-78 (май-июль) 1939.-С.13-14.