О П'ЯТІЙ...
...Пінчо втік, а я змінив штани чорні на трєніки, бо було у каюті достоту тепло. Мене сушило, і я створив чаю. Це не баян, що мій зелений чай ниньки коштує сорок гривень за сто грамів, і чи не через це п'ю якусь гидоту - проте, так сталося, з молоком. Ганьба роздрібним баригам, що вони понадрачували ціну на чай понад усякий здоровий глузд. Втім, це ж Кременчук. Міщани тут не мають ані смаку, ні почуття того, що звеця навколишньою абсурдністю. Тому цих міщан можна навіть дуже затроллити, перед їхні ясні очі доганяючи певну идею до абсурду. І вони не зреагують непередбачувано, але, навпаки й парадоксально - вестимуця, наче на поворозці. Цю сумирну думку добре ілюструє діяльність одного локального музичного ансамблю, а саме - того, що рулить ним наш товариш Гагарин. Десь до... блять, та навіть біля трицяти відсотків від загалу посідає у тім бенді частка такого собі ультрасучасного, аякже, фри-джазу чи шо воно таке, вищання, волання і верещання, втім, дещо схожі на певні записи Сан Ра, що їх моє сприйняття (одразу, суко, абстраґувалося від особистості, ти бач) навіть до шумєлок нойзоподібних не виділяє - вимістивши ці досить курйозні й ґротескні звуки, які хоч і вилинули з музичних инструментів, проте є, з точки зору пересічного фаната арґентинської рок-групи Crucis, не те шо вже аж антимузикою (хоча й таке визначення спадає на думку), але - безсоромним афроамериканським найобом й шахрайством, - до верстви проявів кременчукоцентризму. І, слухаючи подібні слинонакопичувальні вправи, мої пересічні витончені міщани Кременчука гадають, що насолоджуюцця естетично довершеним і недосяжним для невігласів елітарним музично-джазовим мистецтвом.