LOU REED: LEAVE ME ALONE
Хотілося б, звичайно, справити враження вмотивованості, ніби не тільки що Банчині дописи у сітці я читав, плекаючи еґо рок-журналіста, але й вигриз достоту "Carburator Dung", наприклад. Натомість доведеця, подібно до тьмочисленних колег на сій ниві, переобтяжувати текст зайвиною інформацій і ні до кого не стосовними деталями, йменуючи все се неогонзо-стайлом і екзистенціяльним треш-епосом. Хєр знає, який може бути епос трешу у безневинному сейшені Лу Рида з бендом якось 1976 року
... хіба шо пригадати теж масовані инсинуації навколо альбому "Берлін", гонзо-джанкового концепту, що він, аякже, не набув популярності ані комерційної, ані публічної, бо на тлі романтичного помпезу, симфо-проґресиву, ф’южену і Пола Маккартні виглядав панк-оперою "Дон Джованні" і пляшкою з листом у безбережній океані ксенофобічної рок-музики. Але не се нас цікавить, не месидж суїцидально-проклеймінґового "Берліну", - прецінь лише можливість трохи тюкнути на тих з колеґ-пейсатєлєй, хто, ніколи не бувши справжніми слухачами луридівщини (ех, ви, мої хатні луридофанатики з "Perfect Day" на вустах і на чолі, такі ясночолі), закинули дєдушкові (який і дєдушком не був тоді ще) Лу Ридові, ніби після комерційного фіаско з "Берліном" Луї геть обламався не те що виконувати з нього пісні на сейшенах, але навіть зітер мастер-тейпи і викупив весь наклад, збираючися його знищити, і превентивно заборонив розповсюдження будь-яких згадок про будь-які дії, спрямовані на піар цього диску. Коротше кажучи, от попустило - і сахнувсь: "Що я накоїв!!!" І через ці прояви луридототалітаризму склалася загальна думка, ніби на жодному зі своїх живих шоу Лу Рид не заспівав жодної пісні з "Берліну". Але я маю наголосити, що "Leave Me Alone", живий сейшен 1976 року, що запопав мене, а я - його, тиждень тому, геть відкидає всі ці балачки. Прецінь це не одне шоу. Там Їх три. Перші три теми (включаючи неспростовної якості джем інструменталістів на початку) - це сейшен, датований 16м листопада 1976 року. Власне концерт, що складає основну частину, живе шоу у Ейкроні 23 жовтня 1976 року - починаєця з третьої тєми, тобто "I Believe In Love", і завершуєця передостанньою "Heroin". Як стверждують джерела, саму "Leave Me Alone", що є останньою, було записано дещо раніше, восьмого березня 1975 року. З лайн-апу нас зацікавив неабиякий Брюс Йо, але про нього ми можемо лише розповісти, що це - ф’южновий і біляджазовий басист. Піаніст Фанфера - луридовий бендмейт у 70х, так само як і непересічний Йо, і ударник Сикорський, і саксофонист Фогель. Приджазований якийсь бенд, скажете. Це ж Everyman Band! Так, ахуєнно приджазований. Я не пам’ятаю, або й не знав, а хто є бекінг-бендом у Лу на сейшені "Live At The Roxy", де оця невимушена приджазованість перетворює концерт Лу Рида на якесь кабачне караоке. Фрі джаз леґенди, бля. Це ж треба було так наїбашитися спидами, шоб дозволити лейблові скласти тур-бенд з джазменів. У Лу Рида! От яке чортове свавілля корпоративного року виясняє для нас дедалі ближче. Отакої, скажете ви, до чого тут розсіяні згадки про Дона Черрі і басиста Йо. Атож, Лу Рид пажизні не обламувався давати хуйові з боку вокальної техніки концерти. Од перманентних його вокалозадрочок зі сцени звар’ювало не одне мастурбуюче рожеве дівча. Не один сентиментальний бородатий ковбой втратив ерекцію. Джазові професіонали не рятують од вокального похуїзму. Мене ще і нудить од деренчливого Фанферового електропіаніна. Такий сейшен. Зверніть увагу, що у лайн-апі не наявніє жодного гитариста з електрогитарою. Сказати б, that's ever happened with Steve and Dick. І от близько сьомого треку ми чуємо певне побринькування, хоча допіру нічого подібного не було, а ми на сейшені вже з півгодини і вже відзначили міцний бас, добре спродюсовані ударні й надгучне, аж Рей Чарлес у труні перевертаєця, родес-піано. Бринькає гитара - то сам пан Лу не витримав і почав її лаштувати, щоб виконати "She's My Best Friend", пісеньку про студенточку і супутницю лихого луридового teen age. Сам заграв на гитарі! І вдавилося ще кілька рок- жирнолистів, які старанно мусували маленьку ідею про те, що Лу Рид на сейшені з 1973 по 1984 роки жодного разу не грав на гитарі. Як це - виконувати "Waiting For My Man" зовсім без гітари! От що, виявляєця, є родзинкою цього сейшену. Не скажений Марті Фогель, що він з альт-саксу вичавлював і сопрано-реґістр. Не нездригненний Фанфера з привидом Сан Ра на плечі. Не надневідомий і надпривабливий тим Брюс Йо. Не Сікорський, який добре працює з хай-хетом.
Ми бачимо незвично людяного Лу, бо навіть він не міг витримати цього безальтернативного джазування. І ще на власнім сейшені. Пацани швидко підлаштувалися, Луї тоже не дав собі у мет наплювати - "Waiting Fоr My Man" за натхненністю виконання змушує згадати "Психеделічні Звуки зі Спортзалу", чули такий велветівський концерт? Абсолютний домисел, але, може, якраз і дочекався оце Луї того чувака перед початком пісні. І після теж не дуже популярної наживо "Sheltered Life" Лу Рид співає витончену "The Kids" з альбому "Berlin", і в авдиторії чути пожвавлення - там пиздять Роберта Крістґо й намагаюця одпиздити Лестера Бенґза, но це їм хуй вдаєця - здоровий, курва! Пісня триває, а на гитарці старанно і чотка гарує Лу Рид. Після The Kids все одразу заграло барвами яскравими. Видно, шо той уявний чувак, що Лу Рид після його візиту вмикнув електрогитарку - приніс п’яточку на весь бенд. Всі ніби прокунялися і прокинулися. Марті Фоґель відійшов подалі од мікрофона і припинив лящати, Фанфера підпрорізав тембри неможливої електропіанінності, і лише в Сикорського одпав і впав у бочку мікрофон од бочки, і це помітно далі протягом всього сейшену, але Claim To Fame i одна з моїх улюблениць (як і весь Rock and Roll Heart), Vicious Circle - минають виразно і фантастично. Ніяк не знаємо, що сталося з Діком та Стивом, бо гитарист тепер у бенді єдиний - на ймення Лу Рид. Не знаю, шо за бенд, але на гитарі там - Лу Рид, да? Він у нас 81й гитарист світу, а ваш МакГуїн, хоч як, але - 95й. Наприклад. Каменя на камені не лишив Лу Рид від традиційної манери гитаристів ще у час "Велветс", так кажуть у "Роллінґ Стоуні". А знаєте, хто вісімдесятий гитарист світу? Бадді Холлі, от хто. Наприклад. Нє, мабуть, я не дуже часто ходив на луридові концерти, бо шоб він заспіва на концерті "Rock-n- roll Heart" - перше чую. Звісно, ви скажете: ну, грає на гитарці. Ледь-ледь. Але я наполягатиму: грає дуже добре. Бо ці пісні без гитари, хай там Фанфера і за трьох на кнопках буде, перетворяться знов-таки на біляджазове караоке з ганебним вищанням на дудці любителя нонів й ундецимів Фоґеля. А Лу Рид спіймає ще одну фрустрацію. І осьо бачимо, що розхитання засад корпоративного контролю у рок- музиці почалося з таких віршів Лу, як, приміром, "Kill Your Sons". Лу Рид вже кілька тем тому таємно увімкнув свій притаманний вокальний овердрайв, але у "Kill Your Sons" він заричав нарешті аж так, що Фанфера злякався і підмикнув нарешті полісинт і почав аж пюлюлюкати, правицею не припиняючи дрочити електропіаніно, і Сикорський нарешті витяг упавшого мікрофона з бочки - саунд майже як на студійнім "The Bells". І який же ж концерт Лу Рида без "Satellite Of Love". Лу Рид і поза всім вищезгаданим є видатним вокалістом, але завжди вражає, коли уявити, якою мірою виконання на сейшені нагадує студійні оригінали згаданих пісень, якою - спростовує оригінали, і якою - росте вище і вище над ними. І єслі йому підспівує не загадковий, у чорній шкірянці і прочєм садо-мазо вже, Брюс Йо, то хто? Подумайте про це, коли слухатимете наступного трека - це "How Do You Think It Feels". Спробуйте вгадати якісь ознаки комерційого облому й ідейного занепаду у її виконанні. Навпаки, жвавий Сикорський згадав, що він грає рок сьодні, а Фоґель - відійшов од мікрофону ще далі. І стало добре чути всі клавішні. Оці твої штучки такі, що аж поет заспівав, - співає Лу Рид далі. Такі кльові і так ще добре приховані. І далі - оoohhh, ooohhh, ooohhh. Така хороша пісня "You Wear It So Well". Потім Сикорський врубає пост-панкового біта, і починаєця "Jim". З того-таки альбому "Berlin". З несподіваним солом на саксі. Ми вже майже подарували Фоґелеві на його темнім фриджазовім минулім, але знову у Сикорського впав мікрофон у бочку, Фанфера задрімав з півакордом, і тому Фоґель вчинив акт джазозгвалтування рок-пісні. Лу Рид, певно, ходив покурити, бо саксофонне соло тут - це засіб для розтягування сету, а не творча інвенція інструменталіста. На наступній темі, "Berlin", сакс вже звучить притишено, дозовано і драстично, ніби Фоґель убив себе об стіну. Лу Рид підлаштовує четверту струну, і бенд виконує пісню , присвячену нелегкій жіночій долі. "Ladies Pay"! Пісня про матросів, солдатів і кривоприсяжників. Про маленьку дівчинку, яка лежить біля солдата. Але лише тепер ми бачимо, заради якої пісні було затіяно цей сейшен. Вони грають улюблену мелодію всіх тих Чарлі, Біллі, Кейсі, які без прізвищ присутні у безлічі віршів Лу Рида. Заради цієї пісні Лу Рид і гитарку вмикав. Він співає як завжди засинаючи на слабих долях і прокидаючися на сильних, але він не забуває жодного рядку, він перфектно грає на гитарі, і сама тема вийшла теж така чуттєва, шо аж так і кортить спитати: "А це pro героїн пісня чи contra героїну?" Тепер ми принаймні розуміємо, чому сталося шось з Діком та Стівом, досить лише порівняти теперішнє виконання з версією серед якогось, наприклад, живого "American Рoet". Чуваки відверто перетворювали її на блуойстеркалтового штибу хард-рок, і якщо публіка і була у захваті, то лише через луридову забілену і намазану пику. Тут же ми бачимо поетичне повернення велветового мінімалізму. Наступна, заголовна пісня, як вже повідомлено, потрапила сюди, на цей концерт, з минулого. Єслі б не потрапила, ми б не мали і гадки про якийсь, наприклад, ансамбль Tuxedomoon. Бо він весь, здаєця, і вийшов з тієї "Live Me Alone".
... хіба шо пригадати теж масовані инсинуації навколо альбому "Берлін", гонзо-джанкового концепту, що він, аякже, не набув популярності ані комерційної, ані публічної, бо на тлі романтичного помпезу, симфо-проґресиву, ф’южену і Пола Маккартні виглядав панк-оперою "Дон Джованні" і пляшкою з листом у безбережній океані ксенофобічної рок-музики. Але не се нас цікавить, не месидж суїцидально-проклеймінґового "Берліну", - прецінь лише можливість трохи тюкнути на тих з колеґ-пейсатєлєй, хто, ніколи не бувши справжніми слухачами луридівщини (ех, ви, мої хатні луридофанатики з "Perfect Day" на вустах і на чолі, такі ясночолі), закинули дєдушкові (який і дєдушком не був тоді ще) Лу Ридові, ніби після комерційного фіаско з "Берліном" Луї геть обламався не те що виконувати з нього пісні на сейшенах, але навіть зітер мастер-тейпи і викупив весь наклад, збираючися його знищити, і превентивно заборонив розповсюдження будь-яких згадок про будь-які дії, спрямовані на піар цього диску. Коротше кажучи, от попустило - і сахнувсь: "Що я накоїв!!!" І через ці прояви луридототалітаризму склалася загальна думка, ніби на жодному зі своїх живих шоу Лу Рид не заспівав жодної пісні з "Берліну". Але я маю наголосити, що "Leave Me Alone", живий сейшен 1976 року, що запопав мене, а я - його, тиждень тому, геть відкидає всі ці балачки. Прецінь це не одне шоу. Там Їх три. Перші три теми (включаючи неспростовної якості джем інструменталістів на початку) - це сейшен, датований 16м листопада 1976 року. Власне концерт, що складає основну частину, живе шоу у Ейкроні 23 жовтня 1976 року - починаєця з третьої тєми, тобто "I Believe In Love", і завершуєця передостанньою "Heroin". Як стверждують джерела, саму "Leave Me Alone", що є останньою, було записано дещо раніше, восьмого березня 1975 року. З лайн-апу нас зацікавив неабиякий Брюс Йо, але про нього ми можемо лише розповісти, що це - ф’южновий і біляджазовий басист. Піаніст Фанфера - луридовий бендмейт у 70х, так само як і непересічний Йо, і ударник Сикорський, і саксофонист Фогель. Приджазований якийсь бенд, скажете. Це ж Everyman Band! Так, ахуєнно приджазований. Я не пам’ятаю, або й не знав, а хто є бекінг-бендом у Лу на сейшені "Live At The Roxy", де оця невимушена приджазованість перетворює концерт Лу Рида на якесь кабачне караоке. Фрі джаз леґенди, бля. Це ж треба було так наїбашитися спидами, шоб дозволити лейблові скласти тур-бенд з джазменів. У Лу Рида! От яке чортове свавілля корпоративного року виясняє для нас дедалі ближче. Отакої, скажете ви, до чого тут розсіяні згадки про Дона Черрі і басиста Йо. Атож, Лу Рид пажизні не обламувався давати хуйові з боку вокальної техніки концерти. Од перманентних його вокалозадрочок зі сцени звар’ювало не одне мастурбуюче рожеве дівча. Не один сентиментальний бородатий ковбой втратив ерекцію. Джазові професіонали не рятують од вокального похуїзму. Мене ще і нудить од деренчливого Фанферового електропіаніна. Такий сейшен. Зверніть увагу, що у лайн-апі не наявніє жодного гитариста з електрогитарою. Сказати б, that's ever happened with Steve and Dick. І от близько сьомого треку ми чуємо певне побринькування, хоча допіру нічого подібного не було, а ми на сейшені вже з півгодини і вже відзначили міцний бас, добре спродюсовані ударні й надгучне, аж Рей Чарлес у труні перевертаєця, родес-піано. Бринькає гитара - то сам пан Лу не витримав і почав її лаштувати, щоб виконати "She's My Best Friend", пісеньку про студенточку і супутницю лихого луридового teen age. Сам заграв на гитарі! І вдавилося ще кілька рок- жирнолистів, які старанно мусували маленьку ідею про те, що Лу Рид на сейшені з 1973 по 1984 роки жодного разу не грав на гитарі. Як це - виконувати "Waiting For My Man" зовсім без гітари! От що, виявляєця, є родзинкою цього сейшену. Не скажений Марті Фогель, що він з альт-саксу вичавлював і сопрано-реґістр. Не нездригненний Фанфера з привидом Сан Ра на плечі. Не надневідомий і надпривабливий тим Брюс Йо. Не Сікорський, який добре працює з хай-хетом.
Ми бачимо незвично людяного Лу, бо навіть він не міг витримати цього безальтернативного джазування. І ще на власнім сейшені. Пацани швидко підлаштувалися, Луї тоже не дав собі у мет наплювати - "Waiting Fоr My Man" за натхненністю виконання змушує згадати "Психеделічні Звуки зі Спортзалу", чули такий велветівський концерт? Абсолютний домисел, але, може, якраз і дочекався оце Луї того чувака перед початком пісні. І після теж не дуже популярної наживо "Sheltered Life" Лу Рид співає витончену "The Kids" з альбому "Berlin", і в авдиторії чути пожвавлення - там пиздять Роберта Крістґо й намагаюця одпиздити Лестера Бенґза, но це їм хуй вдаєця - здоровий, курва! Пісня триває, а на гитарці старанно і чотка гарує Лу Рид. Після The Kids все одразу заграло барвами яскравими. Видно, шо той уявний чувак, що Лу Рид після його візиту вмикнув електрогитарку - приніс п’яточку на весь бенд. Всі ніби прокунялися і прокинулися. Марті Фоґель відійшов подалі од мікрофона і припинив лящати, Фанфера підпрорізав тембри неможливої електропіанінності, і лише в Сикорського одпав і впав у бочку мікрофон од бочки, і це помітно далі протягом всього сейшену, але Claim To Fame i одна з моїх улюблениць (як і весь Rock and Roll Heart), Vicious Circle - минають виразно і фантастично. Ніяк не знаємо, що сталося з Діком та Стивом, бо гитарист тепер у бенді єдиний - на ймення Лу Рид. Не знаю, шо за бенд, але на гитарі там - Лу Рид, да? Він у нас 81й гитарист світу, а ваш МакГуїн, хоч як, але - 95й. Наприклад. Каменя на камені не лишив Лу Рид від традиційної манери гитаристів ще у час "Велветс", так кажуть у "Роллінґ Стоуні". А знаєте, хто вісімдесятий гитарист світу? Бадді Холлі, от хто. Наприклад. Нє, мабуть, я не дуже часто ходив на луридові концерти, бо шоб він заспіва на концерті "Rock-n- roll Heart" - перше чую. Звісно, ви скажете: ну, грає на гитарці. Ледь-ледь. Але я наполягатиму: грає дуже добре. Бо ці пісні без гитари, хай там Фанфера і за трьох на кнопках буде, перетворяться знов-таки на біляджазове караоке з ганебним вищанням на дудці любителя нонів й ундецимів Фоґеля. А Лу Рид спіймає ще одну фрустрацію. І осьо бачимо, що розхитання засад корпоративного контролю у рок- музиці почалося з таких віршів Лу, як, приміром, "Kill Your Sons". Лу Рид вже кілька тем тому таємно увімкнув свій притаманний вокальний овердрайв, але у "Kill Your Sons" він заричав нарешті аж так, що Фанфера злякався і підмикнув нарешті полісинт і почав аж пюлюлюкати, правицею не припиняючи дрочити електропіаніно, і Сикорський нарешті витяг упавшого мікрофона з бочки - саунд майже як на студійнім "The Bells". І який же ж концерт Лу Рида без "Satellite Of Love". Лу Рид і поза всім вищезгаданим є видатним вокалістом, але завжди вражає, коли уявити, якою мірою виконання на сейшені нагадує студійні оригінали згаданих пісень, якою - спростовує оригінали, і якою - росте вище і вище над ними. І єслі йому підспівує не загадковий, у чорній шкірянці і прочєм садо-мазо вже, Брюс Йо, то хто? Подумайте про це, коли слухатимете наступного трека - це "How Do You Think It Feels". Спробуйте вгадати якісь ознаки комерційого облому й ідейного занепаду у її виконанні. Навпаки, жвавий Сикорський згадав, що він грає рок сьодні, а Фоґель - відійшов од мікрофону ще далі. І стало добре чути всі клавішні. Оці твої штучки такі, що аж поет заспівав, - співає Лу Рид далі. Такі кльові і так ще добре приховані. І далі - оoohhh, ooohhh, ooohhh. Така хороша пісня "You Wear It So Well". Потім Сикорський врубає пост-панкового біта, і починаєця "Jim". З того-таки альбому "Berlin". З несподіваним солом на саксі. Ми вже майже подарували Фоґелеві на його темнім фриджазовім минулім, але знову у Сикорського впав мікрофон у бочку, Фанфера задрімав з півакордом, і тому Фоґель вчинив акт джазозгвалтування рок-пісні. Лу Рид, певно, ходив покурити, бо саксофонне соло тут - це засіб для розтягування сету, а не творча інвенція інструменталіста. На наступній темі, "Berlin", сакс вже звучить притишено, дозовано і драстично, ніби Фоґель убив себе об стіну. Лу Рид підлаштовує четверту струну, і бенд виконує пісню , присвячену нелегкій жіночій долі. "Ladies Pay"! Пісня про матросів, солдатів і кривоприсяжників. Про маленьку дівчинку, яка лежить біля солдата. Але лише тепер ми бачимо, заради якої пісні було затіяно цей сейшен. Вони грають улюблену мелодію всіх тих Чарлі, Біллі, Кейсі, які без прізвищ присутні у безлічі віршів Лу Рида. Заради цієї пісні Лу Рид і гитарку вмикав. Він співає як завжди засинаючи на слабих долях і прокидаючися на сильних, але він не забуває жодного рядку, він перфектно грає на гитарі, і сама тема вийшла теж така чуттєва, шо аж так і кортить спитати: "А це pro героїн пісня чи contra героїну?" Тепер ми принаймні розуміємо, чому сталося шось з Діком та Стівом, досить лише порівняти теперішнє виконання з версією серед якогось, наприклад, живого "American Рoet". Чуваки відверто перетворювали її на блуойстеркалтового штибу хард-рок, і якщо публіка і була у захваті, то лише через луридову забілену і намазану пику. Тут же ми бачимо поетичне повернення велветового мінімалізму. Наступна, заголовна пісня, як вже повідомлено, потрапила сюди, на цей концерт, з минулого. Єслі б не потрапила, ми б не мали і гадки про якийсь, наприклад, ансамбль Tuxedomoon. Бо він весь, здаєця, і вийшов з тієї "Live Me Alone".