Шипіт: Blueberry fields forever
Нарешті цього літа, пожертвувавши тижнем відпустки з трьох законних, нам з Надійкою ака kompaszemnoj вдалося відвідати Шипіт, український Вудсток, місце героїчного, оспіваного в сагах, подвигу панків з Шостки.
Отже, рушили електричками і маршрутками в напрямку „Воловець-Подобовець-Пилипець” з самого ранку, тому вже до обіду ми повільно просувалися від села до водоспаду з важкими рюкзаками під палючим закарпатським сонцем, несучи в собі світлий образ численних шипото-хіппівських комун з їх сакральними „Peace”, free love і Бітлами в транзисторах, і не менш світлий образ вічно блаженних райдужних растаманів з не менш сакральними дредами, барабанами і марлівськими хітами біля вогнища.
Цей світлий образ ми донесли майже до підніжжя гори, незважаючи на численні стрункі косяки „неформалів”, які крокували нам назустріч. Двом малолітнім юнакам навіть вдалося засіяти сумніви у наші чисті душі фразою „Не йдіть туди, там хуйово”. Правда, добитися детальніших пояснень від них не вдалося. Потім були дружелюбна дівчинка з квіточками і викапаний Джон Леннон з довгоочікуваним „Peace”. Але на цьому ідилія закінчилася. Шипотівська поляна зустріла нас абсолютною тишиною, кількома самотніми наметами внизу й кількома растаманськими тіппі зверху. Людей практично не було, крім місцевих збирачів чорниці. Картина в цілому нагадувала щось з серії «смолкла тальянка, Вудсток опустел».
Тим не менше, певний шарм в такій аскезі заперечувати не можна. Намет ми розклали біля симпатичної хіппівської комуни, яка час від часу тішила нас чудовими імпровізованими сейшенами з двома гітарами, барабаном та сопілкою. Зразу від виходу з намету розкривалася прекрасна гірська панорама, від споглядання якої ми отримували неземну насолоду всі наступні дні. В процесі розкладання намету Шипіт виявив перше зацікавлення нами в особах трьох дружелюбних растаманів з Рівного, які довго розпитували нас про життя-буття, хоч, як виявилося з останнього кульмінаційного запитання, цікавила їх у нас виключно наявність ґанджі. Ґанджі в нас не було. Тому, оправдовуючи горде звання „двох асоціальних елементів”, ми вирішили відхилити як запрошення спробувати галюциногенного чайку, так і будь-які подальші спроби соціалізації з неформальним місцевим населенням, якого з кожним днем ставало менше й менше.
Тепер про головне. В пів годинах ходу від Шипоту важко не натрапити на одне з найбільших в Україні скупчень чорничних полів і професійних загонів „чорничників-чесальщиків”. Чорницею тут можна снідати, обідати, вечеряти. Можна займатися чорничним боді-артом. А ще можна лежати на чорничних кущиках, зігріваючи їх, і співати, відтіняючи тишу, зовсім не в такт і не в тон „Let me take you down, 'cause I'm going to Blueberry Fields. Nothing is real and nothing to get hung about. Blueberry Fields forever. Blueberyy fields forever. Blueberry fields forever”. От так от чорничне просвітлення.
А ще варто обов’язково пройтися Боржавським хребтом - краса неймовірна, хребет нагадує гігантського сплячого доісторичного -завра з гладенькою м’якенькою лускою. А ще там до нічного неба - відстань простягнутої руки, яка дозволяє протирати рукавами запорошені зірки, яких там точно більше, ніж 2471. Отже, цією важкою і відповідальною працею ми й займалися всі наступні дні на Шипоті. Атмосфера була напрочуд мирною і спокійною, жителі виглядали милими, блаженними, майже святими істотами. Ніхто нас не ображав, окрім табуну злих коней, які одного ранку пройшлися поляною, залишивши після себе сліди слини на наших мисочках і горнятках, сліди копит на нашому наметі й керіматах, а також синюшні сліди зубів на моєму лівому плечі як наслідок невдалої спроби з ними соціалізуватися.
А в останній день нашого перебування на горі обітованій прийшли гопи. Гопи привезли з собою 5 наметів, надувні матраци, надувні подушки, надувний м’яч (можливо, навіть надувних жінок - за логікою речей), розкладний столик, розкладні крісла, бадмінтон, сокиру, кавуни, мінеральну газовану воду в пляшках, шашлики, кури (можливо, навіть суші, мартіні, jack daniels та омарів - за тою ж логікою речей). Гопи оселилися в самому центрі Шипоту, і за якимось злим фатумом - в кількох метрах від нашого намету з одного боку і в кількох метрах від наметів сімейства хіппі з іншого. Коли ми повернулися увечері з чорничних гулянь і побачили цю картину, зависли в режимі стенд-бай хвилин так на 5. Гопів було штук 10-15: хлопчики-ангели в білих футболках, білих шортиках, білих шкарпетках та білих кросівках незворушно лежали на надувних матрацах, дівчата в рожевих купальниках та рожевих гумових шльопанцях граціозно гралися надувним м’ячем, жіночки в рожевих шортиках та рожевих маєчках зі стразами спокусливо нарізали й розставляли провіант на розкладні столики. Зрозумівши, що останній вечір на Шипоті зіпсовано, ми з горя вирішили напитися і пішли в село за домашнім вином. Внизу поляни побачили новий намет, біля якого мирно в колі навприсядки спілкувалося троє дівчаток і троє хлопчиків, характерно одягнутих - до повної ідилії бракувало соняшникового насіння. Але на цьому травми нашої нестійкої психіки не закінчилися. По дорозі біля підніжжя гори нас зупинила ще одна компанія на білосніжних джипах. Питання звучало так: „Слушайтє, а там навєрху мєста многа? Паладку будєт хдє разлажить?” Перебуваючи в повному ступорі, ми на автоматі енергійно покрутили головами в сторони, пробурмотіли щось на зразок „нема мєста для палаток, взагалі нема, всьо зайнято”, уявляючи, яким буде їх здивування, якщо вони все-таки вирішать перевірити нашу інформацію. Єдина версія, яка в нас з’явилася, щоб пояснити події того вечора - гопівський флеш-моб.
Отже, після походу в село почимчикували ми збирати двома парами ніжних рук дрова для останнього вогнища. Повернувшись, побачили, що сімейство хіппі переставило свої намети подалі від сімейства гопів, а поляною вверх до нас просувається грузова машина. На грузовичку сиділо двоє мужчин зрілих літ, з округлими, вражаючих розмірів, формами лиць і животів. Вони зупинилися біля наших нових сусідів і почали спільними зусиллями вигружати акуратно порізані, однакового розміру, придбані в місцевого населення, дрова. Далі в них була фотосесія на фоні грузовичка, вечірній шабаш з шашликами, омарами й мартіні, п’яні волання українських народних... А ми сиділи біля нашої власної ватри, дивилися почергово на зоряне небо й нічні Карпати, пили гаряче вино з корицею і довго роздумували над риторичним питанням - „а навіщо вони брали з собою сокиру?”. Вранці, швиденько зібравшись, під тим же палючим закарпатським сонцем рушили в напрямку „Пилипець-Подобовець-Воловець”. І по дорозі нас ще довго переслідував отой анахоретський, чорнично-просвітлений, спустошено-вудстоківський, і в кінці наглим чином осквернений дух Шипоту. Peace!
Отже, рушили електричками і маршрутками в напрямку „Воловець-Подобовець-Пилипець” з самого ранку, тому вже до обіду ми повільно просувалися від села до водоспаду з важкими рюкзаками під палючим закарпатським сонцем, несучи в собі світлий образ численних шипото-хіппівських комун з їх сакральними „Peace”, free love і Бітлами в транзисторах, і не менш світлий образ вічно блаженних райдужних растаманів з не менш сакральними дредами, барабанами і марлівськими хітами біля вогнища.
Цей світлий образ ми донесли майже до підніжжя гори, незважаючи на численні стрункі косяки „неформалів”, які крокували нам назустріч. Двом малолітнім юнакам навіть вдалося засіяти сумніви у наші чисті душі фразою „Не йдіть туди, там хуйово”. Правда, добитися детальніших пояснень від них не вдалося. Потім були дружелюбна дівчинка з квіточками і викапаний Джон Леннон з довгоочікуваним „Peace”. Але на цьому ідилія закінчилася. Шипотівська поляна зустріла нас абсолютною тишиною, кількома самотніми наметами внизу й кількома растаманськими тіппі зверху. Людей практично не було, крім місцевих збирачів чорниці. Картина в цілому нагадувала щось з серії «смолкла тальянка, Вудсток опустел».
Тим не менше, певний шарм в такій аскезі заперечувати не можна. Намет ми розклали біля симпатичної хіппівської комуни, яка час від часу тішила нас чудовими імпровізованими сейшенами з двома гітарами, барабаном та сопілкою. Зразу від виходу з намету розкривалася прекрасна гірська панорама, від споглядання якої ми отримували неземну насолоду всі наступні дні. В процесі розкладання намету Шипіт виявив перше зацікавлення нами в особах трьох дружелюбних растаманів з Рівного, які довго розпитували нас про життя-буття, хоч, як виявилося з останнього кульмінаційного запитання, цікавила їх у нас виключно наявність ґанджі. Ґанджі в нас не було. Тому, оправдовуючи горде звання „двох асоціальних елементів”, ми вирішили відхилити як запрошення спробувати галюциногенного чайку, так і будь-які подальші спроби соціалізації з неформальним місцевим населенням, якого з кожним днем ставало менше й менше.
Тепер про головне. В пів годинах ходу від Шипоту важко не натрапити на одне з найбільших в Україні скупчень чорничних полів і професійних загонів „чорничників-чесальщиків”. Чорницею тут можна снідати, обідати, вечеряти. Можна займатися чорничним боді-артом. А ще можна лежати на чорничних кущиках, зігріваючи їх, і співати, відтіняючи тишу, зовсім не в такт і не в тон „Let me take you down, 'cause I'm going to Blueberry Fields. Nothing is real and nothing to get hung about. Blueberry Fields forever. Blueberyy fields forever. Blueberry fields forever”. От так от чорничне просвітлення.
А ще варто обов’язково пройтися Боржавським хребтом - краса неймовірна, хребет нагадує гігантського сплячого доісторичного -завра з гладенькою м’якенькою лускою. А ще там до нічного неба - відстань простягнутої руки, яка дозволяє протирати рукавами запорошені зірки, яких там точно більше, ніж 2471. Отже, цією важкою і відповідальною працею ми й займалися всі наступні дні на Шипоті. Атмосфера була напрочуд мирною і спокійною, жителі виглядали милими, блаженними, майже святими істотами. Ніхто нас не ображав, окрім табуну злих коней, які одного ранку пройшлися поляною, залишивши після себе сліди слини на наших мисочках і горнятках, сліди копит на нашому наметі й керіматах, а також синюшні сліди зубів на моєму лівому плечі як наслідок невдалої спроби з ними соціалізуватися.
А в останній день нашого перебування на горі обітованій прийшли гопи. Гопи привезли з собою 5 наметів, надувні матраци, надувні подушки, надувний м’яч (можливо, навіть надувних жінок - за логікою речей), розкладний столик, розкладні крісла, бадмінтон, сокиру, кавуни, мінеральну газовану воду в пляшках, шашлики, кури (можливо, навіть суші, мартіні, jack daniels та омарів - за тою ж логікою речей). Гопи оселилися в самому центрі Шипоту, і за якимось злим фатумом - в кількох метрах від нашого намету з одного боку і в кількох метрах від наметів сімейства хіппі з іншого. Коли ми повернулися увечері з чорничних гулянь і побачили цю картину, зависли в режимі стенд-бай хвилин так на 5. Гопів було штук 10-15: хлопчики-ангели в білих футболках, білих шортиках, білих шкарпетках та білих кросівках незворушно лежали на надувних матрацах, дівчата в рожевих купальниках та рожевих гумових шльопанцях граціозно гралися надувним м’ячем, жіночки в рожевих шортиках та рожевих маєчках зі стразами спокусливо нарізали й розставляли провіант на розкладні столики. Зрозумівши, що останній вечір на Шипоті зіпсовано, ми з горя вирішили напитися і пішли в село за домашнім вином. Внизу поляни побачили новий намет, біля якого мирно в колі навприсядки спілкувалося троє дівчаток і троє хлопчиків, характерно одягнутих - до повної ідилії бракувало соняшникового насіння. Але на цьому травми нашої нестійкої психіки не закінчилися. По дорозі біля підніжжя гори нас зупинила ще одна компанія на білосніжних джипах. Питання звучало так: „Слушайтє, а там навєрху мєста многа? Паладку будєт хдє разлажить?” Перебуваючи в повному ступорі, ми на автоматі енергійно покрутили головами в сторони, пробурмотіли щось на зразок „нема мєста для палаток, взагалі нема, всьо зайнято”, уявляючи, яким буде їх здивування, якщо вони все-таки вирішать перевірити нашу інформацію. Єдина версія, яка в нас з’явилася, щоб пояснити події того вечора - гопівський флеш-моб.
Отже, після походу в село почимчикували ми збирати двома парами ніжних рук дрова для останнього вогнища. Повернувшись, побачили, що сімейство хіппі переставило свої намети подалі від сімейства гопів, а поляною вверх до нас просувається грузова машина. На грузовичку сиділо двоє мужчин зрілих літ, з округлими, вражаючих розмірів, формами лиць і животів. Вони зупинилися біля наших нових сусідів і почали спільними зусиллями вигружати акуратно порізані, однакового розміру, придбані в місцевого населення, дрова. Далі в них була фотосесія на фоні грузовичка, вечірній шабаш з шашликами, омарами й мартіні, п’яні волання українських народних... А ми сиділи біля нашої власної ватри, дивилися почергово на зоряне небо й нічні Карпати, пили гаряче вино з корицею і довго роздумували над риторичним питанням - „а навіщо вони брали з собою сокиру?”. Вранці, швиденько зібравшись, під тим же палючим закарпатським сонцем рушили в напрямку „Пилипець-Подобовець-Воловець”. І по дорозі нас ще довго переслідував отой анахоретський, чорнично-просвітлений, спустошено-вудстоківський, і в кінці наглим чином осквернений дух Шипоту. Peace!