Дитинство
Якби кожен день був такий, як вчорашній...Безтурботна прогулянка під парасолькою по теплих калюжах...Якщо підрахувати, де ми тільки не побували!!! Половину міста мабуть побачили. Тільки з часом оцінимо все те, що згодом стане спогадами. Так само, як бібліотека, чи гаражі, чи ранок на даху...Як ми тинялись у пошуках затишного теплого місця по кінотеатрах, кафешках і суші-барах, а вулиці припадали лапатим снігом...Той самий сніг зустрічав мене щоранку з роботи, але мені не було холодно - ти грів мене в своїх обіймах. З часом мало би все згасати і тьмяніти. Але ні. Навпаки - все набирає гостроти і сили.
Ти навіть не уявляєш, і не повіриш - мені НЕ НУДНО. Не через мою нову роботу, не через новий спосіб життя, навіть не через очікувані зміни в житті. Ти випадово вбив мою нудьгу просто своєю появою, розмалював моє життя в мої улюблені кольори (як ти тільки знав?).
Якщо чесно, я трохи заздрю їй. Заздрити - це для мене природньо, я будь-де можу знайти об'єкт. Може, ти розсмієшся. Або розізлишся. Але в неї є те, що втратили ми. Їй нічого не треба, вона така безтурботна і спокійна, здатна бути щасливою від смачного чаю чи свічки, що горить. Дитинство.
Ми так тікаємо від нього в погоні за своїми амбіціями, і одночасно плачемо за ним. Ми вже не такі.Надто зіпсовані, жадібні, хитрі, корисливі, егоїстичні, марнославні...Надто дорослі, надто втрачені. Такі, ж як і більшість. Готові рідну маму продати. Це привід для гордості? Цим ми кращі? Може ми б і одне одного продали при зручній нагоді... А ти з такою зневагою говориш про те, як їй нічого від життя не треба. Зате нам ніколи не буде досить.
Та що таке... Я знову тобі нав'язую якісь правила життя, вчу жити, хоч сама не вмію. Надто подорослішала? Хочеться поставити весь світ на коліна? Просто я засумувала за безтурботним, світлим дитинством. Рости. Але не викидай його зі свого серця...
Ти навіть не уявляєш, і не повіриш - мені НЕ НУДНО. Не через мою нову роботу, не через новий спосіб життя, навіть не через очікувані зміни в житті. Ти випадово вбив мою нудьгу просто своєю появою, розмалював моє життя в мої улюблені кольори (як ти тільки знав?).
Якщо чесно, я трохи заздрю їй. Заздрити - це для мене природньо, я будь-де можу знайти об'єкт. Може, ти розсмієшся. Або розізлишся. Але в неї є те, що втратили ми. Їй нічого не треба, вона така безтурботна і спокійна, здатна бути щасливою від смачного чаю чи свічки, що горить. Дитинство.
Ми так тікаємо від нього в погоні за своїми амбіціями, і одночасно плачемо за ним. Ми вже не такі.Надто зіпсовані, жадібні, хитрі, корисливі, егоїстичні, марнославні...Надто дорослі, надто втрачені. Такі, ж як і більшість. Готові рідну маму продати. Це привід для гордості? Цим ми кращі? Може ми б і одне одного продали при зручній нагоді... А ти з такою зневагою говориш про те, як їй нічого від життя не треба. Зате нам ніколи не буде досить.
Та що таке... Я знову тобі нав'язую якісь правила життя, вчу жити, хоч сама не вмію. Надто подорослішала? Хочеться поставити весь світ на коліна? Просто я засумувала за безтурботним, світлим дитинством. Рости. Але не викидай його зі свого серця...