Албанія
Албанія видає свою сутність вже на кордоні. За стандартною схемою в пасажирів автобуса збирають паспорти. Документ швидко повертають, а в ньому жодної позначки і жодного штампу. Наче і не перетинав кордон із іншою країною.
До речі, це одна з трьох європейських держав, мешканці якої потребують візи для в’їзду на територію України. А не навпаки. (Ще Хорватія та Македонія).
Одразу після перетину кордону мені розповіли - з 4 мільйонів населення 1 млн. албанців перебуває в еміграції. Спочатку мене це здивувало, однак наприкінці подорожі дивувало вже інше - всього мільйон?
А ще попередили - обережно із речами, бо вулицями бігають групи дітлахів, які видирають сумки.
Моє перше місто - Дюррес. Воно знаходиться на березі моря. Одразу кажу - це не курорт, бо в Албанії не знають, що таке курорти. Чесно. Треба розуміти їхню історію - це мусульманська країна, яка 50 років прожила в режимі закритого комунізму. В повній ізоляції. Режим впав ще у 92-му. Але вони досі не можуть оговтатись і залишаються найбіднішою країною Європи. Туристи почали приїжджати туди всього декілька років тому. І для албанців - це досі екзотика.
Дюррес здивував мене відсутністю пам’яток. Хоча це можна сказати майже про всю Албанію. Історія наче є. І навіть амфітеатр старіший за Колізей. Але навіть порівнювати ці місця неможна.
Архітектура, як для мого «європейського ока», дуже колоритна. Але на жаль, все в занепаді. Подекуди нагадує справжні нетрі.
Один албанець мені розповідав: «Бачиш, які в нас будуються двоповерхові приватні будинки, і легкові авто з’являються на дорозі. Раніше в нас навіть такого не було». А «шикарні домівки» - це наші звичайнісінькі дачі. Зате на вулицях дуже багато квітучих дерев.
Друге місто - це Тирана. Столиця Шкіперії (так самі албанці називають свою країну). На головному проспекті розмістились усі адміністративні будівлі.
На деяких досі залишаються сліди комунізму.
А от мавзолей Енверу Ходжи - саме той диктатор, який 50 років тримав країну в ізоляції, - почали розбирати.
В Албанії все надзвичайно дешево - і їжа, і одяг. Але звичних для нас магазинів там немає. Вдень температура в Тирані вище 40, тому нічого не працює - у всіх сієста. Заклади відкриваються знов після 6. Хоча для Південної Європи - це норма. Самі албанці чимось нагадують циган. Хоча дуже і дуже привітні. Я вперше відчула, що незнання мови не заважає. Люди завжди можуть порозумітись, якщо хочуть.
Всі, з ким я встигла поспілкуватись, думали, що я теж мусульманка. В Тирані я зайшла в мечеть (це моя перша мечеть). Не побачила там жодної жінки. На порозі мене зустрів служитель років 80-ти. Попросив зняти взуття. На голову поклав хустку і навіть не дозволив мені її зав’язати - зробив все сам. Наче я безпорадна жінка:) Головна мечеть виявилась дуже маленькою, але затишною і якоюсь домашньою.
Треба сказати, що мусульмани там успішно співіснують з католиками та православними. Матір Тереза родом з Албанії. В місті Шкодер мечеть стоїть поряд з двома храмами - католицьким і православним. І навіть родини міжконфесійні сприймаються ок. А жінок не змушують носити паранджу, як в інших мусульманських країнах.
Загалом Албанія залишила дивне враження. Наче й дивитися там небагато. (І, я переконана, що їхати окремо в цю країну сенсу ніякого). Але колорит шалений. Напевно через людей і через дивну історію - мусульмани-комунсіти - це вже «розрив шаблону». Ще й в Європі. Туди треба зануритись на декілька днів - просто заради експерименту. Не подивитись країну, а пожити албанським життям.