Моршинське літо
Закордонні російськомовці - далеко не найбільша екзотика Моршина. Інколи почуваєшся тут як десь на Півдні - стільки вештається довкола густо-чорнявих і темно-смаглявих чоловіків. Вони були б достеменно схожими на зображення воїнів із перських чи ассирійських барельєфів, якби у тих воїнів зголили бороди, а їхні розкішні обладунки замінили на короткі штани, майки та капці.
Самі чоловіки, «східну» жінку я, здається, лише раз і бачила, вона тягнула торби, а її супутник, мабуть, чоловік, лаявся з флегматичним Романом, майстром на всі руки в нашому готелі.
Всупереч поширеним стереотипам, жагуче чорняві чоловіки без жінок зовсім не цікавилися численними нордійками і взагалі не робили нічого такого, що годиться кавказцям на курорті. В мене склалося враження, що вони в режимі нон-стоп через свої мобільники розмовляли з кимось, можливо, із залишеними вдома жінками. Для незвичного вуха така розмова звучала приблизно так: «Лльо. Галай-балай (і так хвилин п’ять). Салям алейкум».
Винятком був лише один незнайомець з тринадцятої кімнати, який так само в режимі нон-стоп прасував. Але це окрема пригода, зв’язана із сакральним поняттям «утюга», тож про неї окремо.
Як ми пізніше довідалися, то були головним чином азербайджанці. Мене дещо дивувало, яка причина змусила їх змінити Каспійське море на хоч гарне, але миршаве моршинське озеро. Я навіть намагалася розпитати про це одного такого смаглявця, якому показувала дорогу до цього самого озера. Але, оскільки ми двоє могли забитися, в кого з нас гірша російська вимова, то, мабуть, не дуже одне одного зрозуміли і згадали лише Софію Ротару, яка от чогось подалася святкувати свій ювілей «до сонячного Баку». (На всяк випадок - жодного продовження це принагідне знайомство не мало, діставшись озера, я відразу плюснула в воду, а джигіт, схоже, відразу дорвався до свого телефону).
Запевняю, що жодних, навіть найменших незручностей кавказці нікому не створювали. А все-таки, коли вже при середині серпня більше стало в Моршині українців та української мови, я наочно зрозуміла - легко вважати себе прогресивною особою без ксенофобії, якщо оточують тебе загалом зрозумілі люди знайомої зовнішності.
Ще одна деталь: у місцевому «фірмовому» магазині «Доктор Ватсон», де я купувала шампунь, а також (то була неприємна пригода) - перцевий пластир до шиї, на касі висить оголошення:
- Ми розмовляємо з усіма клієнтами їхньою мовою!
(От вбийте не згадаю, чи це оголошення лише українською було, чи ще якоюсь).
Мені страх кортіло розпитати, чи втнуть вони також азербайджанською.
А, може, і ще якоюсь довелося б - от за нашим столиком з’явилася змішана пара: дружина-українка і чоловік-італієць, наслідок звичної для наших теренів трудової міграції. Цей італієць теж був ходячим викликом стереотипам: не забагав піци (в Моршині є кілька піцерій, а навіть якась «Японська криївка» з суші, японців, щоправда, брак), а цілком охоче наминав дієтичні каші.
Тут я, мабуть, дісталася іншої цікавої теми - харчування. Чи, може, краще про утюг?
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/401720.html
Самі чоловіки, «східну» жінку я, здається, лише раз і бачила, вона тягнула торби, а її супутник, мабуть, чоловік, лаявся з флегматичним Романом, майстром на всі руки в нашому готелі.
Всупереч поширеним стереотипам, жагуче чорняві чоловіки без жінок зовсім не цікавилися численними нордійками і взагалі не робили нічого такого, що годиться кавказцям на курорті. В мене склалося враження, що вони в режимі нон-стоп через свої мобільники розмовляли з кимось, можливо, із залишеними вдома жінками. Для незвичного вуха така розмова звучала приблизно так: «Лльо. Галай-балай (і так хвилин п’ять). Салям алейкум».
Винятком був лише один незнайомець з тринадцятої кімнати, який так само в режимі нон-стоп прасував. Але це окрема пригода, зв’язана із сакральним поняттям «утюга», тож про неї окремо.
Як ми пізніше довідалися, то були головним чином азербайджанці. Мене дещо дивувало, яка причина змусила їх змінити Каспійське море на хоч гарне, але миршаве моршинське озеро. Я навіть намагалася розпитати про це одного такого смаглявця, якому показувала дорогу до цього самого озера. Але, оскільки ми двоє могли забитися, в кого з нас гірша російська вимова, то, мабуть, не дуже одне одного зрозуміли і згадали лише Софію Ротару, яка от чогось подалася святкувати свій ювілей «до сонячного Баку». (На всяк випадок - жодного продовження це принагідне знайомство не мало, діставшись озера, я відразу плюснула в воду, а джигіт, схоже, відразу дорвався до свого телефону).
Запевняю, що жодних, навіть найменших незручностей кавказці нікому не створювали. А все-таки, коли вже при середині серпня більше стало в Моршині українців та української мови, я наочно зрозуміла - легко вважати себе прогресивною особою без ксенофобії, якщо оточують тебе загалом зрозумілі люди знайомої зовнішності.
Ще одна деталь: у місцевому «фірмовому» магазині «Доктор Ватсон», де я купувала шампунь, а також (то була неприємна пригода) - перцевий пластир до шиї, на касі висить оголошення:
- Ми розмовляємо з усіма клієнтами їхньою мовою!
(От вбийте не згадаю, чи це оголошення лише українською було, чи ще якоюсь).
Мені страх кортіло розпитати, чи втнуть вони також азербайджанською.
А, може, і ще якоюсь довелося б - от за нашим столиком з’явилася змішана пара: дружина-українка і чоловік-італієць, наслідок звичної для наших теренів трудової міграції. Цей італієць теж був ходячим викликом стереотипам: не забагав піци (в Моршині є кілька піцерій, а навіть якась «Японська криївка» з суші, японців, щоправда, брак), а цілком охоче наминав дієтичні каші.
Тут я, мабуть, дісталася іншої цікавої теми - харчування. Чи, може, краще про утюг?
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/401720.html