З четвертого розділу Аеція
Як скам’янілі від тривоги й розпачу жінки, дружини вояків-братів, що стали до смертного бою один проти одного, - так зі стиснутим серцем, не переводячи подиху стежили Галлія й Італія за грою, розпочатою відразу ж після січневих ід. Аецій - випереджений снігами та приморозками, наче мандаторами свого гніву та помсти, - з притаманною йому швидкістю перекинув війська з Бельгіки до Реції і вибирав найзручніший перехід через Альпи, тим часом, як Боніфацій лише виходив із Риму, Фламінієвою дорогою беручись до Равенни. Аецій вів близько тридцяти тисяч чоловік, в тому числі чотири тисячі кінноти, себто, - як обчислювали знавці в Місті, - майже всі, крім гарнізонів міст, відділи comitatenses[1] Галлії, що, за винятком двох легіонів, одностайно перейшли на бік свого магістра обох військ. Таким чином, Галлія була цілковито позбавлена військ і здана на ласку федератів. Але ці останні не рухались з місця, поглинуті спостереженням за битвою непереможного з Августою, а водночас такі заврочені його величчю, що ні на мить не переставали вірити - станеться так, як казав Аецій, обіцяючи за два тижні повернутися до Галлії з титулом патрикія та головою Боніфація, заткнутою на аланському ратищі, і найсуворіше розправитися з тими федератами, які, користаючи з його відсутності, порушать умови перемир’я. В Італії думки були поділені: знавці у Місті загалом твердили, що, коли Боніфацій зуміє перешкодити Аецієві в переправі через Альпи, то остаточна перемога, напевне, припаде Августі; але, коли Аецій вторгнеться до Італії, то поведе за собою гарнізони Аквілеї, Медіолану та ауксилії, що стояли над Падом: тоді сили обох сторін зрівняються і є річчю більше ніж сумнівною, чи патрикій зуміє протистояти непереможному, хіба що замкнеться в якомусь із укріплених міст, як у Гіппоні; найвідповіднішими для цього знавці вважали Медіолан, Патавію чи Арімінум[2].
Атлети в амфітеатрах, візничі в цирках - хоч червоні чи білі, блакитні чи зелені, трагіки в театрах, міми, канатохідці, фокусники, - все це одного дня раптом перестало розважати мешканців вічного міста. Заклади ставлено лише на те, хто переможе: Аецій чи Боніфацій? А передусім на те, що зробить переможець із переможеним і полоненим супротивником… Загалом усіх цікавила доля Аеція, якби він зазнав поразки. Відомі були його погрози, що схопленого супротивника закоптить і лише тоді, як задушиться, відітне трупові голову, - та ніхто не знав, що вчинить переможний патрикій. Боніфацію, коли залишав Рим, надано таку владу і свободу рухів, якої не мав навіть Констанцій, доки не став цісарем. Бо якщо муж Плацидії мусив усіх переможених і полонених ним узурпаторів та бунтівників відсилати до імператорського суду, інколи ж карати їх у точній згоді з раніше отриманим наказом, то Боніфацій добився від Августи і сенату права самостійно вирішувати, що вчинити з полоненим Аецієм: отож міг би навіть, не узгоджуючи цього з Римом, обмежитися осліпленням, відрубуванням правої руки чи хоч би тільки вигнанням і конфіскацією маєтків. Плацидія дуже неохоче і лише після довгого опору розлучилася з думкою, що нарешті побачить голову ненависного Аеція, кинуту їй під ноги, адже Августі в той час більше, ніж коли-інде потрібні були добрі стосунки із сенатом, а саме сенат не лише підтримав, але й вшанував вимогу патрикія, ухваливши карбування медалі, на якій була б увічнена його істинно римська humanitas і милосердя, пристойне християнському полководцю. Сенат-бо вважав, що заслуги Аеція в обороні римського миру та цілісності Partium Occidentis такі значні, що навіть за злочин бунту і роздмухування громадянської війни його не можна безумовно засуджувати до страти. Щоправда, Петроній Максимус і Квадранцій у кількагодинних промовах посилалися на приклади давнини, передусім на Манлія Капітолійського, а з недавніх - Стиліхона, але Вір, Басс, Секст Петроній і Глабріон Фавст у ще довших промовах привернули до себе переважну більшість сенаторів, - не стільки завдяки своєму авторитету, впливам і промовистості, скільки тому, що три чверті всіх найпресвітліших, пресвітлих і ясних зовсім не були певними наслідку боротьби, - і воліли, як тільки могли, забезпечитися на випадок перемоги Аеція. Серед них теж панувало шаленство ставок: Глабріон Фавст поставив чотири уславлені в циркових змаганнях квадриги проти сполетського виноградника[3] одного з численних Ліциніїв Крассів, твердячи, що все закінчеться примиренням; натомість Секст Петроній тихцем заклався з молодим Авксенцієм на десять невільниць, найгарніших, яких можна буде знайти весною на торзі в Tres Tabernae[4], причому принаймні половину з них мають становити негритянки з південних окраїн Лівії, особливо дорогі в Римі у цю пору року. Предметом їхнього закладу була не стільки доля Аеція після поразки, скільки місце вирішальної битви: Авксенцій, що певний час служив під командуванням Аеція, був певний, - галлійські війська безперешкодно зійдуть з Альп в долину Паду і, щоб не дати втягти себе у тривалу облогу, якомога швидше поспішать проти Боніфація, залишаючи дорогою гарнізони у всіх значніших фортецях, змусять його до битви у відкритому полі і, напевне, розіб’ють десь між Мутіною та Бононією[5]. Секст Петроній згоджувався з тим, що Аецій безперешкодно перейде через Альпи, але вважав - це забере в нього стільки часу, що Боніфацій встигне замкнутися або в Медіолані, або в Патавії, - та в жодному разі не в Арімінумі, бо не кине на ласку бунтівників улюбленої Августою Равенни.
Насправді сталося і так, і не так, як вони припускали. Аецій перейшов Альпи і вторгся на шлях, що через Трідент і Верону вів до Патавії. Зробив він це за час значно коротший, ніж передбачав навіть Авксенцій; що більше, тільки-но став на італійській землі, як сім із двадцяти одного легіону ауксиліїв, що припадали на Італію, негайно прилучилися до його військ, зводячи нанівець кількісну перевагу, яку Боніфацій досі мав над противником. Авксенцій все більше впевнювався, що здобуде своїх десятьох невільниць: швидкість Аеція внеможлювала не лише зачинення в Медіолані або Патавії, а навіть оборону Равенни. Однак Аецій, жадаючи війни і помсти, рвався зустрітися з супротивником. Залишив за собою незайняту Равенну і невдовзі, як напрочуд вдало передрік Авксенцій, рушив од Мутіни до Бононії. Натомість патрикій наче зовсім не поспішав, проминув лише Арецій[6] і звернув до ріки Рубікон. Настала черга тріумфувати Сексту Петронію; ані хиби - Боніфацій поспішає до Арімінуму, щоб зачинитися там, як у Гіппоні і скувати сили Аеція, аж доки з Африки надійдуть нові, вірні Августі війська під проводом відданого друга Аспара.
- Хто перший стане під Арімінумом, хто займе твердиню?
Відповідь на це питання мала вирішити долю війни. Згідно з останніми отриманими у Римі відомостями, Боніфацій був ближчим до мети.
- Але ж і ноги має Аецій, - гарячково гукали під портиками прихильники непереможного і одразу ж додавали з глузливим сміхом: - Знаємо… знаємо… Боніфацій має книжки і жону.
Боніфацій справді віз із собою цілу бібліотеку: Цезаря, Лівія, Салюстія, Непота та кільканадцять кодексів, присвячених виключно військовому мистецтву. Пелагія дійсно його супроводжувала. Заявила, що без нього в Римі не зостанеться, а коли Боніфацій намагався опиратися, вдалася до свого безвідмовного Ubi tu Caius, ibi ego Caia. Не могла залишатися в місті, де через своє віровизнання зазнавала ще численніших і болісніших принижень, аніж у рідній Африці. Августа недвозначно пояснила патрикію, що не може допустити до свого двору достойної римлянки, яка вперто і зухвало стоїть при ненависній Богові науці Арія. Сигісвульт та інші аріани-варвари, що часто стикалися з двором, сповістили Пелагію: і Августа, і єпископ Ксист умовляють Боніфація розлучитися з дружиною, як не назавжди, то бодай тимчасово. «Нехай собі повертається до Африки», - начебто сказала Плацидія. Крім того, Пелагія не терпіла своєї падчерки, уже майже дорослої доньки Боніфація від першого шлюбу, недавно пошлюбленої з молодим комесом Себастьяном, що разом із Сигісвультом і найпресвітлішим Петронієм Максимусом супроводжував патрикія як безпосередній заступник і радник. У цій вузькій раді Максимус займався цивільними справами, а два інші - військовими.
Пелагія ледь трималася на ногах від втоми після трьох днів дороги і двох безсонних ночей, коли здалеку на сході нарешті замаячили могутні мури Арімінуму. Але майже одночасно четвертий legio palatina, що йшов на чолі військ, пронизливим згуком тібій і рогів сповістив про наближення супротивника. Справді, через годину наче тисяча сонць випливла з-поза лівого берега Рубікону, - непереможний dux et magister utriusque militiae прибув на місце водночас із патрикієм. Боніфацій одразу ж скликав раду, справді, Арімінум уже наче в його руках, бо вісімнадцятий легіон ауксиліїв саме вступає до міста, але про введення всього війська без битви не може бути й мови.
- Тому я вирішив, - казав із схвильованим і ледь зблідлим обличчям, але цілком спокійним голосом, - вирішив, що пресвітлий Сигісвульт із вісімнадцятим, четвертим і одинадцятим легіонами ауксиліїв займе місто, а ми з пресвітлим Себастьяном, спершись на міські мури, повернемося обличчям до ворога і ще сьогодні дамо йому битву…
Пелагія була така втомлена, що тільки-но Боніфацій завів її до спальні в домі оборонця міста, одразу ж скинула з ніг черевики і кинулася на постіль. Знала, що насправді їй не можна спати… може зовсім не встати з ліжка або прокинутися в обіймах котрогось із Аецієвих комесів… Але не мала сил. Адже дві години була майже безтямною і ледь розуміла, що робить… Останнє, що пам’ятає, - широкі, напівбілі, напівчорні поля між двома військами… Боніфацій щось їй тоді казав… щось показував… навіть бачила далеко попереду сяючі золотом значки, точнісінько такі ж, як над Боніфацієм… Ще помітила якусь рухому червону цятку…
«Це він, Аецій, - здається, казав їй чоловік. - Ця червінь - toga picta, консульська одіж». Під нею підгиналися ноги. А все ж, упавши на постіль, не відразу заснула. Якусь мить потягалася, з насолодою, як дитина, що тішиться свободою нарешті вільних ніг і радісно ворушить усіма десятьма пальцями. Потім по-справжньому не розуміла, що робить: поцілувала Боніфація в чоло, щоку й губи, сказала: «Хай тебе Христос провадить», і, здається, плакала… Вже не чула, як Боніфацій сказав: «Двісті готів охороняє дім… сам Сигісвульт одразу все тобі скаже»… Виглядав так, наче хотів ще щось сказати, але тільки торкнувся долонею щоки, посміхнувся і вийшов… Пелагія вже геть не чула свого голосу, який казав: «Зовсім не спати… хіба ж я зможу заснути в такий час?! Лише хвилинку полежу… ноги відпочинуть і одразу ж встану».
А потім бачила тільки голу сіру пустку, всю наче спопелілу і сповиту дивним сірим туманом. Ні стеблини зелені на землі, ні окрайця блакиті над головою. Пелагія знає… впевнена - це не ніч, навіть не сутінки… Але її око марно виглядає вогенно-жовтий сонячний диск… марно шукає довкола сліду якогось промінчика… бодай якогось відблиску… Ніде ні сліду й тіні. Її зовсім не відкидають ні густо розкидані дрібні сірі камені - нерухомі похмурі самітники - колючі, злісні, безжалісні для ноги: хай лиш відважиться рушити з місця! Ані суворі грізні брили величезних скель, що навіть з найбільшої віддалі ніколи не будуть ні білими, ні чорними… а завше сірими… найпохмуріше, найжорстокіше сірими з усього цього сірого світу!… Навіть тіла - два живі, гарячі, притулені одне до одного людські тіла - і ті не кидають жодної тіні на сірість під скривавленими ногами. Пелагія чудово їх бачить: його та її… бачить, наче дивлячись звідкись збоку… Але ж це вона сама!… адже це в неї спливла крапля крові з розтятої каменем стопи… це вона відчуває жар, що пашить від його могутнього м’язистого - воістину дикого! - тіла, до якого вона тулиться, ще тремтяча, залита слізьми, але вже певна, що нічого поганого з нею не трапиться, якщо її голова, наче у рятівну печеру, сховається між його широкі міцні волохаті груди і руки - тверді, шорсткі, але єдино любі… єдино вірні і лише для того створені, щоб її захищати…
І знову, наче дивлячись збоку, виразно бачить, що чоловік сидить на великому сірому камені, майже торкаючись посинілим коліном її посинілих грудей - а її коліна лягли: одне на дрібну колючу гальку - болюче, натруджене… друге - довірливе і щасливе - на довгі напружені пальці його ноги… Хто вони?… Бачить його обличчя - широке, грубо тесане, варварське чи мужицьке… Колись вона його бачила - так, напевне бачила!… але наче позбавлене життя… мертве… кам’яне…
А вона?… Так, це вона, але вже не зветься Пелагією… Невже вона Єва?… а він Адам?… Вигнані з країни щастя, країни безтурботності й мани - що вони вдіють у спопелілій голій пустелі, сповитій похмурою жорстокою сірістю?!… Пелагію охоплює вже не страх, не розпач, а втома, байдужість і нехіть до всього, за чим тужила… за чим плакала… Так, наче її смертельно зморила якась жорстока боротьба понад сили… Хай так буде… хай буде… Щоб лише з ним… біля нього!… І все дужче, все палкіше тулиться до твердого, мав із бронзи, але живого гарячого тіла…
Та якщо вони - Адам і Єва, то чому ж не соромляться своєї наготи, раз уже її пізнали?! Чому - навпаки - відчувають цю наготу як полегшу, радість і майже щастя через те, що самі й покинуті?! Насправді, в горі та розпачі це єдина перемога… перемога!… перемога!!…
- Перемога! Перемога!! Перемога!!
Пелагія схоплюється з постелі. Зі стопи, розсіченої камінцем, що десь у дорозі потрапив до взуття, справді стікає смужка крові. Променіючий Сигісвульт схиляється над нею і, неспроможний від радості на жодне інше слово - вдесяте чи вдвадцяте кричить:
- Перемога! Перемога! Перемога!
В кімнаті темно. Але ось уже вносять світло. «Я проспала весь день», - думає Пелагія, швидко всовуючи відпочилі ноги у червоні черевики. До кімнати щохвилі вбігають нові постаті - обличчя спітнілі, вимучені, нерідко закривавлені чи перев’язані, але всі променіючі радістю, щастям і гордістю - передусім невимовною гордістю… За сім годин розбили непереможного!
Розбили… змели…
- Змели дощенту! - гукає молодий Себастьян, що входить до кімнати, злегка кульгаючи, дряпнутий стрілою по стегні. Із запалом розповідає Пелагії, як легко Боніфацій вже за першу годину розбив обидва крила супротивника і з трьох сторін вдарив на його центр. І це такий непереможний?… полководець, славлений хроніками й поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!… Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!… це найгірше… справді ганебне?!… Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!… Такий розгром!… Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!… Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. - Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав з коня… весь час у першій шерензі…
Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.
- З ним все гаразд?…
- З ним?… завжди все гаразд… - починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.
- Поранений?
Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.
Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.
- Марничка. Подряпина, - сказав вільним, майже веселим голосом. - Якась стріла на мить застрягла під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли її вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, - повторив і одразу ж додав. - Але яка значна перемога!… Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!
[1] comitatenses - комітати, комітатени - солдати польової армії пізньої Римської імперії.
[2] Патавія (Patavium) сучасна Падуя. Арімінум (Ariminum) - сучасне Ріміні.
[3] Від Сполето - місто в Італії.
[4] Три таверни - селище, первісно поштова станція на апііанській дорозі за 50 км від Риму.
[5] Мутіна - теперішня Модена. Бононія - теперішня Болонья.
[6] Теперішнє Ареццо.
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/397170.html
Атлети в амфітеатрах, візничі в цирках - хоч червоні чи білі, блакитні чи зелені, трагіки в театрах, міми, канатохідці, фокусники, - все це одного дня раптом перестало розважати мешканців вічного міста. Заклади ставлено лише на те, хто переможе: Аецій чи Боніфацій? А передусім на те, що зробить переможець із переможеним і полоненим супротивником… Загалом усіх цікавила доля Аеція, якби він зазнав поразки. Відомі були його погрози, що схопленого супротивника закоптить і лише тоді, як задушиться, відітне трупові голову, - та ніхто не знав, що вчинить переможний патрикій. Боніфацію, коли залишав Рим, надано таку владу і свободу рухів, якої не мав навіть Констанцій, доки не став цісарем. Бо якщо муж Плацидії мусив усіх переможених і полонених ним узурпаторів та бунтівників відсилати до імператорського суду, інколи ж карати їх у точній згоді з раніше отриманим наказом, то Боніфацій добився від Августи і сенату права самостійно вирішувати, що вчинити з полоненим Аецієм: отож міг би навіть, не узгоджуючи цього з Римом, обмежитися осліпленням, відрубуванням правої руки чи хоч би тільки вигнанням і конфіскацією маєтків. Плацидія дуже неохоче і лише після довгого опору розлучилася з думкою, що нарешті побачить голову ненависного Аеція, кинуту їй під ноги, адже Августі в той час більше, ніж коли-інде потрібні були добрі стосунки із сенатом, а саме сенат не лише підтримав, але й вшанував вимогу патрикія, ухваливши карбування медалі, на якій була б увічнена його істинно римська humanitas і милосердя, пристойне християнському полководцю. Сенат-бо вважав, що заслуги Аеція в обороні римського миру та цілісності Partium Occidentis такі значні, що навіть за злочин бунту і роздмухування громадянської війни його не можна безумовно засуджувати до страти. Щоправда, Петроній Максимус і Квадранцій у кількагодинних промовах посилалися на приклади давнини, передусім на Манлія Капітолійського, а з недавніх - Стиліхона, але Вір, Басс, Секст Петроній і Глабріон Фавст у ще довших промовах привернули до себе переважну більшість сенаторів, - не стільки завдяки своєму авторитету, впливам і промовистості, скільки тому, що три чверті всіх найпресвітліших, пресвітлих і ясних зовсім не були певними наслідку боротьби, - і воліли, як тільки могли, забезпечитися на випадок перемоги Аеція. Серед них теж панувало шаленство ставок: Глабріон Фавст поставив чотири уславлені в циркових змаганнях квадриги проти сполетського виноградника[3] одного з численних Ліциніїв Крассів, твердячи, що все закінчеться примиренням; натомість Секст Петроній тихцем заклався з молодим Авксенцієм на десять невільниць, найгарніших, яких можна буде знайти весною на торзі в Tres Tabernae[4], причому принаймні половину з них мають становити негритянки з південних окраїн Лівії, особливо дорогі в Римі у цю пору року. Предметом їхнього закладу була не стільки доля Аеція після поразки, скільки місце вирішальної битви: Авксенцій, що певний час служив під командуванням Аеція, був певний, - галлійські війська безперешкодно зійдуть з Альп в долину Паду і, щоб не дати втягти себе у тривалу облогу, якомога швидше поспішать проти Боніфація, залишаючи дорогою гарнізони у всіх значніших фортецях, змусять його до битви у відкритому полі і, напевне, розіб’ють десь між Мутіною та Бононією[5]. Секст Петроній згоджувався з тим, що Аецій безперешкодно перейде через Альпи, але вважав - це забере в нього стільки часу, що Боніфацій встигне замкнутися або в Медіолані, або в Патавії, - та в жодному разі не в Арімінумі, бо не кине на ласку бунтівників улюбленої Августою Равенни.
Насправді сталося і так, і не так, як вони припускали. Аецій перейшов Альпи і вторгся на шлях, що через Трідент і Верону вів до Патавії. Зробив він це за час значно коротший, ніж передбачав навіть Авксенцій; що більше, тільки-но став на італійській землі, як сім із двадцяти одного легіону ауксиліїв, що припадали на Італію, негайно прилучилися до його військ, зводячи нанівець кількісну перевагу, яку Боніфацій досі мав над противником. Авксенцій все більше впевнювався, що здобуде своїх десятьох невільниць: швидкість Аеція внеможлювала не лише зачинення в Медіолані або Патавії, а навіть оборону Равенни. Однак Аецій, жадаючи війни і помсти, рвався зустрітися з супротивником. Залишив за собою незайняту Равенну і невдовзі, як напрочуд вдало передрік Авксенцій, рушив од Мутіни до Бононії. Натомість патрикій наче зовсім не поспішав, проминув лише Арецій[6] і звернув до ріки Рубікон. Настала черга тріумфувати Сексту Петронію; ані хиби - Боніфацій поспішає до Арімінуму, щоб зачинитися там, як у Гіппоні і скувати сили Аеція, аж доки з Африки надійдуть нові, вірні Августі війська під проводом відданого друга Аспара.
- Хто перший стане під Арімінумом, хто займе твердиню?
Відповідь на це питання мала вирішити долю війни. Згідно з останніми отриманими у Римі відомостями, Боніфацій був ближчим до мети.
- Але ж і ноги має Аецій, - гарячково гукали під портиками прихильники непереможного і одразу ж додавали з глузливим сміхом: - Знаємо… знаємо… Боніфацій має книжки і жону.
Боніфацій справді віз із собою цілу бібліотеку: Цезаря, Лівія, Салюстія, Непота та кільканадцять кодексів, присвячених виключно військовому мистецтву. Пелагія дійсно його супроводжувала. Заявила, що без нього в Римі не зостанеться, а коли Боніфацій намагався опиратися, вдалася до свого безвідмовного Ubi tu Caius, ibi ego Caia. Не могла залишатися в місті, де через своє віровизнання зазнавала ще численніших і болісніших принижень, аніж у рідній Африці. Августа недвозначно пояснила патрикію, що не може допустити до свого двору достойної римлянки, яка вперто і зухвало стоїть при ненависній Богові науці Арія. Сигісвульт та інші аріани-варвари, що часто стикалися з двором, сповістили Пелагію: і Августа, і єпископ Ксист умовляють Боніфація розлучитися з дружиною, як не назавжди, то бодай тимчасово. «Нехай собі повертається до Африки», - начебто сказала Плацидія. Крім того, Пелагія не терпіла своєї падчерки, уже майже дорослої доньки Боніфація від першого шлюбу, недавно пошлюбленої з молодим комесом Себастьяном, що разом із Сигісвультом і найпресвітлішим Петронієм Максимусом супроводжував патрикія як безпосередній заступник і радник. У цій вузькій раді Максимус займався цивільними справами, а два інші - військовими.
Пелагія ледь трималася на ногах від втоми після трьох днів дороги і двох безсонних ночей, коли здалеку на сході нарешті замаячили могутні мури Арімінуму. Але майже одночасно четвертий legio palatina, що йшов на чолі військ, пронизливим згуком тібій і рогів сповістив про наближення супротивника. Справді, через годину наче тисяча сонць випливла з-поза лівого берега Рубікону, - непереможний dux et magister utriusque militiae прибув на місце водночас із патрикієм. Боніфацій одразу ж скликав раду, справді, Арімінум уже наче в його руках, бо вісімнадцятий легіон ауксиліїв саме вступає до міста, але про введення всього війська без битви не може бути й мови.
- Тому я вирішив, - казав із схвильованим і ледь зблідлим обличчям, але цілком спокійним голосом, - вирішив, що пресвітлий Сигісвульт із вісімнадцятим, четвертим і одинадцятим легіонами ауксиліїв займе місто, а ми з пресвітлим Себастьяном, спершись на міські мури, повернемося обличчям до ворога і ще сьогодні дамо йому битву…
Пелагія була така втомлена, що тільки-но Боніфацій завів її до спальні в домі оборонця міста, одразу ж скинула з ніг черевики і кинулася на постіль. Знала, що насправді їй не можна спати… може зовсім не встати з ліжка або прокинутися в обіймах котрогось із Аецієвих комесів… Але не мала сил. Адже дві години була майже безтямною і ледь розуміла, що робить… Останнє, що пам’ятає, - широкі, напівбілі, напівчорні поля між двома військами… Боніфацій щось їй тоді казав… щось показував… навіть бачила далеко попереду сяючі золотом значки, точнісінько такі ж, як над Боніфацієм… Ще помітила якусь рухому червону цятку…
«Це він, Аецій, - здається, казав їй чоловік. - Ця червінь - toga picta, консульська одіж». Під нею підгиналися ноги. А все ж, упавши на постіль, не відразу заснула. Якусь мить потягалася, з насолодою, як дитина, що тішиться свободою нарешті вільних ніг і радісно ворушить усіма десятьма пальцями. Потім по-справжньому не розуміла, що робить: поцілувала Боніфація в чоло, щоку й губи, сказала: «Хай тебе Христос провадить», і, здається, плакала… Вже не чула, як Боніфацій сказав: «Двісті готів охороняє дім… сам Сигісвульт одразу все тобі скаже»… Виглядав так, наче хотів ще щось сказати, але тільки торкнувся долонею щоки, посміхнувся і вийшов… Пелагія вже геть не чула свого голосу, який казав: «Зовсім не спати… хіба ж я зможу заснути в такий час?! Лише хвилинку полежу… ноги відпочинуть і одразу ж встану».
А потім бачила тільки голу сіру пустку, всю наче спопелілу і сповиту дивним сірим туманом. Ні стеблини зелені на землі, ні окрайця блакиті над головою. Пелагія знає… впевнена - це не ніч, навіть не сутінки… Але її око марно виглядає вогенно-жовтий сонячний диск… марно шукає довкола сліду якогось промінчика… бодай якогось відблиску… Ніде ні сліду й тіні. Її зовсім не відкидають ні густо розкидані дрібні сірі камені - нерухомі похмурі самітники - колючі, злісні, безжалісні для ноги: хай лиш відважиться рушити з місця! Ані суворі грізні брили величезних скель, що навіть з найбільшої віддалі ніколи не будуть ні білими, ні чорними… а завше сірими… найпохмуріше, найжорстокіше сірими з усього цього сірого світу!… Навіть тіла - два живі, гарячі, притулені одне до одного людські тіла - і ті не кидають жодної тіні на сірість під скривавленими ногами. Пелагія чудово їх бачить: його та її… бачить, наче дивлячись звідкись збоку… Але ж це вона сама!… адже це в неї спливла крапля крові з розтятої каменем стопи… це вона відчуває жар, що пашить від його могутнього м’язистого - воістину дикого! - тіла, до якого вона тулиться, ще тремтяча, залита слізьми, але вже певна, що нічого поганого з нею не трапиться, якщо її голова, наче у рятівну печеру, сховається між його широкі міцні волохаті груди і руки - тверді, шорсткі, але єдино любі… єдино вірні і лише для того створені, щоб її захищати…
І знову, наче дивлячись збоку, виразно бачить, що чоловік сидить на великому сірому камені, майже торкаючись посинілим коліном її посинілих грудей - а її коліна лягли: одне на дрібну колючу гальку - болюче, натруджене… друге - довірливе і щасливе - на довгі напружені пальці його ноги… Хто вони?… Бачить його обличчя - широке, грубо тесане, варварське чи мужицьке… Колись вона його бачила - так, напевне бачила!… але наче позбавлене життя… мертве… кам’яне…
А вона?… Так, це вона, але вже не зветься Пелагією… Невже вона Єва?… а він Адам?… Вигнані з країни щастя, країни безтурботності й мани - що вони вдіють у спопелілій голій пустелі, сповитій похмурою жорстокою сірістю?!… Пелагію охоплює вже не страх, не розпач, а втома, байдужість і нехіть до всього, за чим тужила… за чим плакала… Так, наче її смертельно зморила якась жорстока боротьба понад сили… Хай так буде… хай буде… Щоб лише з ним… біля нього!… І все дужче, все палкіше тулиться до твердого, мав із бронзи, але живого гарячого тіла…
Та якщо вони - Адам і Єва, то чому ж не соромляться своєї наготи, раз уже її пізнали?! Чому - навпаки - відчувають цю наготу як полегшу, радість і майже щастя через те, що самі й покинуті?! Насправді, в горі та розпачі це єдина перемога… перемога!… перемога!!…
- Перемога! Перемога!! Перемога!!
Пелагія схоплюється з постелі. Зі стопи, розсіченої камінцем, що десь у дорозі потрапив до взуття, справді стікає смужка крові. Променіючий Сигісвульт схиляється над нею і, неспроможний від радості на жодне інше слово - вдесяте чи вдвадцяте кричить:
- Перемога! Перемога! Перемога!
В кімнаті темно. Але ось уже вносять світло. «Я проспала весь день», - думає Пелагія, швидко всовуючи відпочилі ноги у червоні черевики. До кімнати щохвилі вбігають нові постаті - обличчя спітнілі, вимучені, нерідко закривавлені чи перев’язані, але всі променіючі радістю, щастям і гордістю - передусім невимовною гордістю… За сім годин розбили непереможного!
Розбили… змели…
- Змели дощенту! - гукає молодий Себастьян, що входить до кімнати, злегка кульгаючи, дряпнутий стрілою по стегні. Із запалом розповідає Пелагії, як легко Боніфацій вже за першу годину розбив обидва крила супротивника і з трьох сторін вдарив на його центр. І це такий непереможний?… полководець, славлений хроніками й поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!… Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!… це найгірше… справді ганебне?!… Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!… Такий розгром!… Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!… Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. - Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав з коня… весь час у першій шерензі…
Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.
- З ним все гаразд?…
- З ним?… завжди все гаразд… - починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.
- Поранений?
Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.
Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.
- Марничка. Подряпина, - сказав вільним, майже веселим голосом. - Якась стріла на мить застрягла під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли її вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, - повторив і одразу ж додав. - Але яка значна перемога!… Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!
[1] comitatenses - комітати, комітатени - солдати польової армії пізньої Римської імперії.
[2] Патавія (Patavium) сучасна Падуя. Арімінум (Ariminum) - сучасне Ріміні.
[3] Від Сполето - місто в Італії.
[4] Три таверни - селище, первісно поштова станція на апііанській дорозі за 50 км від Риму.
[5] Мутіна - теперішня Модена. Бононія - теперішня Болонья.
[6] Теперішнє Ареццо.
Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/397170.html