1846-1848
1846 рік - наслідки
Наслідки цієї «забутої революції» були різноманітними - як «швидкими», майже що негайними, так і більш віддаленими в часі.
Перший, всім відомий наслідок - навіть таким зубрам старого режиму, як канцлер Меттерніх, стало зрозуміло, що далі втримувати систему панщини - річ вкрай небезпечна. Отож при першій годящій нагоді, а саме в 1848 році, вона й була ліквідована, що, однак, стало тільки одним з перших кроків довготривалого процесу емансипації селян. Тим не менше, цей крок врешті було зроблено, його пам’ятками у галицьких селах та містечках стали численні хрести, поставлені «на честь касування панщини». З огляду на грізну славу галицького селянства, в Галичині (східній і західній) цей акт був проведений навіть раніше, ніж у решті імперії.
Наслідок другий - селянство врешті вийшло на історичну арену, спростувавши самою своєю появою кілька романтичних і менш романтичних міфів. До числа міфів неромантичних, хоча й постійно воскресаючих, належить такий: цьому суспільному станові (читай - темним селюкам) абсолютно все одно, хто там сидить у столиці і навіть де та столиця знаходиться, головне - що діється у найближчому сусідстві. «Після 1846 року так вже не міг сказати ніхто» (А.Заярнюк). Не можна сказати, щоб подібні концепції хотілося якось оплакувати.
Значно більше шкода романтичного міфу, згідно з яким селяни за своєю натурою не здатні на жодні жорстокі вчинки, тим паче у великому масштабі і є природженими патріотами. Наочне спростування такого наївного припущення подіяло на весь польський національно-визвольний рух як удар громовиці. Можна сказати, що він змінив свій попередній демократичний вектор, переорієнтувавшись на великих землевласників (так, принаймні, було в Галичині). От хоча б зауваження Франка з цього приводу:
«Більшим, по нашій думці, лихом був упадок серед польської освіченої молодежі того вільного, демократичного духу, того хлопоманства, котре зачало було зароджуватись серед неї за почином Ценглевича, Госляра, Дембовського, а котре тепер зовсім упало. Катастрофа 1846 р. наклала глибоку і досі незарівняну пропасть між польським народом а польською шляхетською інтелігенцією. Многі, щодо 1846 року були демократами і хлопомаиами, опісля радикально змінюються.
Вікентій Поль, автор «Пісень Януша», побитий мазурами в 1846 р., стається співаком старої мертвої шляхетчини, різних «pacholąt hetmańskich» i «sejmików w Sądowej Wiszni».
Рішард Бервінський, один з організаторів повстання в Познанщині, опісля з великим засобом ученості ставить і обороняє теорію, що ніякого польського народу на світі нема, а є тільки шляхта і якісь здегенеровані, вироджені і ледве з лиця до людей подібні гелоти.
Граф-поет Зигмунд Красінський, котрий до того часу губився в якихсь містичних фантасмагоріях, тепер в своїм «Psalmie dobrej woli» прокламує святість шляхти польської і вважає се найбільшим чудом, коли та шляхта буде могла йти разом з польським людом.
А найближчий свідок фактів Корнель Уєйський, бачить в народі тільки «ślepy miecz», котрим поводила інша, «szatańska» рука.
Та фатальна нехіть і відраза польської інтелігенції до польського народу сталася одною з найсумніших появ в історії нашого століття, спинила освіту того народу, знівечила зароди здорової народної літератури і здорового реалізму в поглядах на духове і матеріальне життя, а зато сприяла таким хоробам, як містицизм і йдуча з ним в парі біготерія і єзуїтчина. Та нехіть до хлопа сталася основною фальшивою струною в цілій дикій оркестрі 1846 року, сталася головною причиною того схибленого, а для нас і досі так утяжливого та руйнуючого способу знесення панщини і індемнізації. Вона затроїла й весь свобідний рух 1846 року і найбільше причинилася до його цілковитої безплідності»
Можливо, що І.Франко, не надто прихильно настроєний по відношенню до польських повстань і повстанців (досить згадати аж сатиричне зображення повстання 1863 року в оповіданні «Довбанюк»), дещо.перебільшив. Але от ще одна цитата, приведена в книжці А.Заярнюка. Вона належить Генріку Богдановському, одному з польських демократів, який у 1846 році в своєму щоденнику занотував таке:
«Селянина ми завжди розглядали як людину темну, нижчу і нездатну побачити занепад своєї вітчизни й образи власної національности, але ніколи не могли навіть уявити собі такого звірства і такого бездумного послуху властям, навіть у виконанні примусового злочину».
(Можна б зробити таке цікаве спостереження - ні Коліївщина, ні всі попередні польско-українські війни не зробили польську культуру апріорі неприязно наставленою щодо української тематики. Навпаки, про козаків і навіть гайдамаків багато й охоче писали, не приховуючи навіть своєрідного захоплення. Відома літературна легенда про вбивство Гонтою своїх дітей-католиків створена не Шевченком. Вона польського походження і в оригіналі, як і в Шевченка, зовсім не має метою представити героя як жорстокого вбивцю, а, навпаки, як людину, що не вагається принести найбільшу можливу жертву на вівтар вітчизни. Натомість селяни-різуни подібної честі не заслужили - завжди і всюди зображалися у винятково чорних барвах)
Наслідки цієї «забутої революції» були різноманітними - як «швидкими», майже що негайними, так і більш віддаленими в часі.
Перший, всім відомий наслідок - навіть таким зубрам старого режиму, як канцлер Меттерніх, стало зрозуміло, що далі втримувати систему панщини - річ вкрай небезпечна. Отож при першій годящій нагоді, а саме в 1848 році, вона й була ліквідована, що, однак, стало тільки одним з перших кроків довготривалого процесу емансипації селян. Тим не менше, цей крок врешті було зроблено, його пам’ятками у галицьких селах та містечках стали численні хрести, поставлені «на честь касування панщини». З огляду на грізну славу галицького селянства, в Галичині (східній і західній) цей акт був проведений навіть раніше, ніж у решті імперії.
Наслідок другий - селянство врешті вийшло на історичну арену, спростувавши самою своєю появою кілька романтичних і менш романтичних міфів. До числа міфів неромантичних, хоча й постійно воскресаючих, належить такий: цьому суспільному станові (читай - темним селюкам) абсолютно все одно, хто там сидить у столиці і навіть де та столиця знаходиться, головне - що діється у найближчому сусідстві. «Після 1846 року так вже не міг сказати ніхто» (А.Заярнюк). Не можна сказати, щоб подібні концепції хотілося якось оплакувати.
Значно більше шкода романтичного міфу, згідно з яким селяни за своєю натурою не здатні на жодні жорстокі вчинки, тим паче у великому масштабі і є природженими патріотами. Наочне спростування такого наївного припущення подіяло на весь польський національно-визвольний рух як удар громовиці. Можна сказати, що він змінив свій попередній демократичний вектор, переорієнтувавшись на великих землевласників (так, принаймні, було в Галичині). От хоча б зауваження Франка з цього приводу:
«Більшим, по нашій думці, лихом був упадок серед польської освіченої молодежі того вільного, демократичного духу, того хлопоманства, котре зачало було зароджуватись серед неї за почином Ценглевича, Госляра, Дембовського, а котре тепер зовсім упало. Катастрофа 1846 р. наклала глибоку і досі незарівняну пропасть між польським народом а польською шляхетською інтелігенцією. Многі, щодо 1846 року були демократами і хлопомаиами, опісля радикально змінюються.
Вікентій Поль, автор «Пісень Януша», побитий мазурами в 1846 р., стається співаком старої мертвої шляхетчини, різних «pacholąt hetmańskich» i «sejmików w Sądowej Wiszni».
Рішард Бервінський, один з організаторів повстання в Познанщині, опісля з великим засобом ученості ставить і обороняє теорію, що ніякого польського народу на світі нема, а є тільки шляхта і якісь здегенеровані, вироджені і ледве з лиця до людей подібні гелоти.
Граф-поет Зигмунд Красінський, котрий до того часу губився в якихсь містичних фантасмагоріях, тепер в своїм «Psalmie dobrej woli» прокламує святість шляхти польської і вважає се найбільшим чудом, коли та шляхта буде могла йти разом з польським людом.
А найближчий свідок фактів Корнель Уєйський, бачить в народі тільки «ślepy miecz», котрим поводила інша, «szatańska» рука.
Та фатальна нехіть і відраза польської інтелігенції до польського народу сталася одною з найсумніших появ в історії нашого століття, спинила освіту того народу, знівечила зароди здорової народної літератури і здорового реалізму в поглядах на духове і матеріальне життя, а зато сприяла таким хоробам, як містицизм і йдуча з ним в парі біготерія і єзуїтчина. Та нехіть до хлопа сталася основною фальшивою струною в цілій дикій оркестрі 1846 року, сталася головною причиною того схибленого, а для нас і досі так утяжливого та руйнуючого способу знесення панщини і індемнізації. Вона затроїла й весь свобідний рух 1846 року і найбільше причинилася до його цілковитої безплідності»
Можливо, що І.Франко, не надто прихильно настроєний по відношенню до польських повстань і повстанців (досить згадати аж сатиричне зображення повстання 1863 року в оповіданні «Довбанюк»), дещо.перебільшив. Але от ще одна цитата, приведена в книжці А.Заярнюка. Вона належить Генріку Богдановському, одному з польських демократів, який у 1846 році в своєму щоденнику занотував таке:
«Селянина ми завжди розглядали як людину темну, нижчу і нездатну побачити занепад своєї вітчизни й образи власної національности, але ніколи не могли навіть уявити собі такого звірства і такого бездумного послуху властям, навіть у виконанні примусового злочину».
(Можна б зробити таке цікаве спостереження - ні Коліївщина, ні всі попередні польско-українські війни не зробили польську культуру апріорі неприязно наставленою щодо української тематики. Навпаки, про козаків і навіть гайдамаків багато й охоче писали, не приховуючи навіть своєрідного захоплення. Відома літературна легенда про вбивство Гонтою своїх дітей-католиків створена не Шевченком. Вона польського походження і в оригіналі, як і в Шевченка, зовсім не має метою представити героя як жорстокого вбивцю, а, навпаки, як людину, що не вагається принести найбільшу можливу жертву на вівтар вітчизни. Натомість селяни-різуни подібної честі не заслужили - завжди і всюди зображалися у винятково чорних барвах)