Шестикрилець
От вкотре переконуюся, що таке справді добре написана книжка. Це коли сідаєш за банальне механічне вичитування після сканування, а поринаєш з головою (забувши пильнувати за комами чи крапками). Через те я й пропустила сливе всі спокуси недавнього ЖЖЖ - в тому числі ту, де розмова починалася зі спростування абсурдного твердження "всі чоловіки повинні бути суперменами та мушкетерами і вміти вгамовувати агресивного пасажира напідпитку одним рухом м"язів", однак потім вивернулася у ще більш абсурдне "всі жінки повинні бути психологами і вміти вгамовувати агресивного пасажира напідпитку одним порухом брови". Констатуванням такої асиметрії я й обмежилася, але так ще хотілося додати цитати з багатьох моїх знайомих чоловічої статі, які гірко нарікали - саме жінка не дала їм проявити себе мушкетерами та лицарями, бо, тільки траплялася нагода, хапала за руки і верещала: "Куди ти лізеш! В тебе сім"я і діти!". А то вони б і Брюса Лі заткнули за пояс.
Ну й суперечку на відвічну тему, наскільки причиною злочину стає поведінка жертви, я пропустила теж. Зрештою, найрозумніше з цього приводу, як на мене, написане тут.
раз
два
А я краще процитую трохи Катрю Гриневичеву, це в неї я так поринула з головою.
- Оповідай далі, Омельку, про свої мандри, - добре згодом забалакав Байбуз. - Хоч ми й не домосидці, але в такі світи ніхто з нас не ходив...
- І чого б мені сторчати при вас, як квочці? - весело чубатився Олелько, рад хвалі. - Доріг зарубаних нема, а були б, барда від чого?
- Пропадай де хоч, шибайголово! - побажав у півсні Войслав п’яниченко і рвучкими глотками спорожнив чималий бурдючок, що його держав в обіймах, немов скарбницю.
Мимрив:
- У цих анахтемських вертепах монастиря - на лік... Мемо дорогою тулученят пекти та над курищем рвати, як собаки. Бодай тобі не зоряло!
З цим прокльоном увізся в дорожнє накривало, ліг.
Тут Юрша промостив собі дорогу до вітрогона і пролепетав над його плечем, чисто полум’я по чатині:
- А стави на Глібовичах, браток? Були боброві гони, як писанка, той у світ - стави жидовинові... Кажу тобі, не годуй ти дідька під пахою!
Олелько обганявся від цього скоботу обидвома руками:
- Гов! із коренем мене вибирають! Дайте жити, не коренуйте!
- Чи хоч у твоїй голові розум горі коренем не виростає? - легкопливно поспитав Апостол. - Бо така мова, як вертеп, ні доріжки, ні пуття.. Хіба би який монастирський хитрець від кисті й клею переповів її ладом для людського пожитку.
- Або те все правда, що на весіллі співають? - пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
- Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір'ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі... Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв'язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?
Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
- Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
- В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця...
- Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Дилогія Гриневичевої на нашому сайті
Шоломи в сонці
Шестикрилець
Ще дуже раджу звернути увагу на уривок з Наталени Королевої
Наскільки знаю, друкувався лише в Празі у якийсь дуже бородатий 193-якийсь там рік. А класний.
Ну й суперечку на відвічну тему, наскільки причиною злочину стає поведінка жертви, я пропустила теж. Зрештою, найрозумніше з цього приводу, як на мене, написане тут.
раз
два
А я краще процитую трохи Катрю Гриневичеву, це в неї я так поринула з головою.
- Оповідай далі, Омельку, про свої мандри, - добре згодом забалакав Байбуз. - Хоч ми й не домосидці, але в такі світи ніхто з нас не ходив...
- І чого б мені сторчати при вас, як квочці? - весело чубатився Олелько, рад хвалі. - Доріг зарубаних нема, а були б, барда від чого?
- Пропадай де хоч, шибайголово! - побажав у півсні Войслав п’яниченко і рвучкими глотками спорожнив чималий бурдючок, що його держав в обіймах, немов скарбницю.
Мимрив:
- У цих анахтемських вертепах монастиря - на лік... Мемо дорогою тулученят пекти та над курищем рвати, як собаки. Бодай тобі не зоряло!
З цим прокльоном увізся в дорожнє накривало, ліг.
Тут Юрша промостив собі дорогу до вітрогона і пролепетав над його плечем, чисто полум’я по чатині:
- А стави на Глібовичах, браток? Були боброві гони, як писанка, той у світ - стави жидовинові... Кажу тобі, не годуй ти дідька під пахою!
Олелько обганявся від цього скоботу обидвома руками:
- Гов! із коренем мене вибирають! Дайте жити, не коренуйте!
- Чи хоч у твоїй голові розум горі коренем не виростає? - легкопливно поспитав Апостол. - Бо така мова, як вертеп, ні доріжки, ні пуття.. Хіба би який монастирський хитрець від кисті й клею переповів її ладом для людського пожитку.
- Або те все правда, що на весіллі співають? - пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
- Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір'ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі... Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв'язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?
Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
- Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
- В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця...
- Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Дилогія Гриневичевої на нашому сайті
Шоломи в сонці
Шестикрилець
Ще дуже раджу звернути увагу на уривок з Наталени Королевої
Наскільки знаю, друкувався лише в Празі у якийсь дуже бородатий 193-якийсь там рік. А класний.