Історичний роман чи історична фантастика
Або, коли хочете, похорон богів
Як сумно, що нагода поговорити хоч трохи про люблені й цікаві книжки настала лише зі смертю їх автора. Навіть і не знаю, чому я досі, возячись з українською історичною романістикою, не написала хоча б маленького постика про Івана Білика - а я ж його твори читала й перечитувала з підліткового віку. Ні-ні, ідея про слов’янське, тим паче «протоукраїнське» походження гунів чи скіфів вже й тоді здавалася надто екстравагантною, однак саме представлення слов’янського світу не білобрисо-кокошниковим, а веселим, барвистим, карооким, медово-маковим як було, так і залишилося свіжим і впізнавано- незвичним.
Мабуть, це з самого початку кинулося в очі читачам, тому Білик міг похвалитися тим, що вдалося мало кому з тієї когорти великих - хоч його книжки ніколи не входили до шкільної програми (хіба що якісь окремі оповідання з «Дітей Ра») і не писали випускники за ними твори, але їх реально читали, крали з бібліотек, навіть йшли на службові порушення, коли вийшло розпорядження знищити тираж «Меча Арея».
Щиро кажучи, якось реагувати на появу цієї книжки треба було - або з самого початку заявити, що це ніякий не історичний твір, або «присовокупляти» до авторської післямови ще одну, де пояснити, що далеко не кожна несуперечлива концепція вже є й істинною, а спростовувати всі такі побудови - не вистачить сил всіх істориків світу. Тоді вирішили інакше, методом «заборонити», що тільки додало книжці популярності, тепер, як мені здається, чинять розумніше, відносячи МА чи то до альтернативної історії, чи до історичної фентезі (коли роман з’явився, то, підозрюю, мало хто й знав про існування таких жанрів). Як подумати, то «Меч Арея» якнайкраще відповідає всім вимогам післятолкінівського канону, а спробую їх перелічити:
1. Обов’язково використовується якась літературно-міфологічна система, чи там британська (цикл про короля Артура), чи скандинавська. Тут в нас все гаразд - «Пісня про Нібелунгів» і «Старша Едда», все законно. Те, що вони перемінені до невпізнання, то так і слід.
2. Обов’язково присутній елемент «магічності». І тут все правильно, чари й чарівниці відіграють хоч і не надто помітну, але дуже ефективну роль. Згадати б стареньку, яка напророчила Богдану, ще підлітку, всю його подальшу «життєву схему», чи свекруху Гримільди - та фактично «запрограмувала» свою невістку на масштабну помсту вбивцям її першого чоловіка, рідним Гримільдиним братам, помста відбулася, погубивши братів-убивць і саму Гримільду заодно (Гримільда - це та сама дама, що й Кримгільда з "Пісні про Нібелунгів". Нічого й казати, що в світі МА авторами первісного варіанту поеми були слов"яни, хоча цього разу не конче українці. Західні слов"яни, від яких тепер залишилися лише лужичани. Я, до речі, і лужичанами зацікавилася після читання Білика). Раз вже зайшла мова про старих чарівниць, то маємо в наявності ще «янгола смерті», ту, що здійснює жертвоприношення на тризні по князю - попереднику Богдана. Та й весь цей розділ жертвоприношення Ясновиди написаний так, що мороз йде поза шкірою, скільки не перечитуй.
3. Використання, можливо з творчим осмисленням, реальної історії - і тут все гаразд. По «візантійських фрагментах» хоч звіряй історичний календар. Ото недавно трапилося мені прослухати «Не мир, но меч» Ефімова - та ж Пульхерія з братом Аркадієм, та ж Євдокія, і навіть мати Флавія Валентина, останнього римського імператора, - Галла Пласідія.
4. Неодмінні мовні експерименти. Як на мене, найсильніша сторона книжки, досі пам’ятаю, як здивувало мене написання «гончара» в формі «горнчар» - спробуй ліпше висвітлити корінь і походження слова (Їй-бо, не знаю, чи «гончар» дійсно походить від «горнця», але виглядає логічно).
5. Світ має бути прописаний в деталях - що герої їдять, як одягаються при різних оказіях, як будують домівки і обставляють їх. І тут все бездоганно, будь-яку трапезу (чи пир в київського князя, чи перекуску двох підлітків, що вибралися на полювання) опишуть хоч і без зайвих слів, але так виразно, що довіку не забудеш. Це, до речі, і в інших книжках так - чи то улюблена страва ольвіолітів описуються (вино з сиром і часником, точнішу назву не згадаю, щось на м), чи скіфська «похідна» їжа (м’ясо, приготоване особливим способом в степу, де й дрів не роздобудеш).
Тож читаймо «Меч Арея» попросту щоб знати, як пишуться подібні твори, вони в наш час дуже популярні. А вже те, що гуни там зображені слов’янами - справа десята.
Зізнаюся, однак, що я найбільше люблю в Білика не «Меч Арея», а мало ким помічений третій роман скіфської трилогії, «Цар і раб». Може, він дещо схематичний - чи то автор через хворобу не встиг «прописати» чимало епізодів, лише коротко про них згадавши, чи так і було задумано з самого початку. Тим не менше... його герої - несупермени, а цілком звичні люди. І Савмак, хоч і «благородного» походження, але якийсь там невідомо котрий за рахунком царський син (десь у восьмому десятку), заложник, давно забутий на майже забутій ним батьківщині, та ще й негарний. І прекрасна Єлена - далеко не царівна, а всього лиш рабиня, яку її господар змусив стати куртизанкою й шпигункою, вона ж, натомість, стала царицею - хоч і на кілька днів. І всі там доволі нещасні, і закінчуються все зле, а так чомусь захотілося перечитати... пішла я, мабуть, це й зробити.
Ото, до речі, найцікавіша "біликівська" стаття, що трапилася мені в мережі. Чимало розповість хоч і не про античну, але не таку давню історію. А тут можна скачати "Меч Аоея". Там і "Дикі білі коні" зі скіфської трилогії є.
