Ще трішки про Короткевича і Чорний замок
Вітаю всіх шанувальників В.К. з вчорашнім днем народження Майстра. Хоча я його й пропустила (пам"ятала! чесно. Просто надто багато всього на один день припало), то все-таки презентую давно обіцяний допис про блуди, луки й прогалини українського перекладу "Чорного замку Ольшанського". Відразу поясню, що мається на увазі видання 1984 року, здійснене видавництвом художньої літератури "Дніпро", авторизований переклад Карла Скрипченка, - новішого видання, про яке згадував м.ш.ф jim_markoffkin я не бачила. Звичайно, і те старе видання чимало спричинилося до популярності як історичної тематики взагалі, так творів Короткевича зокрема, я й сама маю до нього теплі почуття. А все-таки варто б врахувати, що представлений там текст доволі сильно обрізаний. Думаю, не в мене одної при читанні виникало відчуття, що персонажі в діалогах не чують одне одного: перший задає якесь питання або розвиває якусь тему, другий відповідає геть про інше. Тепер, вже прочитавши оригінальний текст, можу пояснити - це і не авторський недогляд і не авторський задум. Це постарався перекладач. Причому спробуй ще здогадатися, чого він це зробив?
Щоб далеко не ходити, скорочений мій улюблений епізод, коли Антон Космич розшифровує тайнопис. Я б страшенно втішилася, довідавшись про білоруські книги арабськими літерами (щось я про них читала в Архе, це переклади Корану на старобілоруську, зроблені місцевими мусульманами)
Такім чынам, складзены мною «алфавіт шыфравальшчыка» набліжаўся да сучаснага беларускага алфавіта, з тым выключэннем, што ў ім не было літар э (яе ў той час увогуле не было) і, вядома, ў. Бо кірылаўскі алфавіт яе не ўжываў, і мы нават не ведалі б, ці існаваў такі гук у нашай тагачаснай фанетыцы, каб не ўскосныя меркаванні і каб не беларускія кнігі, што пісаныя арабскім шрыфтам, які мае і дз, і мяккае ць, і шмат іншых рэчаў такога роду.
Зовсім викинутий Вітовт, що стукав у браму Москви :-)
зямелька ў вас з фокусамі, страшнаватая. І на кожным кроку фардыбачыць, як неаб'езджаная кабыла.
- А гэта таму, - сказаў Шаблыка, - што мы на сабе ездзіць нікому не дазвалялі.
- Наадварот, самі намагаліся, каб камусьці на спіцу ўзлезці, - усміхнуўся «каўбой». - Толькі не заўсёды гэта ўдавалася. Звёў мяне аднойчы лёс, адразу пасля вайны, у Летуве з адным такім звышпатрыётам. Я сам Беларусі на мазоль наступіць нікому не даў бы, але тут аж нават мяне крыху нудзіць пачало. «Наш Вітаўт мячом у вароты Масквы стукаў» (як быццам я масквіч). Ну я яму спакойна: «Стукаў, ды не дастукаўся». Бо і праўда ж, не адчынілі. Дый увогуле, малапачцівы гэты занятак: у чужыя дзверы стукаць. У нас дык гэта толькі аднойчы такі выпадак быў з удавой ды п'яным Высоцкім…
Оскільки ж викинуті Вітовт і нез"ясована вдова, то цілком незрозуміла причина, чому Космич зіскакує з теми норовливої землі і починає розпитувати про Криштофа Висоцького.
Мало щастило останньому Ольшанському, тоді ще Лигоновському. І маячню його хворих скоротили, і його колоритне висловлювання після загибелі одного з мешканців Ольшан - тепер йому до тієї сторони стільки ж діла, скільки Кутузову до Англії.
- А што было Кутузаву да Англіі?
- Ну, калі мы надта ўжо насіліся і панькаліся з новай саюзніцай, дык ён сказаў «пфуй» і імператару і такой палітыцы і дадаў нешта ў сэнсе: «А по мне так хоть сейчас же провались этот остров - я бы и не охнул».
Таким же неблагонадійним виявився відставний прокурор з Кладно - майже щез опис його будиночку з виразистою приміткою: такий інтер"єр свідчить про те, що власник належав до "хлопоманів". Звичайно, і газетні повідомлення "з приводу процесу над Висоцьким" стислися до двох слів, - а там же був натяк на двійника! (Зізнаюся, про кого з героїв Короткевича я хотіла б прочитати окремо, так це про того прокурора - як йому вдалося пережити 1939-41 роки та ще й пенсію заслужити?)
Але кого перекладач не жалував найбільше, то це доблесну міліцію. Крий Боже, читач довідається про такі страшні слова, як "глина" чи "лягавий" або послухає пісеньку, співану шведами в автобусі.
Відаць, раздражненне прарывалася ў маім голасе, таму што Шчука раптам сказаў:
- Лічыш, што мы тут «гаў» ловім? І што мы ўвогуле, як шведы спяваюць: «Паліцыя, паліцыя - бульбянае пюрэ».
- Я толькі раз чуў, як спявалі шведы. Імчалі ў турысцкім аўтобусе. І спявалі, на жаль, не пра пюрэ, а па-расейску: «І-ван І-ва-на-вітш, І-ван І-ва-на-вітш энд містэр Шчука тоже э-ро-тыч-ный».
- Брэшаш.
- Ясна, што брашу. Спявалі: «Энд бе-ло-рус он тоже э-ро-тыч-ный».
Заодно ще й характеристики не надто позитивного Клепчі зникли.
- Дык вось, шаноўны Андрэй Арсенцевіч, - сказаў Адам, - характарыстыка крыху кульгае. Не зусім ён такі. Не лётчык. Дастаткова дысцыплінаваны. У грамадскім жыцці прымае ўдзел (нават там, дзе не патрабуюць). У паўсядзённым жыцці ўставамі і настаўленнямі карыстаецца (па літары, а не па духу іхняму) занадта старанна, аж нудзіць хочацца. Дысцыпліну не парушае. У самаволку не ходзіць. Упарты, але з дужа старэйшымі падатлівы. На разумныя заўвагі аніяк не рэагуе…
Що там вже казати про всякі описи природи чи п"яного німецького льотчика, який уявив себе "штукас" і ревів "ву-ву!"
При нагоді погортала я й російські переклади - пропусків, відмічу, там істотно менше (ну, знову шведи пропали, які під Полтавою..., але то вже таке). Зате тут перекладачі відігруються на стилі неповторного білоруса, огрублюючи і спрощуючи його. А довідатися, що "поліція" ловить не гав, а "Гав-гав!", - це неабищо.
Отож, враховуючи вищезгадані обставини, а також те, що "Колосся під серпом" взагалі українською мовою не перекладалося (поправка - перепрошую, перекладалося. То просто я не бачила перекладу), варто читати Короткевича в оригіналі, певні початкові незручності з надлишком компенсує пізніше задоволення. Але ж мусить колись вийти і пристойне українське видання - з передмовою і примітками, як я люблю. Чом би й не пояснити, де знімалося "Іванове дитинство", як там насправді було з Ольшанськими в 15-у столітті і хто видав "змову князів", якого кольору "Чорний замок" і чому чехи давали стипендії "українцям, лужичанам, нам".
Думаю, автора в його потойбіччі таке видання втішило б. Наша земля була йому не чужою - тут він вчився, мав численних приятелів, любив і охоче читав українську літературу. До речі, питання на останок - як би вам здавалося, який український історичний роман (в другій половині 20 ст. написаний) подобався йому найбільше?
Щоб далеко не ходити, скорочений мій улюблений епізод, коли Антон Космич розшифровує тайнопис. Я б страшенно втішилася, довідавшись про білоруські книги арабськими літерами (щось я про них читала в Архе, це переклади Корану на старобілоруську, зроблені місцевими мусульманами)
Такім чынам, складзены мною «алфавіт шыфравальшчыка» набліжаўся да сучаснага беларускага алфавіта, з тым выключэннем, што ў ім не было літар э (яе ў той час увогуле не было) і, вядома, ў. Бо кірылаўскі алфавіт яе не ўжываў, і мы нават не ведалі б, ці існаваў такі гук у нашай тагачаснай фанетыцы, каб не ўскосныя меркаванні і каб не беларускія кнігі, што пісаныя арабскім шрыфтам, які мае і дз, і мяккае ць, і шмат іншых рэчаў такога роду.
Зовсім викинутий Вітовт, що стукав у браму Москви :-)
зямелька ў вас з фокусамі, страшнаватая. І на кожным кроку фардыбачыць, як неаб'езджаная кабыла.
- А гэта таму, - сказаў Шаблыка, - што мы на сабе ездзіць нікому не дазвалялі.
- Наадварот, самі намагаліся, каб камусьці на спіцу ўзлезці, - усміхнуўся «каўбой». - Толькі не заўсёды гэта ўдавалася. Звёў мяне аднойчы лёс, адразу пасля вайны, у Летуве з адным такім звышпатрыётам. Я сам Беларусі на мазоль наступіць нікому не даў бы, але тут аж нават мяне крыху нудзіць пачало. «Наш Вітаўт мячом у вароты Масквы стукаў» (як быццам я масквіч). Ну я яму спакойна: «Стукаў, ды не дастукаўся». Бо і праўда ж, не адчынілі. Дый увогуле, малапачцівы гэты занятак: у чужыя дзверы стукаць. У нас дык гэта толькі аднойчы такі выпадак быў з удавой ды п'яным Высоцкім…
Оскільки ж викинуті Вітовт і нез"ясована вдова, то цілком незрозуміла причина, чому Космич зіскакує з теми норовливої землі і починає розпитувати про Криштофа Висоцького.
Мало щастило останньому Ольшанському, тоді ще Лигоновському. І маячню його хворих скоротили, і його колоритне висловлювання після загибелі одного з мешканців Ольшан - тепер йому до тієї сторони стільки ж діла, скільки Кутузову до Англії.
- А што было Кутузаву да Англіі?
- Ну, калі мы надта ўжо насіліся і панькаліся з новай саюзніцай, дык ён сказаў «пфуй» і імператару і такой палітыцы і дадаў нешта ў сэнсе: «А по мне так хоть сейчас же провались этот остров - я бы и не охнул».
Таким же неблагонадійним виявився відставний прокурор з Кладно - майже щез опис його будиночку з виразистою приміткою: такий інтер"єр свідчить про те, що власник належав до "хлопоманів". Звичайно, і газетні повідомлення "з приводу процесу над Висоцьким" стислися до двох слів, - а там же був натяк на двійника! (Зізнаюся, про кого з героїв Короткевича я хотіла б прочитати окремо, так це про того прокурора - як йому вдалося пережити 1939-41 роки та ще й пенсію заслужити?)
Але кого перекладач не жалував найбільше, то це доблесну міліцію. Крий Боже, читач довідається про такі страшні слова, як "глина" чи "лягавий" або послухає пісеньку, співану шведами в автобусі.
Відаць, раздражненне прарывалася ў маім голасе, таму што Шчука раптам сказаў:
- Лічыш, што мы тут «гаў» ловім? І што мы ўвогуле, як шведы спяваюць: «Паліцыя, паліцыя - бульбянае пюрэ».
- Я толькі раз чуў, як спявалі шведы. Імчалі ў турысцкім аўтобусе. І спявалі, на жаль, не пра пюрэ, а па-расейску: «І-ван І-ва-на-вітш, І-ван І-ва-на-вітш энд містэр Шчука тоже э-ро-тыч-ный».
- Брэшаш.
- Ясна, што брашу. Спявалі: «Энд бе-ло-рус он тоже э-ро-тыч-ный».
Заодно ще й характеристики не надто позитивного Клепчі зникли.
- Дык вось, шаноўны Андрэй Арсенцевіч, - сказаў Адам, - характарыстыка крыху кульгае. Не зусім ён такі. Не лётчык. Дастаткова дысцыплінаваны. У грамадскім жыцці прымае ўдзел (нават там, дзе не патрабуюць). У паўсядзённым жыцці ўставамі і настаўленнямі карыстаецца (па літары, а не па духу іхняму) занадта старанна, аж нудзіць хочацца. Дысцыпліну не парушае. У самаволку не ходзіць. Упарты, але з дужа старэйшымі падатлівы. На разумныя заўвагі аніяк не рэагуе…
Що там вже казати про всякі описи природи чи п"яного німецького льотчика, який уявив себе "штукас" і ревів "ву-ву!"
При нагоді погортала я й російські переклади - пропусків, відмічу, там істотно менше (ну, знову шведи пропали, які під Полтавою..., але то вже таке). Зате тут перекладачі відігруються на стилі неповторного білоруса, огрублюючи і спрощуючи його. А довідатися, що "поліція" ловить не гав, а "Гав-гав!", - це неабищо.
Отож, враховуючи вищезгадані обставини, а також те, що "Колосся під серпом" взагалі українською мовою не перекладалося (поправка - перепрошую, перекладалося. То просто я не бачила перекладу), варто читати Короткевича в оригіналі, певні початкові незручності з надлишком компенсує пізніше задоволення. Але ж мусить колись вийти і пристойне українське видання - з передмовою і примітками, як я люблю. Чом би й не пояснити, де знімалося "Іванове дитинство", як там насправді було з Ольшанськими в 15-у столітті і хто видав "змову князів", якого кольору "Чорний замок" і чому чехи давали стипендії "українцям, лужичанам, нам".
Думаю, автора в його потойбіччі таке видання втішило б. Наша земля була йому не чужою - тут він вчився, мав численних приятелів, любив і охоче читав українську літературу. До речі, питання на останок - як би вам здавалося, який український історичний роман (в другій половині 20 ст. написаний) подобався йому найбільше?