Ганна Монтовт
Якщо у читачів циклу 16-го століття не склалося враження про його героїв, а ще більше - героїнь, як про особистості яскраві, сильні, неординарні, то лише через моє безталання. Можливо. саме таких людей і годиться пам’ятати потомкам. Але існує потіха і для того, хто ні сильним характером, ні особливими талантами не наділений, а слід в історії залишити хоче. Треба лише володіти своєрідним даром влипати у всілякі неприємності, зв’язуватися із всеможливими шахраями, завжди з двох зол вибирати гірше, а при тому ще жити в умовах культури, яку я за відсутністю ліпшого терміну назвала би судейською і яка відображає кожен крок свої суб’єктів у численних юридичних документах, і тоді вам може вдатися те, що вийшло у Ганни Монтовт - назавжди ввійти в аннали вітчизняної історії. Отож -
Волинська Мессаліна
Злочинниця чи жертва
Правдива історія Ганни Монтовт
(звичайно, краще прочитати «Ганну Монтовт» Ор. Левицького. Ну, але..)
Вже за звучанням прізвища можна припустити, що рід Монтовтів литовського походження. Якийсь «старий Монтовт» згадується в Опільського серед сторонників Свидригайла, і на «Довмонта» трохи схоже. Однак на час початку дії нашої оповіді, тобто середину 16-го століття, волинський дідич Ян Монтовт навряд чи знав хоч два слова по-литовськи. Від свого оточення він відрізнявся хіба тим, що був католиком (нечасте явище для тодішнього волинського панства), та ще тим, що в молодості бавив якийсь час при княжому дворі у Вільні, де мав би дістати столичне виховання і вийти в люди, однак на жодному з цих поприщ особливими здобутками похвалитися не міг. У справжні магнати Монтовти не вибилися, але були досить заможними і поріднилися із незмірно більш впливовими Гольшанськими. Достаток роду започаткували королівські пожалування, а потім Монтовти, згідно з традиціями часу, неоднократно оббирали найближчих родичів і підшуковували собі вигідні партії. Та Ян Монтовт привіз із Вільні дружини з роду небагатого, до того ж - православного. Називалася вона Оленою Мацкевичівною, а звернув на неї увагу волинський шляхтич через її вроду, а ще тим, що за характером була повною йому протилежністю - дівчиною тихою, лякливою і сумирною. Серед землячок Яна такі чесноти траплялися вкрай рідко, там швидше знайшлися г куди інші натури. При укладенні шлюбу Монтовт під натиском тещі, жінки вельми енергійної, пообіцяв охрестити своїх майбутніх дітей у православ’ї. Цей артикул він вписав у «змовний лист», а як заруку визначив 500 кіп литовських грошей протилежній стороні, та ще 500 - великому князю.
Гірким було життя лагідної Олени після шлюбу. Їй доводилося бути свідком чоловікових п’яних гулянок, а то й жертвою його вибриків. Подруги її, волинянки, дивом дивувалися з терпеливості молодої жінки: кожна з них при таких обставинах вже почала г шлюборозлучний процес. та ще й ославила би деспотичного чоловіка на весь світ. Єдиною світлою подією в житті пані Монтовтої стало народження доньки - сталося те в 1547 році. Монтовт страшенно пишався своїм батьківством. особливо ж тому, що дочка успадкувала якісь сімейні знаки (судячи по тексту - родимки), про що й зробив запис в актових книгах - "малжонка моя вірномилая уродила мені зо мною спложеную дочку, панну Ганну, першую в роді моїм, которая ся у всім тілі своїм, так в лиці, як і в знаках, які у мене єсть, притрафила і уродила”. Але цей подвиг дещо завернув свіжоспеченому батькові в голові: чи то через п’яну відвагу, чи назло тещі, він порушив свою передшлюбну обіцянку і наказав охрестити доньку у римо-католицькому обряді. Сльози і вмовляння дружини до уваги не приймалися, але через якийсь час на голову Монтовта звалилися її родичі, розлючені. як оси - теща і шурин. Особливо небезпечним був саме цей шурин, вельми підкований юрист, котрому траплялося вигравати зовсім, здавалось би, безнадійні справи. На щастя для Монтовта, жінчина рідня вирішила - що сталося, те вже поправити не можна, але дружині належаться публічні перепросини, а маленькій Ганні - компенсація. Батько мав би негайно відписати їй половину свого майна, а управляти тим майном будуть її родичі по материнській лінії. Монтовту нікуди було діватися, сума компенсації у 1000 кіп грошей була на той час чималим капіталом, але йому вдалося добитися права самому розпоряджатися маєтністю доньки, втім, без можливості відчуження.
Отак маленька Ганна, ледь народившись, вже стала багатою дідичкою. Але дитинство її радісним не було. Нормальні відносини між батьками так і не відновилися, мати, добра, але слабка, не зуміла забезпечити належного виховання для доньки. а батька це і зовсім не хвилювало. Зрештою, бідна Олена рано померла, осиротивши семилітню дочку. Єдине, на що спромігся Монтовт - знайти якусь бідну родичку, котра навчила дівчинку тим крихтам, котрі сама знала. Судячи по пізніших записах, польську грамоту Ганна ще сяк-так знала, а руську - вже ні. Вкрай убога освіта як на той час: її землячки і ровесниці знали латину й греку, писали й перекладали богословські трактати, а престиж руської грамоти був таким, що король Зигмунд-Август і його мати обмінювалися листами також і цією грамотою писаними (це, звичайно, не свідчить достовірно про те, що вони знали руську мову - знали їхні писарі, один з яких листа писав, інший читав. Але знання багатьох мов було дуже характерним для 16-го сторіччя, поліглотом був король Стефан Баторій, а значна частина шарму Роксолани полягала в тому, що вона говорила й читала по-латинськи, арабською й перською мовами).
М’який і поступливий характер Ганна успадкувала від матері, але при тім була доволі розпещеною, а ніяких моральних принципів їй не прищепили. Та й хто мав би це зробити - росла вона серед батьківських приятелів і нахлібників. переважно пройдисвітів, що шукали для себе фортуни й багатих наречених. Бабуся, схоже, недовго пережила доньку, а інші родичі з материнського боку не мали бажання підтримувати зв’язки з малоприємним для них Монтовтом, тому й Ганну зовсім забули. Отак вона росла, начебто багата спадкоємиця, а фактично - бідна дитина.
Все-таки Яну Монтовту вистачило батьківського почуття для того, щоб спробувати якось поправити свої гріхи щодо єдиної доньки. Ледве вона підросла, він постарався підшукати їй хоча г доброго чоловіка. «Конкурентів» було чимало, кого приваблювала врода панни, кого - її посаг. Один з женихів був настільки доброю партією, що батько навіть не став чекати повноліття Ганни і на 15-у році життя видав її за волинського князя Богуша Любецького. Як придане, Ганна одержала 1000 кіп литовських грошей і на таку ж суму - виправу, тобто коштовності, одяг, посуд, всяке домашнє приладдя.
Малжонок Ганни походив з Друцьких, тобто був щонайсправжнішим Рюриковичем. Він зберігав вірність «релігії предків» (саме в моду входило протестантство) і взагалі був людиною «статочною», багатою, а при тому дуже добрим і терплячим. Правда, був він далеко старшим від Ганни і юна жона здавалася дитиною, що потребує постійної опіки. Хто зна, коли б вони прожили разом довший час. то гірке Ганнине дитинство могло б якось компенсуватися, а сама вона стала би жінкою розумною і порядною. Але не так вийшло. Князь Богуш помер через два роки після шлюбу. Він дуже непокоївся долею дружини, що залишалася беззахисною, і в заповіті відписав їй чималу частку свого майна, далеко більшу ніж ту, на яку вона мала право як вдова. Однак цей заповіт відразу ж опротестували родичі покійного князя, вони особливо підкреслювали ту обставину, що шлюб Ганни і князя Богуша залишився безпотомним.
Поки суд судив, 17-літня вдова мала виконати ще один тяжкий обов’язок: згідно з останньою волею покійного мужа, поховати його останки в одному з київських монастирів. Довелося їй вирушити в дорогу нелегку і саму по собі, та ще при таких сумних обставинах. До всього, чоловікові родичі приймали її вкрай непривітно, вважаючи хитрою узурпаторкою, а то і взагалі виганяли, причому з таких сіл і замків, які вона, згідно із заповітом, вважала своєю законною власністю. Але у дорозі назад чекала молоду вдову найбільша небезпека. Попросту кажучи, закрутив Ганні голову один з Олізаровичів-Волчковичів, і добився від неї згоди на шлюб і навіть якихось передшлюбних майнових записів на свою користь.
Довелося знову втрутитися батькові Ганни. Він на час вдівства був її законним опікуном і вже підшукав доньці нового жениха, князя Василя Сокольського. Спільними зусиллями батька, майбутнього чоловіка, а ще більше - його енергійного молодшого брата, князя Марка, нерозумну втікачку вдалося збройною рукою відбити від авантюриста і повернути у батьківський дім. При укладенні повторного шлюбу батько молодої настояв на тому, щоб у судові книги було вписане клятвенне впенення Ганни в тому, що вона, овдовівши, нікому, крім князя Василя, не обіцяла своєї руки. Це, однак, не вирятувало подружжя від судових процесів - як з Олізаровичами, так і з Любецькими, родичами першого Ганниного мужа. З точки зору закону, права Ганни і справді не були безперечними, отож Сокольським довелося піти на мирову. Намагаючись якось зам’яти справу, Ганну видали за тяжкохвору. При цьому стався досить забавний епізод: судовий виконавець помітив, що обличчя княгині пожовтили шафраном, щоб справити враження хвороби. Виверт не допоміг, і Сокольські програли судову справу. Довелося їм заплатити чималу компенсацію Олізаровичу, а права на маєток покійного Ганниного чоловіка переважно перейшли до його сестри, Фенни Носиловської. Ганні повернули тільки її віно з привінком.
Другий чоловік Ганни. як і перший, бачив у ній швидше малу дитину, ніж дорослу жінку. Зате його мати й сестри явно не жалували новоявлену родичку, бачачи в ній «ляхівку», а ще більше - дуріпу. «Жінки порядні - це з’їдительки та гризюки». До слова, мати Ганниного чоловіка дійсно була жінкою небуденною. Вона - головна героїня вельми відомого епізоду, з якого можна судити про роль і місце жінки в тогочасному суспільстві. Цитуючи Ор.Левицького: «В травні 1570 року у Луцькому гродському суді розбиралася справа по звинуваченню князя Марка Сокольського в опорі судовому декретові щодо відібрання у нього маєтку для передачі іншій особі. Серед судових суперечок виступила мати Марка, княгиня Олена Сокольська і сказала: «Слишу, иж тут мовят, якоби я намовляла сына. Ино я не намовляла, а коли и заборонила увезаня, то ми того чинити волно водле Статуту, яко о том учит в розделе четвертом, в артикуле тридцать первом» ).
Крім того, Ганна так і не народила дитини у новому шлюбі. Те, що чоловік теж був значно від неї старшим, а притому ще й хворим, до уваги не бралося. Єдиним представником чоловікової рідні. прихильним до Ганни, був шурин Марко. Його опіці і доручив князь Василь свою дружину, оскільки теж помер через два роки після шлюбу. У 20 років Ганна овдовіла вдруге. У заповіті другий чоловік залишив їй третю частину свого майна, а на випадок повторного заміжжя - 1000 кіп литовських грошей.
Продовження