Князі Ружинські
Повертаємося до історичної тематики, яку, якщо хто пам’ятає, ми закінчили на історії дивовижного вивищення роду Розумовських. Зі звичайних козаків, а то навіть пастухів і підпасків, завдяки різноманітним талантам одного з них, Олексія, вони раптом перетворилися на вельмож, царедворців, а то й царських родичів, одних з найбагатших людей свого і часу, і, ніби того замало, ще й на приклад аристократизму для тодішньої Європи.
Підкріпити чи якось пояснити такий зліт мали б побудови тодішніх генеалогів: ні, не були Розуми. чи то пак Розумовські простими гречкосіями. Ані хиби, в їх жилах текла блакитна кров, успадкована від предків - князів Ружинських.
З перспектив теперішнього егалітарного часу можна з цього лише посміятися, та, непевне, і у 18-у столітті багато хто підсміювався. Звичайно, ніяких «біологічних» зв’язків між Ружинськими і Розумовськими вивести не вдалося б. Але тодішні знавці родоводів таки недаремно їли свій хліб і предків вибирали не так дуже зопалу. Зокрема, Ружинські мали чимало цінних рис, які їх робили в цьому сенсі надзвичайно зручними. Взяти хоча б таку обставину, що вони мали стосунок як до шляхетського, так і до козацького світу ранньомодерної епохи. Більше того, один з них був навіть козацьким гетьманом - одним з перших. А нам вони можуть бути цікавими ще й тим, що, хоча цей рід за висловом одного з дослідників, І.П.Новицького, виринув нізвідки, виділився завдяки дружнім зусиллям представників одної з його гілок і знову щез у небутті, загубившись у масі дрібної шляхти (тим легше, мабуть, було оголосити когось Ружинським з крові й кості), однак за той не дуже довгий час, коли вони були на виду, Ружинські натворили чимало справ, - достатньо, щоб про них пам’ятали і у 18-у столітті, і сьогодні.
Як подумати, то у самовільному вписуванні людей далеко пізнішого часу в потомки Ружинських є своя логіка історичної Немезіди. Вони й самі свого часу вчинили так само, самовільно назвавшись Гедиміновичами, чи, щоб точніше, Наримунтовичами. Так, принаймні, вважав вже згадуваний Новицький, чиє дослідження, надруковане в журналі «Київська старовина» за 1882 рік, я переважно й використовуватиму. На його думку, під кінець литовської династії Ягеллонів і після її згасання на таку ж маніпуляцію відважилися також Вишневецькі із одноколінними родами - Порицькими і Збаразькими. Це, зрештою, не ставить під сумнів таки княже походження наших героїв, бо так вони називалися навіть тоді, коли були «служебними князями» Острозьких, і ніхто їх княжого достоїнства не заперечив. Тим більше ніхто не протестував, коли кільком родичам-Ружинським вдалося вибитися в люди і навіть в історичні герої. «Коли б рід продовжився, та ще й прикрасився кількома іменами державних сановників - дигнітарів, напевно знайшлися б послужливі панегіристи, які, задля прославлення патронів, для науки потомству і задля вящого затемнення і без того заплутаних древніх сказань, поспішили б провести послідовну генеалогію від Гедиміна і до Роговицьких. Але князь Роман помер бездітним і генеалоги давніх часів здобули можливість добросовісно залишити прогалину, поповнювати яку і ми не беремося» (І.Н.)
Стійте-стійте, ми ж наче про Ружинських, до чого тут Роговицькі? Тут все гаразд, як встановив ще Максимович, Роговицькими чи Єроговицькими звалися предки князів Ружинських, а пішов цей антропонім від їх маєтку Роговичі. Пізніше, однак, найважливішим їхнім осідком стало село Ружин, яке вони навіть хотіли перетворити на місто. Отоді вони й змінили прізвище і зробилися Ружинськими. Трапилося це десь в середині 16 століття, саме під час прізвищевої революції. Так ми їх надалі і називатимемо - слідом за Максимовичем, Новицьким, Іриною Ворончук і ще багатьом дослідникам.
А писали про Ружинських, треба сказати, чимало - як завдяки тим її представникам, які зуміли вписати власне ім’я у велику книгу загальної історії, так і тому, що по відношенні до них виявилася успішною доволі складна операція, яку рідко коли вдалося довести до кінця: в певному поколінні були розшифровані їхні філіаційні, себто родинні зв’язки. Чому це так важливо і які тут виникають складнощі - про це я розповім у наступному дописі.
Підкріпити чи якось пояснити такий зліт мали б побудови тодішніх генеалогів: ні, не були Розуми. чи то пак Розумовські простими гречкосіями. Ані хиби, в їх жилах текла блакитна кров, успадкована від предків - князів Ружинських.
З перспектив теперішнього егалітарного часу можна з цього лише посміятися, та, непевне, і у 18-у столітті багато хто підсміювався. Звичайно, ніяких «біологічних» зв’язків між Ружинськими і Розумовськими вивести не вдалося б. Але тодішні знавці родоводів таки недаремно їли свій хліб і предків вибирали не так дуже зопалу. Зокрема, Ружинські мали чимало цінних рис, які їх робили в цьому сенсі надзвичайно зручними. Взяти хоча б таку обставину, що вони мали стосунок як до шляхетського, так і до козацького світу ранньомодерної епохи. Більше того, один з них був навіть козацьким гетьманом - одним з перших. А нам вони можуть бути цікавими ще й тим, що, хоча цей рід за висловом одного з дослідників, І.П.Новицького, виринув нізвідки, виділився завдяки дружнім зусиллям представників одної з його гілок і знову щез у небутті, загубившись у масі дрібної шляхти (тим легше, мабуть, було оголосити когось Ружинським з крові й кості), однак за той не дуже довгий час, коли вони були на виду, Ружинські натворили чимало справ, - достатньо, щоб про них пам’ятали і у 18-у столітті, і сьогодні.
Як подумати, то у самовільному вписуванні людей далеко пізнішого часу в потомки Ружинських є своя логіка історичної Немезіди. Вони й самі свого часу вчинили так само, самовільно назвавшись Гедиміновичами, чи, щоб точніше, Наримунтовичами. Так, принаймні, вважав вже згадуваний Новицький, чиє дослідження, надруковане в журналі «Київська старовина» за 1882 рік, я переважно й використовуватиму. На його думку, під кінець литовської династії Ягеллонів і після її згасання на таку ж маніпуляцію відважилися також Вишневецькі із одноколінними родами - Порицькими і Збаразькими. Це, зрештою, не ставить під сумнів таки княже походження наших героїв, бо так вони називалися навіть тоді, коли були «служебними князями» Острозьких, і ніхто їх княжого достоїнства не заперечив. Тим більше ніхто не протестував, коли кільком родичам-Ружинським вдалося вибитися в люди і навіть в історичні герої. «Коли б рід продовжився, та ще й прикрасився кількома іменами державних сановників - дигнітарів, напевно знайшлися б послужливі панегіристи, які, задля прославлення патронів, для науки потомству і задля вящого затемнення і без того заплутаних древніх сказань, поспішили б провести послідовну генеалогію від Гедиміна і до Роговицьких. Але князь Роман помер бездітним і генеалоги давніх часів здобули можливість добросовісно залишити прогалину, поповнювати яку і ми не беремося» (І.Н.)
Стійте-стійте, ми ж наче про Ружинських, до чого тут Роговицькі? Тут все гаразд, як встановив ще Максимович, Роговицькими чи Єроговицькими звалися предки князів Ружинських, а пішов цей антропонім від їх маєтку Роговичі. Пізніше, однак, найважливішим їхнім осідком стало село Ружин, яке вони навіть хотіли перетворити на місто. Отоді вони й змінили прізвище і зробилися Ружинськими. Трапилося це десь в середині 16 століття, саме під час прізвищевої революції. Так ми їх надалі і називатимемо - слідом за Максимовичем, Новицьким, Іриною Ворончук і ще багатьом дослідникам.
А писали про Ружинських, треба сказати, чимало - як завдяки тим її представникам, які зуміли вписати власне ім’я у велику книгу загальної історії, так і тому, що по відношенні до них виявилася успішною доволі складна операція, яку рідко коли вдалося довести до кінця: в певному поколінні були розшифровані їхні філіаційні, себто родинні зв’язки. Чому це так важливо і які тут виникають складнощі - про це я розповім у наступному дописі.