Літературна ілюстрація до попереднього
Юрій Косач, «Вечір у Розумовського»
Мій улюблений літературний Андрій Розумовський та й один із літературних Розумовських взагалі (хоча... може «Нічний імператор»? Але то інший Розумовський, Олексій). Юрій Косач, попри своє олімпійське походження, був, звичайно, проявою ще тою... однак писати вмів. Ага, так на всякий випадок: «Подаємо за виданням: Історичні оповідання, 1 частина, Львів, 1937 рік. Написання прізвищ персонажів лишаємо в авторській транскрипції».
«Провесна року, що почався у Відні під знаком Керубінієвих «Анакреонтів», кепських паперових грошей і урядових богослужб за спокій душ короля Людовіка й Марії-Антуанетти, була мжичаста і вітряна. Криги на Дунаю давно пішли, у парках Шенбруну й садах Монтекукулів несміливо показалися зелені бруньки, а проте чорногузи, вірні своєму святому Йосифу, мерзли на луках за Пратером. Берлінський гість, винахідник Яків Деген, мусив відложити свої покази летючих балонів з уваги на непогоду, про що оповіщали «Тижневі надзвичайні і звичайні вісті» разом із згадкою про нову оперу аббата Фоглера «Somari», написану нарочито для бургтеатру, та про наділення орденом Золотого Руна графа Стадіона. Модні чепуруни боялися вдягти на мжичку останню паризьку новинку, презентовану Лікургом кафе Фраскаті Тієрі - високі капелюхи, звані циліндрами».
Настрій обох героїв оповідання - композитора й дипломата - абсолютно відповідає цій непривітній, похмурій порі, яка невідь-чому має репутацію світанку року. Але якби справа була в одній тільки погоді! Композитора гнітить підступаюча глухота, а не менше - усвідомлення того, що місто, де він мешкає - «глупе місто... темні люди... фабриканти цукрової води... доки віденці мають вуршти й пиво, ніколи не будуть бунтувати... тиша, благовійна тиша його апостольської величності» - бурмочучи таке сам собі, чоловік з левиним обличчям, одягнений у темний сурдут, заходить до «нового, пишного, але трохи холодного зі своїми гордими фронтонами й спокійними колонами будинку. Чавунна брама й кам’яна огорожа заковували його стрункими, певними лініями».
Господар дому перебуває у не менш роздратованому настрої. Його теж непокоїть політична ситуація в світі, але з дещо інших причин, зовсім не через малу схильність віденців до бунту, а через сервілізм володарів міста та імперії. Чи ж можна собі уявити: «На ранній авдієнції дипломатичному корпусові в бургу імператор Франц, чемно побалакавши з Розумовським про провісну непогоду, підійшов до амбасадора Шампаньї й привітав його зі щасливим вирятуванням першого консула від злочинного замаху змовників Жоржа Кадудаля й графа Артуа». І це називається союзник! Краще війна, ніж такий союз. «Хай же нарешті загримлять ті гирла гармат і положать край безглуздим піжмуркам із цією лисячою пикою! Або Корсиканин скрутить усім нам в’язи, або ж ми скрутимо йому». А на додачу саме останніми днями трапилася зловіща подія, яка змусила численних фельд’єгерів амбасади щодня скакати по березневій грязюці з Відня до Петербурга і назад, заганяючи коней. Ні, звичайно, немає сумніву, що узурпатор тільки грає на публіку, з хвилини на хвилину може прийти втішна новина, що інцидент вичерпаний, але...
Раніше в такі сутінкові години графа Андрія заспокоювала гра на скрипці, але сьогодні він почуває себе надто старим і вичерпаним, щоб самому музикувати. Залишаються тільки спогади про бурхливе минуле, коли він, потомок чабана з глухих Лемешів, «пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав, знав усі секрети коронованих віталень і спалень, зривав посміхи найкращих жінок Європи,що про них і марити не могли славетніші й родовитіші від нього... достоту, чудні й чудесні, але завжди невідомі бувають шляхи людські... Відень, Неаполь, Стокгольм, Петербург, Варшава, Батурин, Лондон, Копенгаген, Штральзунд... Андреєві Кириловичу знову спалахнула посмішка - Штральзунд; лазурове море й золотий день, яхта й принцеса Вільгельміна Гессердармштадтська біля нареченого - кирпатого, нарваного цісаревича Павла, - майбутня імператорка російська... Одначе це було занадто по-юнацькому, так жорстоко обдурювати приятеля! Бідний Павло, бідний Павло! Він важко заплатив за батуринське заслання...»
Згадавши Батурин, граф Андрій не зміг стриматися, щоб не заспівати, а слуги-земляки підхопили. І саме тоді до кімнати ввійшов гість. Той самий, в темному сурдуті і з левиним обличчям.
«-Пане ван Бетховене! - скрикнув Розумовський. - Ми так заспівалися, що й не спостерегли, коли ви увійшли...
- Будьте ласкаві, співайте ще, ексцеленціє, - промовив ван Бетховен.
- Це іграшки, маестро, патріотичний сантимент... Це одна з пісень моєї співучої батьківщини. Вона така багата на них...
- Знаю, - кивнув головою Бетховен. Тому й хочу слухати... Я, крім вашого козака за Дунаєм, не чув нічого.
(...)
- Маестро, чи ж українські пісні можуть вам придатися?
Бетховен кивнув головою. Йому подобалася їх меланхолійна сумовитість, сполучена з дивною степовою одчайдушністю.
- Але тепер не те... Тепер мене займає інше...»
Що саме - стало зрозуміле до кінця вечора. Надовго запам’ятали цей вечір веселі гості! Господарю принесли надзвичайно пильну й важливу штафету, яка сповіщала: «Сьогодні вранці на подвір’ї Венсену принца Луї Антуана Анрі Д’Ангієна розстріляно за вироком військового суду».
Присутні при цьому вельможні жінки блідли, плакали й непритомніли. Чоловіки не соромилися уланської лайки. «Мовчки, притьом відходили гості, мов із дому, де був мертвяк». Зате композитор з проясненим обличчям стояв біля вікна. Йому вчувалися «акорди могутні, як грім слави, у яких стояв, мов жаский Бог, той, хто повертав тепер до Європи своє обличчя-блискавицю, своє обличчя-сонце. Йому присвячував Людвіг ван Бетховен свою тільки що народжену «Героїчну симфонію».
Мій улюблений літературний Андрій Розумовський та й один із літературних Розумовських взагалі (хоча... може «Нічний імператор»? Але то інший Розумовський, Олексій). Юрій Косач, попри своє олімпійське походження, був, звичайно, проявою ще тою... однак писати вмів. Ага, так на всякий випадок: «Подаємо за виданням: Історичні оповідання, 1 частина, Львів, 1937 рік. Написання прізвищ персонажів лишаємо в авторській транскрипції».
«Провесна року, що почався у Відні під знаком Керубінієвих «Анакреонтів», кепських паперових грошей і урядових богослужб за спокій душ короля Людовіка й Марії-Антуанетти, була мжичаста і вітряна. Криги на Дунаю давно пішли, у парках Шенбруну й садах Монтекукулів несміливо показалися зелені бруньки, а проте чорногузи, вірні своєму святому Йосифу, мерзли на луках за Пратером. Берлінський гість, винахідник Яків Деген, мусив відложити свої покази летючих балонів з уваги на непогоду, про що оповіщали «Тижневі надзвичайні і звичайні вісті» разом із згадкою про нову оперу аббата Фоглера «Somari», написану нарочито для бургтеатру, та про наділення орденом Золотого Руна графа Стадіона. Модні чепуруни боялися вдягти на мжичку останню паризьку новинку, презентовану Лікургом кафе Фраскаті Тієрі - високі капелюхи, звані циліндрами».
Настрій обох героїв оповідання - композитора й дипломата - абсолютно відповідає цій непривітній, похмурій порі, яка невідь-чому має репутацію світанку року. Але якби справа була в одній тільки погоді! Композитора гнітить підступаюча глухота, а не менше - усвідомлення того, що місто, де він мешкає - «глупе місто... темні люди... фабриканти цукрової води... доки віденці мають вуршти й пиво, ніколи не будуть бунтувати... тиша, благовійна тиша його апостольської величності» - бурмочучи таке сам собі, чоловік з левиним обличчям, одягнений у темний сурдут, заходить до «нового, пишного, але трохи холодного зі своїми гордими фронтонами й спокійними колонами будинку. Чавунна брама й кам’яна огорожа заковували його стрункими, певними лініями».
Господар дому перебуває у не менш роздратованому настрої. Його теж непокоїть політична ситуація в світі, але з дещо інших причин, зовсім не через малу схильність віденців до бунту, а через сервілізм володарів міста та імперії. Чи ж можна собі уявити: «На ранній авдієнції дипломатичному корпусові в бургу імператор Франц, чемно побалакавши з Розумовським про провісну непогоду, підійшов до амбасадора Шампаньї й привітав його зі щасливим вирятуванням першого консула від злочинного замаху змовників Жоржа Кадудаля й графа Артуа». І це називається союзник! Краще війна, ніж такий союз. «Хай же нарешті загримлять ті гирла гармат і положать край безглуздим піжмуркам із цією лисячою пикою! Або Корсиканин скрутить усім нам в’язи, або ж ми скрутимо йому». А на додачу саме останніми днями трапилася зловіща подія, яка змусила численних фельд’єгерів амбасади щодня скакати по березневій грязюці з Відня до Петербурга і назад, заганяючи коней. Ні, звичайно, немає сумніву, що узурпатор тільки грає на публіку, з хвилини на хвилину може прийти втішна новина, що інцидент вичерпаний, але...
Раніше в такі сутінкові години графа Андрія заспокоювала гра на скрипці, але сьогодні він почуває себе надто старим і вичерпаним, щоб самому музикувати. Залишаються тільки спогади про бурхливе минуле, коли він, потомок чабана з глухих Лемешів, «пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав, знав усі секрети коронованих віталень і спалень, зривав посміхи найкращих жінок Європи,що про них і марити не могли славетніші й родовитіші від нього... достоту, чудні й чудесні, але завжди невідомі бувають шляхи людські... Відень, Неаполь, Стокгольм, Петербург, Варшава, Батурин, Лондон, Копенгаген, Штральзунд... Андреєві Кириловичу знову спалахнула посмішка - Штральзунд; лазурове море й золотий день, яхта й принцеса Вільгельміна Гессердармштадтська біля нареченого - кирпатого, нарваного цісаревича Павла, - майбутня імператорка російська... Одначе це було занадто по-юнацькому, так жорстоко обдурювати приятеля! Бідний Павло, бідний Павло! Він важко заплатив за батуринське заслання...»
Згадавши Батурин, граф Андрій не зміг стриматися, щоб не заспівати, а слуги-земляки підхопили. І саме тоді до кімнати ввійшов гість. Той самий, в темному сурдуті і з левиним обличчям.
«-Пане ван Бетховене! - скрикнув Розумовський. - Ми так заспівалися, що й не спостерегли, коли ви увійшли...
- Будьте ласкаві, співайте ще, ексцеленціє, - промовив ван Бетховен.
- Це іграшки, маестро, патріотичний сантимент... Це одна з пісень моєї співучої батьківщини. Вона така багата на них...
- Знаю, - кивнув головою Бетховен. Тому й хочу слухати... Я, крім вашого козака за Дунаєм, не чув нічого.
(...)
- Маестро, чи ж українські пісні можуть вам придатися?
Бетховен кивнув головою. Йому подобалася їх меланхолійна сумовитість, сполучена з дивною степовою одчайдушністю.
- Але тепер не те... Тепер мене займає інше...»
Що саме - стало зрозуміле до кінця вечора. Надовго запам’ятали цей вечір веселі гості! Господарю принесли надзвичайно пильну й важливу штафету, яка сповіщала: «Сьогодні вранці на подвір’ї Венсену принца Луї Антуана Анрі Д’Ангієна розстріляно за вироком військового суду».
Присутні при цьому вельможні жінки блідли, плакали й непритомніли. Чоловіки не соромилися уланської лайки. «Мовчки, притьом відходили гості, мов із дому, де був мертвяк». Зате композитор з проясненим обличчям стояв біля вікна. Йому вчувалися «акорди могутні, як грім слави, у яких стояв, мов жаский Бог, той, хто повертав тепер до Європи своє обличчя-блискавицю, своє обличчя-сонце. Йому присвячував Людвіг ван Бетховен свою тільки що народжену «Героїчну симфонію».