Кужіль і меч
Кужіль і меч
або ж історія про князів Слуцьких, Острозьких, Глинських, а також закінчення деяких попередніх сюжетів і зачин наступних, а заразом і мого любого 16-го століття.
- З чого те століття почалося?
- З 1481 року. Ану, який це рік?
В.Короткевич “Чорний замок Ольшанський”
Представлена оповідь - один з прикладів того, як “велика” історія впливає на малу, домашню й родинну. Я помічаю її 16-м століттям, хоча, строго кажучи, почалася вона раніше.
Календарні рамки далеко не завжди співпадають із значимими віхами, які виразно показують: от закінчилася одна епоха і почалася наступна. Так 19-е століття почалося з французької революції, а завершилося з першою світовою війною, кінець 20-го століття, на думку багатьох, настав у 1991 році. От так кінцем 16-го століття стала відома унія в Бересті, коли явно перестало діяти давнє закляття литовських князів “ми новини не заводимо, а старини не рушаємо” - новина вже висаджувала брами. А коли ж воно розпочалося? На мою думку, у 1481 році. Ті, хто читав роман Уладзіміра Караткевича про чорний замок Ольшанський, пам’ятають, можливо, таку собі інтелектуальну розвагу його героїв - один називає дату, а другий повинен згадати, яка ж значима подія тоді відбулася. З роком 1481-м вони зв’язують “змову князів”. На похвалу братів-білорусів скажу, що вони добре знають рідну історію. Чи відразу згадають змову князів українці й росіяни, хоча вона дуже прямо стосується і їх минувшини? (Причому це історія з розряду тих, які ніколи не закінчуються)
На всякий випадок, спробую дещо нагадати. За твердженням Наталі Яковенко, у 14-15 століттях українська історія начебто розвивалася трьома потоками - три гілки з одного древа, каже вона: галицька, волинська і київська. Про історію галицьку й волинську ми вже дещо знаємо, а от київська виглядала трохи інакше - населення Київщини не так сильно втручалося у ті змагання, які стрясали західніші землі, хоча кияни у свій час підтримали Свидригайла у боротьбі за великокняжий престол, а киянин Скобенко відправив Свидригайлового суперника Жигмунта в ту частину потойбічного світу, куди він, безсумнівно, втрапив. Головним же клопотом землі Київської, що стала в той час порубіжною, був захист від татарської загрози, яка, дещо ослабнувши в середині 15-го століття, все-таки денно і нічно висіла над краєм.
Удільними київськими князями були Олельковичі, потомки одного з Ольгердовичів, Володимира. За литовським звичаєм, вони так сильно натуралізувалися, що вже сприймалися як місцева династія, та, схоже, і самі про себе думали не інакше, як про руських князів. Олельковичі мали дуже численні зв’язки, в тому числі й шлюбні, як з місцевими можними родами, так і з московськими та волоськими сусідами, а в Києві сиділи на протязі кількох поколінь з єдиною перервою: Владислав Ягайло передав був Київський уділ своєму любому кузену Вітовту, ображений Володимир від’їхав до Москви, де сподівався знайти поміч і захист, але тут Ягайло й Вітовт черговий раз посварилися і Володимир Ольгердович, на загальну радість, повернувся до Києва. І так воно тягнулося аж до 1470 року, Володимира Ольгердовича змінили сини Іван Володимирович і Олелько Володимирович (Олелько - зменшувальне від “Олександр”, вже з цієї чисто української форми імені зрозуміло, наскільки своїми вони були), а потім - Семен Олелькович, по матері - потомок Дмитрія Донського. (Кого цікавить зображення цього періоду в українській художній літературі, то можу порадити хіба що “Закляття відьмака” Юрія Логвина - не все й там правда, але от на що варто звернути увагу: Київ тоді й справді здобув славу міста чаклунського, столиці відьом та ворожбитів. Ця дещо дивна для центру східного християнства репутація, можливо, була спричинена тим, що гурток інтелектуалів та книжників, яким опікувалися самі князі, раз за разом перекладав, а то й сам випускав трактати окультного та астрологічного характеру, так що пригоди чаклунів та алхіміків, героїв Логвина, принаймні не анахронічні).
Але, повертаючись до нашої історії: у 1470 році князь Семен Олелькович помер, залишивши малолітнього сина. Як оповідає хроніст Ян Длугош, перед смертю князь Семен відіслав родичеві та сюзеренові Казимиру Ягайловичу бойового коня та лук. За лицарськими звичаями, це означало, що він передає свою осиротілу сім’ю та володіння під захист короля. Наступниками покійного князя його піддані бачили як не його сина, то принаймні брата Михайла, що в той час повернувся з Новгорода до Києва. Однак у Вільні були твердо настроєні скасувати Київське удільне князівство (нічого особистого, звичайна політика часів утвердження централізму), отож Олельковичам у їх просьбі про підтвердження права на Київський стіл відмовили під тим приводом, що “дід їх бігав на Москву і пробігав тим свою отчину, Київ”. А до Києва послали Гаштовта, навіть і свояка зміщених Олельковичів, однак, за висловом здивованого літописця, він “і не князь бе, і лях бе”. Князівського титулу Гаштовту не надали, і так в Києві замість князів стали воєводи. Олельковичі ж перебралися в іншу свою отчину, Слуцьк, і стали називатися Слуцькими або Слуцькими-Олельковичами. Малолітній син князя Семена швидко помер, однак залишався брат Михайло. Як показали події, він так і не змирився з втратою Києва, - і от через 10 років грянули події, які історики й назвали “змовою князів”. Справа то була сімейна, спільниками ображеного князя стали його двоюрідний брат Федір Бельський і свояк Іван Гольшанський. Що саме вони планували - зрозуміти важко: чи то вбивство короля Казимира IV, чи створення буферної держави під власним правлінням, можливо, під протекторатом Москви (як на мене, це було закономірне продовження того, сказати б, автономічного руху, який не пригас зі смертю Свидригайла). Тут, до речі, заступлюся за покривджених Караткевічем Гольшанських - зовсім не вони видали змовників, навпаки, саме Івана Гольшанського разом з Михайлом Слуцьким і стратили, а ще один учасник змови, Бельський, встиг втекти до Москви. Потім рід Бельських зіграв неабияку роль в російській історії, але переповідати це було б занадто довго, бо я насилу добралася до такого моменту, коли можу представити терпеливому читачеві головну героїню чергового опусу.
Сюжет цей зовсім не в історичному трактаті мені трапився, а в повісті західноукраїнського письменника Антона Лотоцького “Кужіль і меч”. Але, оскільки найсуворіша конфронтація цього художнього тексту з творіннями справжніх істориків не виявила ніяких вигадок, окрім найневинніших оздоб, то я собі сміливо дозволю ним і керуватися, хіба що дещо дотлумачивши (А.Лотоцькому хотілося написати твір із щасливим кінцем, от він і залишив читача у невіданні, що з того вийшло).
Що стосується назви повісті, то нагадаю, що саме так тривалий час позначали походження: по мечу - батьківська лінія, по кужелю - материнська. А наша героїня поєднувала в собі кращі риси обох статей: вона була вірною дружиною, турботливою матір’ю, та ще й красунею (на цій останній характеристиці твердо настоює вся белетристика вкупі з кінематографом), а при тому відзначалася незламним характером і безстрашністю.
Княгиня Настуся (Анастасія) Мстиславська була молодшою донькою князя Івана Мстиславського і його дружини, княгині Юліани (в просторіччі Уляни). Як це звичайно для того часу і краю, визначити національність героїні, виходячи із сучасних критеріїв, було б дуже важко. І батько, і мати Настусі вели своє походження від литовських родів Ольгерда і Лугвена (Лінгвена), княжну можуть цілком законно вважати своєю співвітчизницею білоруські брати, але мати її народилася на степовому пограниччі, а Настусі, схоже, дістався гарячий характер степовички. Вона ледь не з дитинства була відважною вершницею, чудовою мисливицею, та й шаблю вміла тримати в руках, в чому для її часу не було нічого незвичайного.
Зі своїм майбутнім чоловіком, князем Семеном, Настуся познайомилася на весіллі старшої сестри, княжни Уляни, і Михайла Жеславського (Заславського?). Семен і Настуся, судячи по всьому, пасували один до одного: вони були майже ровесниками, зі схожими характерами, рівного походження. Так що князь Іван, не вагаючись, згодився на заручини і молодшої доньки, хоча насправді то був доволі сміливий крок. Але людська доля - зовсім не дорога, встелена трояндами. Ще до шлюбу юній нареченій довелося пережити велике горе. Її батько, ще нестарий і повний сил, став жертвою нещасливого випадку на полюванні, впавши з коня. Прохворівши кілька місяців, він помер. Княгиня Уляна дуже важко пережила смерть чоловіка, так що Настусі довелося самій управляти великим князівським господарством. Весілля ж відклали до кінця жалоби, а відбулося воно в день св.Бориса та Гліба, 2 травня 1485 року.
Ще допреж того у Мстиславськ приїхав наречений, князь Семен, разом зі своєю матір’ю, княгинею Ганною. Тільки тепер, коли її майбутня сваха, мати Настусі, теж овдовіла, княгиня Ганна осмілилася вилити перед нею своє тяжке горе і розповісти про ніколи не втихаючий біль. Княгиня була вдовою Михайла Олельковича-Слуцького, страченого за участь у “змові князів”. Як твердила Ганна, чоловік її ніколи не замишляв нічого лихого проти свого сюзерена, короля Казимира, а тільки боліло в нього серце за рідний край, позбавлений останніх залишків незалежності, і за православну віру. От і сказав він кілька необережних слів, котрі невідь-як дійшли до зрадника Івана Ходкевича, і сталося те, що сталося: Михайла Олельковича та Івана Гольшанського стратили у Вільні, а Бельський втік буквально з власного весілля, залишивши молоду дружину (Пізніше він, вже посівши поважне становище у Московській державі, довго добивався повернення дружини, але чи то вона сама не захотіла покидати батьківщину, чи то не було на те королівської згоди. Словом, одружився Бельський вдруге. А от ледь не з його ініціативи московський князь уклав союз з кримським ханом Менглі-Гіреєм і той, в ході дальшої боротьби за Київ, спалив місто, небагато поступившись Батиєві. До речі, мушу ще раз заперечити Караткевичу - згаданих ним масових репресій по відношенню до численних учасників змови не було, найближчі родичі князя Михайла так і зберегли за собою Слуцьк, Гольшанські так і залишилися одним із найможніших родів королівства, згадаю тут, що вони були родичами короля по лінії його матері, Сонки Гольшанської. От з тим, чи був король Казимир сином Ягайла, виникали у свій час певні сумніви, але давайте повіримо і ми клятвенному запевненню королеви Софії про те, що нічого злочинного її з Яковом з Кобилян не лучило).
Змучена горем княгиня Ганна мала право вважати свого мужа невинним, але схоже, що змова була цілком реальною, більш того - вона стала черговим етапом того ніколи не стихаючого хвилювання. яке живилося спогадами про колишню незалежність та минулу славу. Між учасниками тих подій і героями попереднього, свидригайлівського, етапу існував ледь не прямий сімейний зв’язок. Наприклад, людиною, наближеною до молодої князівської пари - одним з тих, хто завірив своїм підписом їх шлюб, був Іван Рогатинський, син раніше згаданого Богдана Рогатинського, героя легендарної оборони Олеського замку (на щастя, він там не загинув, як того хотілося Роману Іваничуку, а перебрався у Князівство, де мав і так значні володіння, а потім здобув ще й нові, син же його одружився з княжною Авдотією, дочкою князя Андрія Володимировича. Щоб не забути, Олеський замок пізніше дістався Даниловичам, від них перейшов до Собеських, тут народився майбутній король і рятівник Відня від турецької навали, Ян Собеський, мати якого була з Даниловичів, а, якщо вірити деяким легендам - то і Богдан Хмельницький), а дід княгині Анастасії, Юрій Лугвенович, значився серед активних свидригайлівців.
Але все те або давно відшуміло, або тільки “лежало в Зевса на колінах”, повернемося до князя Семена і княгині Настусі. Життя в них пішло своїм ладом: з’являлися діти, відходили старші. Через чотири роки після весілля народився син Юрій, спадкоємець роду Слуцьких, а доволі пізно, в 1500 році - довгождана і гаряче любима донька Олександра. В проміжку між цими подіями померла мати Настусі, княгиня Уляна, простудившись під час поїздки на могилу чоловіка. Померла тихо, як і жила. Поховали її у Мстиславську біля чоловіка.
Життя князя Семена було звичайним для його епохи. Дома він з’являвся рідко - майже весь час проводив у військових походах проти москвинів, волохів, а найбільше - проти татар, які саме перетворилися у справжню напасть: на заході доходили до Карпат і навіть палили Вільно. Через використовувану наїзниками тактику поділу на невеликі загони і високу мобільність боротися з ними було важко. Вельми характеристичною є статистика княжих родів початку 16-го століття: більше половини їх чоловічого складу гинуло в битвах проти татар. В одній лиш битві тільки з одного роду Гулевичів (звідки походить відома Гальшка Гулевичівна) загинуло 20 і було поранено 15 чоловік. Загальновизнаними ж вождями і організаторами оборони краю були спершу Семен Гольшанський, а потім Костянтин Іванович Острозький (його дід і батько вже в нас з’являлися).
Княгині Настусі вистачало клопотів - вона в основному розпоряджалася всіма господарськими справами Слуцького князівства, піклувалася про освіту дітей, та й не раз на чолі збройного загону відбивала напади дрібніших татарських ватаг, які прослизали мимо основних військ.
>До пори, до часу військові нещастя обходили князя Семена стороною. Навіть з битви над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, де литовські війська були вщент розгромлені московськими, очолюваними Яковом Захариничем, він повернувся неушкодженим. А там же втрапив у полон сам князь Костянтин Острозький (нічого страшного у московському полоні з ним не сталося, навпаки, він навіть дістав там якісь земельні володіння, однак скориставшись пізніше якоюсь нагодою, утік).
Наступником князя Острозького на посту литовського гетьмана став його дядько по матері Михайло Глинський, який тільки-но повернувся зі своїх європейських мандрів: особа загадкова і вкрай неоднозначна. як і його ще більш знаменитий внучатий племінник.
Під командуванням Глинського князь Слуцький виступив у черговий похід проти татар. Повернувся він додому пораненим, рана не виглядала грізною, але виявилась смертельною, попри опіку кращих столичних лікарів. Чуючи близький кінець, князь Семен написав заповіт, у якому детально описав, які володіння переходять до сина, які - доньці. Згідно букви і духу тодішнього законодавства, головною спадкоємицею стала дружина: діти повинні були одержати належне їм майно лише після її смерті, за винятком частини княжни Олександри при її шлюбі. Доручивши дружині належне виховання дітей, князь помер.
Цікаво було б побачити справжній повний текст цього заповіту: відтворюючи його, історики виходили з фрагментів, а белетристи і взагалі-то цитували далеко пізніші документи, наприклад, відомий заповіт мораліста і полеміста кінця століття, Василя Загоровського.
Овдовіла княгиня була ще молодою і привабливою жінкою, власницею значного маєтку, нічого дивного, що через якийсь час до неї валом повалили сватачі. Всім вона відповідала однаково: подякувавши за честь, пояснювала, що дала обітницю не виходити заміж вдруге, присвятивши своє життя вихованню дітей. Ми ж вправі будувати припущення, чи справді такою була мотивація її дій. Можливо, княгиня попросту відчула смак до незалежного життя, а, можливо, у заповіті покійного князя були якісь застереження на випадок її повторного заміжжя. Доволі звичайною практикою того часу була втрата вдовою права опіки над маєтністю дітей при наступному шлюбі.
У всякому випадку, наступний претендент почув ту саму відповідь, а був ним, ні мало ні багато, той сам Михайло Глинський. Пора вже і йому присвятити кілька рядків. Як пише про нього Наталя Яковенко, був він “татарином з походження, католик за віровизнанням, русин за колом зв’язків, європеєць за способом життя і освітою”. Я би тільки дещо засумнівалася у католицизмі, якось це важко узгодити з його подальшою діяльністю. У всякому випадку, навряд чи у цього кондотьєра і авантюриста, що переміряв всі дороги Європи, був якийсь бог, окрім власної шаблі. Рід князів Глинських “походив із татарського роду Мамайовичів - нащадків знаменитого темника, а далі хана Золотої Орди Мамая, один із синів якого наприкінці 14 ст. прийняв протекторат великого князя литовського, осівши на Задніпров’ї на Сулі”, родове прізвище Глинські одержали за своєю резиденцією, містом Глинськом. Припускається, що Михайло Глинський народився близько 1470 року, отже, був ровесником княгині Настусі і значно молодшим від своєї сестри, матері Костянтина Івановича Острозького. В ранній юності він залишив вітчизну і поїхав у Західну Європу, де вчився в Іспанії, Італії та Німеччині, потім “воював при імператорі Максиміліані І Ґабсбурґові, котрий називав молодого князя своїм вихованцем” і підтримував тісні дружні стосунки з пфальцграфом баварським. Додому він повернувся наприкінці 90-х і відразу ж став фаворитом великого князя, пізніше - короля, Олександра (сина і наступника Казимира IV), одним з натхненників шлюбу короля з московською царівною Оленою, дочкою Івана ІІІ. Але плани у нього були куди відважніші і мріяв він про речі майже неймовірні. Доволі швидко виплили на світ справжні мотиви його сватання до княгині Слуцької. Глинського приваблювали не краса молодої жінки і навіть не її володіння, а гіпотетичне право на Київський стіл, начебто успадковане нею від чоловіка-Олельковича.
З поміркованої точки зору залишається хіба руками розвести. І сам престол ефемерний, і права на нього княгині Анастасії вельми сумнівні, адже ж є син і спадкоємець. Але не поміркованим людям створювати імперії, що інколи і не на таких хитких основах виникають. А от ще додатковий доказ таки не цілковитої фантасмогоричності намірів Глинського. Пам’ятаємо з історії Федюшки Любартовича про ті заприсяжні грамоти, видані колись удільними князями Ягайлові чи Вітовтові? Так от, 100-літній строк дії цих грамот саме вигас і чимало вцілілих князів, наприклад, верховських, зовсім не схильні були їх продовжувати. Навпаки, під претекстом, що “ти, господине, мою вотчину не жаловал і за отчину не стоял” , як висловився Семен Воротинський, вони воліли московський протекторат. Для Вільно то мав би бути грізний сигнал: суперниця-Москва виграє у змаганні за право бути “збирачем земель руських”! Додамо до цього ще й татарську кров Глинського...
Факту цього дивного сватання не заперечують ні прихильники, ні антипатики князя Глинського, а тих і тих серед істориків доволі. Правда, деякі уточнюють: не для себе Михайло Глинський хотів здобути руку слуцької княгині, а для свого брата Івана, але з тих же мотивів.
В самій цій ідеї відновлення Олельковичів на київському престолі і справді є щось надзвичайне: черговий претендент, що називав себе Олельком ІІ (він же Долгорукий-Д’Анжу) об’явився на рубежі 80-90-х років минулого століття, претендував спершу на український престол, пізніше - і на російський теж.
Вислухавши відмову княгині, видно, жінки, реально мислячої, Глинський ніскільки не змирився. Недовго думаючи, він просто наїхав на Слуцьк, вирішивши змусити непокірну силою. Княгиня ж зібрала віче жителів Слуцька і - з сином при боці, малою донькою на руках у няньки - попросила допомоги і підтримки у городян. Случани стали на бік своєї покровительки і зуміли захистити місто, княгиня ж надихала їх і сама билася нарівні з воїнами.
Але на цьому справа не закінчилася. Незабаром обставини для Глинського радикально змінилися - раптово помер вінценосний покровитель князя, король Олександр, а його брат і спадкоємець Жигмонт (Зигмунд, Сигізмунд Старий) Глинського не любив і відсторонив його від зайнятих постів. До цього додалася історія як з авантюрного роману. Головним суперником князя Глинського при королівському дворі був троцький воєвода Ян Юрійович Заберезинський. Глинський добивався від короля Сигізмунда права на поєдинок із Заберезинським через якусь давню образу, король однак такого дозволу не дав. За лицарськими звичаями, це означало не лише опалу, але й безчестя. Обурений Глинський у лютому 1508 року помстився: напав на двір свого супротивника і звелів відрубати йому голову. Отепер вже й справді дороги назад не було, земля горіла під ногами Глинського і він, заручившись обіцянкою деяких сусідів про військову допомогу, зважився на відкрите повстання. Щоб надати своїм діям флер легітимності та патріотизму, бунтівник орудував риторикою захисту православ’я.
Можемо всяко думати з приводу необхідності цього захисту. У Князівстві, де традиція віротерпимості вкоренилася ще з незабутніх часів Волинських війн, така загроза була швидше гаданою і стала грізною реальністю щойно в кінці століття, разом з масовими окатоличенням і полонізацією аристократичних сімейств - між інших, саме нащадків тих, хто найголосніше кричав про загрозу старовинній релігії. З іншого ж боку - у найближчому сусідстві на галицьких землях, які були рідними для багатьох учасників подій, дискримінація православних давно стала доконаним фактом, так що неважко було передбачити майбутнє. Знову згадалася справа перемишельського собору, до якої додалися й нові кривди.
Отож, на бік повсталого князя перейшли бунтівники попередньої хвилі та їх потомки, наприклад, Рогатинські і родичі княгині Анастасії, Лінгвеновичі-Мстиславські. Уповаючи на захист православ’я, перед військами Глинського відкрив брами Мозир, князя вітали з хоругвами і церковними процесіями, як рятівника вітчизни. Глинський розраховував на підтримку Москви, а Слуцьк був йому необхідний як сам по собі, так і через ті ж примарні права його власниці на Київський престол. Однак княгиня Анастасія, навчена попереднім досвідом, на православну демагогію не повелася, справедливо судячи, що благородну справу визволення батьківщини не починали б з насильства над жінкою, і в місто Глинського не впустила. Почалася друга облога, така ж важка і кровопролитна, як і перша. Однак Глинський побоювався підходу королівських військ, московська допомога виявилась куди скромнішою, аніж обіцяна, так що довелося йому зняти облогу і відступити.
Однак нещастя міста на тому не закінчилися: скориставшись внутрішніми усобицями у Князівстві, черговий набіг здійснили татари, куди сильніші, ніж раніше, і куди більш грізно настроєні. Проти свого звичаю, вони облягли Слуцьк - звичайно ж татари або обходили укріплені міста, або, на крайній випадок, вдовольнялися викупом.
Отут в нашій історії з’являється новий персонаж - князь Костянтин Острозький, який щойно утік з московського полону і спершу прогнав свого родича і супротивника Глинського за московську границю, а тепер рятував край від татарської навали. За найромантичнішою версією, він прийшов на поміч захисникам Слуцька в найостанніший момент, коли ті вже втратили надію відстояти місто. Поява лицарського князя на білому коні справила сильне враження і на городян, і на княгиню Анастасію, а найбільше - на юну княжну Олександру. Визволивши Слуцьк, князь Костянтин віддав належне доблесті його захисників, особливо ж героїчної княгині, і від’їхав у свій Острог. Незабаром дійшли чутки про його заручини з княжною Тетяною Гольшанською, дочкою Семена Гольшанського і Уляни, княжни Збаразької. Слуцьких, звичайно, запросили на княже весілля, а юна Олександра-Леся навіть стала одною із дружок нареченої.
Так пройшло 10 років. Князь Острозький сквитався за Ведрошу і московський полон у битві під Оршею. При поверненні додому його зустрічали з надзвичайними почестями, як тріумфатора. А княжна Олександра-Леся перетворилася на красуню і першу наречену у всьому об’єднаному королівстві. Однак, хоча їй було вже 24 роки, вона не спішила заміж, відсилаючи ні з чим численних женихів. І, лише коли князь Острозький, овдовівши, через місяць після смерті дружини посватався до неї, княжна Слуцька йому не відмовила. Невдовзі й побралися - надто довго вона чекала, а він же, будучи у літах похилих, не міг відкладати новий шлюб.
Можливо, все то тільки романтичні вигадки і не чекала княжна Леся коханого лицаря зі своїх мрій всі ці роки, а просто ніхто з її численних поклонників не зумів здобути її серця, пізніше ж вона вирішила, що кращої партії нічого й бажати. 40-літня різниця у віці між подружжям не вважалася тоді серйозною перепоною, причому це правило діяло в обидва боки, дружина теж могла бути значно старшою, ніж чоловік, хоч, звичайно, траплялося так рідше.
Отож, весілля відбулося, і постаріла, але все ще бадьора тілом і духом княгиня Анастасія могла вважати, що вона виконала свою обітницю і влаштувала долю своїх дітей якнайкраще. Княжич Юрій теж виріс лицарем, ще зовсім юним він бився при Рутці під командуванням київського воєводи Андрія Немировича, де було розгромлене багатотисячне татарське військо. Через рік одружився і він.
Подальша доля Михайла Глинського добре відома. Не міг він заспокоїтися і в Москві - після чергового заколоту спробував повернутися до Литви, але втрапив до московської в’язниці, звідки його визволило одруження племінниці Олени Глинської з Василієм ІІІ, (цар заради литовської красуні і в надії на жадане потомство відправив у монастир попередню дружину царицю Соломоніду), пізніше був регентом при ній і її малолітньому синові, потім знову втрапив до в’язниці, де вже рідна небога доїхала дядькові кінця. Чи то не бажала ділитися владою, чи то, за версією П.Загребельного, “мстилася за свою погублену молодість” - що ж, мотив, як всякий інший. Олену, в свою чергу, отруїли, а її син Іван, що успадкував від матері руде волосся, від бабки-візантійки - середземноморські риси обличчя, а характер, либонь, від всіх свої предків укупі, увійшов в російську історію під прізвиськом Грозний.
Що ж стосується інших героїв цієї нехитрої оповіді, то їх нащадкам судилося зустрітися у черговому хитросплетінні людських доль. Але це вже наступна історія.