Листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської
2 серпня 1901 р. з Буркута: "А якби тепер тут був хтось та ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч і слухали б, як вода шумить і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві і біло б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б... а потім хтось вернув би до хати вже менш смутний..."
24 серпня 1901 р.: "хтось в Буркуті був подлий і лінивий і не захотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита..."
5 листопада 1901 р.: "Хтось тепер і завжди когось однаково любить і хоче комусь "неба прихилити", але часом він не вміє писати так, як хотів би: розкис, голова болить, різні зайві думки заважають, от хтось і пише так якось блідо, апатично, зовсім не так, як думає про когось, як любить когось. А якби був тепер при комусь, то не потребував би сидіти та мазати пером по папері, а ліг би собі коло когось, наводив би на когось пасси, може б мало що говорив, а проте більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі"
3 жовтня 1902 р. з Києва: "і хтось когось любить і ніколи ні на кого не гнівається, і не гнівався, і не буде гніватись, ... когось цілує і гладить і так, і так ... і ще так"