32.
Я розповім тобі, що ця зима чудова. Вона холодна, мої пальці й в рукавицях постійно мерзнуть, я почала носити шапку й звикла швидко ходити на вулицях, навіть гуляючи, прогулюючись з друзями. Я розповім, що по ночах небо має найкращий синій колір, а місяць тонким серпом яскраво височіє над землею, він занадто чіткий, погляд постійно натикається на нього. Такої зими я не мала довгий час, ще з тих пір як чула хрусткі кроки попереду себе, тримаючи за руку дідуся, коли сосульки звисали з дахів, лякаючи дорослих перехожих, а білизна, вивішена у дворі сусідкою, здавалося, могла поламатися, наче цупкий шмат картону. Я ніяк не встигну на трамвайну зупинку, доводиться їхати в центр на маршрутці, усі дивляться на мене, коли я розмовляю російською чи англійською по телефону, в Лемберзі за надто цікаві та за надто несправедливі до мене. В Лемберзі є одне-єдине кафе, що завжди тримає для мене столик, там не вип’єш темного пива, зате нап’єшся кави з ромом, можеш на довго втупитись очима на гарного сусіда з столика навпроти, дивитися поза нього в скло й на вулицю, де періодично шурує свій маршрут трамвай та чужі невідомі прохожі. Я розповім, що цієї зими я маю багато бажань як в дитинстві і я знову живу минулими відчуттями, я не встигаю все записати, хоча просто лінь вводити потрібні слова. Легше цілий день бігати з фотоапаратом, щоб пізніше півночі проявляти знимки. Знову червона сітка на очах. І приємно просипати та прогулювати беззмістовно час, пам’ятаючи, що в школі ми ходили колядувати, й мене виставляли поперед самі двері - я не згадаю слів жодних різдвяних казок, але обов’язково розповім їх тобі.
